Тоді Великий Січень підвівся, підійшов до наймолодчого місяця, дав йому в руки кия та й каже:
— А ну, Березню сідай на-гору.
Місяць Березень сів на високого каменя й махнув кийом над вогнем. І ту ж мить піднявся вогонь вище, сніг почав роставати, стали дерева наливатись, на пригорках почала зеленіти травичка, в травичці показалися пупьянки ромашок, і стала весна. Біля кущів, поховані під листочками, розцвіли фіялки, й поки Маруся розглянулася, перед нею було все блакитно, ніби хто розіслав синю пелену.
— Мерщій збірай, Марійко, мерщій! — говорив їй Березіль.
Весела Маруся швиденько рвала квітки і враз мала великий пучечок фіялок. Потім місяцям красно подякувала й веселенька поспішала додому.
Здивувалася й Олена, здивувалася й мачуха, як побачили вони Марійку, що принесла квітки. Швидче відчинили їй двері, й пахощі фіялок розійшлися по цілій хатині.
— Де ж то ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Олена.
— Ростуть вони там високо, аж на горі, під кущами. Їх там ще багато зосталося, — росповідала Марійка.
Тим часом Олена забрала фіялки, заткнула їх за пояс, нюхала сама, дала понюхати матері, але ж сестрі не сказала: «Понюхай!»
На другий день вилежувалася Олена на печі, й закортіло їй ягід. Хутенько покликала вона сестру й каже їй:
— Біжи на гору та принеси мені ягід!
— Та Господь з тобою, сестро моя люба, де ж я найду тобі тих ягід? Хіба ж таки хто чував, щоб під снігом росли ягоди! — умовляла її Марійка.
— Ах, ти негіднице, ах, ти сяка-така! Так ти ще мені тут базікатимеш, коли я тобі щось звеліла! Біжи хутко, а коли не принесеш, то я тебе вбью! — насварилась лиха Олена.
А мачуха вхопила Марійку, викинула її за двері й двері щільно замкнула.
Пішла Марійка до лісу, гірко плачучи. Скрізь усе снігом завалено, нігде навіть протоптів немає. Ходила вона довго-довго; й голод її морив, й холод її трусив. Коли це знову бачить вона те саме світло, що бачила перед тим. Радісно побігла вона до нього. Прийшла знову де тієї великої ватри, де сиділо дванадцять місяців. Великий Січень сидів на повищенні. От вона й почала просити:
— Люде добрі, дозвольте мені при вогні погрітися, бо з холоду я вся тремтю!
А Великий Січень кивнув головою та й питається:
— А навіщо ж ти знову прийшла, чого тобі тут треба?
— Йду шукати ягід! — відповідає Марійка.
— Та хіба ж ти не бачиш, що на дворі зіма, а ягоди ж на снігу не ростуть? — каже їй Січень.
— Те я знаю, — сумно відповідає йому Марійка, — але ж що я маю робити, коли сестра та мачуха звеліли принести їм ягід; та ще й казали, що, коли не принесу, то вони мене убьють! Дуже я вас прошу, дядечки, роскажіть мені, де б я тут знайшла ягід?
От тоді Великий Січень підвівся з місця, підійшов до місяця, що сидів навпроти, дав йому свого кия в руку, та й говорить:
Тоді Великий Січень підвівся, підійшов до наймолодчого місяця, дав йому в руки кия та й каже:
— А ну, Березню сідай на-гору.
Місяць Березень сів на високого каменя й махнув кийом над вогнем. І ту ж мить піднявся вогонь вище, сніг почав роставати, стали дерева наливатись, на пригорках почала зеленіти травичка, в травичці показалися пупьянки ромашок, і стала весна. Біля кущів, поховані під листочками, розцвіли фіялки, й поки Маруся розглянулася, перед нею було все блакитно, ніби хто розіслав синю пелену.
— Мерщій збірай, Марійко, мерщій! — говорив їй Березіль.
Весела Маруся швиденько рвала квітки і враз мала великий пучечок фіялок. Потім місяцям красно подякувала й веселенька поспішала додому.
Здивувалася й Олена, здивувалася й мачуха, як побачили вони Марійку, що принесла квітки. Швидче відчинили їй двері, й пахощі фіялок розійшлися по цілій хатині.
— Де ж то ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Олена.
— Ростуть вони там високо, аж на горі, під кущами. Їх там ще багато зосталося, — росповідала Марійка.
Тим часом Олена забрала фіялки, заткнула їх за пояс, нюхала сама, дала понюхати матері, але ж сестрі не сказала: «Понюхай!»
На другий день вилежувалася Олена на печі, й закортіло їй ягід. Хутенько покликала вона сестру й каже їй:
— Біжи на гору та принеси мені ягід!
— Та Господь з тобою, сестро моя люба, де ж я найду тобі тих ягід? Хіба ж таки хто чував, щоб під снігом росли ягоди! — умовляла її Марійка.
— Ах, ти негіднице, ах, ти сяка-така! Так ти ще мені тут базікатимеш, коли я тобі щось звеліла! Біжи хутко, а коли не принесеш, то я тебе вбью! — насварилась лиха Олена.
А мачуха вхопила Марійку, викинула її за двері й двері щільно замкнула.
Пішла Марійка до лісу, гірко плачучи. Скрізь усе снігом завалено, нігде навіть протоптів немає. Ходила вона довго-довго; й голод її морив, й холод її трусив. Коли це знову бачить вона те саме світло, що бачила перед тим. Радісно побігла вона до нього. Прийшла знову де тієї великої ватри, де сиділо дванадцять місяців. Великий Січень сидів на повищенні. От вона й почала просити:
— Люде добрі, дозвольте мені при вогні погрітися, бо з холоду я вся тремтю!
А Великий Січень кивнув головою та й питається:
— А навіщо ж ти знову прийшла, чого тобі тут треба?
— Йду шукати ягід! — відповідає Марійка.
— Та хіба ж ти не бачиш, що на дворі зіма, а ягоди ж на снігу не ростуть? — каже їй Січень.
— Те я знаю, — сумно відповідає йому Марійка, — але ж що я маю робити, коли сестра та мачуха звеліли принести їм ягід; та ще й казали, що, коли не принесу, то вони мене убьють! Дуже я вас прошу, дядечки, роскажіть мені, де б я тут знайшла ягід?
От тоді Великий Січень підвівся з місця, підійшов до місяця, що сидів навпроти, дав йому свого кия в руку, та й говорить: