— Вони в мене такі дражливі,— мовила вона, приємно вразивши суддю і своїм низьким голосом, і довгими, мов билинки, віями. Він затримав її руку в своїй і усміхнувся надто вже приязно, і це, на мій погляд, було досить дивно з боку чоловіка, що менш як три години тому освідчився іншій жінці. Я тішив себе надією, що Доллі теж помітить це і, може, ще подумає, але вона вже говорила: «Та як їм не бути дражливими — вони ж, мабуть, голодні»,— і суддя, весело плеснувши в долоні й хвалькувато показавши на казанок, пообіцяв, що миттю все залагодить. А тим часом, сказав він, дітям незле було б збігати до струмка та помити руки. Сестра Айда заприсяглася, що вони помиють не тільки руки. І як сказати правду, то це їм таки не завадило б.
Знову виникла затримка з тією дівчинкою, що не хотіла назвати своє ім’я: вона заявила, що сама нікуди не піде, а нехай тато понесе її на зашийку. «А мій тато — ось ти»,— показала вона на Райлі, і той не став їй суперечити: завдав на спину й поніс. Боже ж ти мій, ото було радощів! Усю дорогу до струмка вона пустувала, затуляла йому очі рученятами, і коли Райлі, нічого не бачачи попереду, ввігнався у зарость дикого винограду, вона аж заверещала від захвату.
— Годі з мене. Злазь,— звелів Райлі.
— Ой ні, ще трохи! А я за це скажу тобі, як мене звуть.
Згодом я не забув спитати в Райлі, яке ж ім’я вона назвала. Виявилося — Бензина-Газоліна. Це ж, мовляв, такі гарні слова.
Той лісовий струмок доволі мілкий — ніде не глибший, ніж до коліна. Береги його, вистелені глянсуватим зеленим мохом, навесні вкриваються сніжно-білими квіточками ломикаменю й дрібнесенькими фіалками — поживою для нових поколінь бджіл, що їх рої вже гудуть над тихими заводями. Сестра Айда стала на узвишку берега, звідки було зручно назирати за купанням.
— Та глядіть мені, не огинатися! Я хочу бачити справжнє завзяття.
І ми його побачили. В ту ж мить майже дорослі дівчата, яким уже б і заміж не гріх, голі-голісінькі опинились у воді; там-таки проміж них гарцювали й хлопці, від малого до великого, і теж у чому мати народила. Добре, що Доллі залишилася з суддею біля нашого дерева, та й для Райлі було б краще не йти з нами: він так засоромився, що аж мене сором узяв. Щира правда. І тільки тепер, коли я знаю, що за чоловік з нього вийшов, я розумію причину отієї його парадоксальної церемонності: йому так хотілося бути добропристойним, що й чужі похибки він сприймав як свої власні.
Славнозвісні полотна: лісові води, юні тіла... Як часто згодом, походжаючи холодними, музейними залами, я спинявся перед котроюсь із таких картин і довго стояв, відновлюючи в уяві ту давню сцену, тільки не так, як було насправді: ватага вкритих сиротами дітлахів у холодному осінньому струмку,— а так, як змальовано на картині: дужі юнаки і ставні юнки, всі в діамантових бризках води. І я думав собі, а часто думаю й тепер: де вона, та дивовижна сім’я, як склалося далі її життя в цьому світі?
— Бет, вмочи голову у воду! Ану не бризкай на Лорел! Це я тобі, Баку, зараз же облиш! І щоб усі мені добре повимивали за вухами, а то хто зна, коли тепер знову трапиться нагода...— Та раптом сестра Айда затихла й полишила дітлахів на самих себе.— Отакого самого дня...— мовила вона, сідаючи на мох. Очі її, звернені на Райлі, сяяли ясним світлом.— Еге, щось таки є: рот, ті самі відстовбурчені вуха... Сигарету маєте, голубе? — спитала вона Райлі, не відчуваючи його неприязні. На мить обличчя її розгладилось і дало взнаки, якою вона була замолоду.— Отакого самого дня...
...Тільки місце було зовсім інше, куди сумніше: ніде ані деревця, і серед ланів пшениці — будинок, сам-один, наче опудало на городі. Ні, я не нарікаю: там були ще мати, батько, моя сестра Джералдіна, і ми не знали ні в чому нужди, мали в господі всіляку живність, мали піаніно, всі добре співали. Не скажу, що все те давалося легко,— важкої роботи сила-силенна, а чоловік у домі один. До того ж батько часто нездужав. А найняти когось — спробуй пошукай, ніхто не хотів довго жити в тій глушині. Знайшли були одного старого, то вже так раділи, а він якось упився й намагався дім спалити. Джералдіні минав тоді шістнадцятий, вона була на рік старша за мене, і на вроду гарна, ми обидві гарні були; отож вона й забрала собі в голову вийти заміж, щоб чоловік разом з батьком господарство вів. Та в наших краях і заміж вийти не було за кого. Грамоти нас навчала мати, чого і як могла, бо до найближчого містечка було аж десять миль. Звалося те містечко Юфрай, за прізвищем одної там родини, і при в’їзді до нього стояв щит з написом: «Завітайте у Юфрай — там і в спеку рай»,— бо воно розкинулось високо на горі і влітку туди наїжджали багаті люди. Так от, того літа, що про нього я оце згадала, Джералдіна влаштувалась там подавальницею в готелі «Круговид», а я по суботах виходила на дорогу, просилася, щоб хтось мене підвіз, і їхала до неї, і там-таки й ночувала. Раніш ні вона, ні я нікуди з дому не виїздили, і то було мені в новину. Джералдіна не сказати щоб дуже тішилася міським життя, а от я чекала тих субот більше, ніж різдва та свого дня народження вкупі. Там був такий танцювальний павільйон, де за вхід не брали ні цента, і музика грала безплатно, а кругом кольорові лампочки. То я, було, допоможу Джералдіні з роботою, щоб нам мерщій туди податися, а тоді ми беремося за руки та й бігом вулицею, і я навіть духу не зведу, як уже йду танцювати. Партнерів чекати не доводилось — на кожну дівчину по п’ять хлопців, а ми були там найперші красуні. Та мене не так хлопці вабили, як самі танці,— іноді, бувало, всі спиняться й дивляться, як я вальсую, а своїх партнерів я й роздивитися не встигала — так швидко вони мінялись. А після танців хлопці всім гуртом тяглися за нами до готелю і потім гукали під вікном: «Виходьте! Виходьте!» — та ще й пісень співали, отакі були дурні. Джералдіну через це мало з роботи не погнали. А як ляжемо ми з нею, то довго ще не спимо, все міркуємо про минулий вечір, прикидаємо, зважуємо, хто та що. Сестра ніяких там романів собі не вигадувала, її найбільше цікавило, котрий з отих наших кавалерів найпевніший для господарства буде. Тож і спинилася на Денові Рейні. Він був старший за інших, двадцять п’ять йому минуло — дорослий чоловік. З лиця не дуже показний: клаповухий, весь у ластовинні, і підборіддя якесь куце, та зате... О, Ден Рейні, він хіба ж такий молодчага був, дарма що поважний, а силу мав яку — барильце цвяхів піднімав запросто. Під осінь він приїхав до нас додому й допоміг зібрати врожай. Батькові він одразу сподобався, а мати хоча й бурчала, що Джералдіна ще надто молода, одначе великого шелесту з того не робила. На весіллі я плакала — все думала, що не буде вже суботніх вечорів у танцювальному павільйоні й не лежати нам більш із Джералдіною, як ото було, в одному ліжку. Та коли Ден Рейні перебрав на себе господарство, усе начебто пішло на лад. Мав він такий хист: видобути з землі те найкраще, на що вона здатна, а можливо, і з нас також. Лиш одне було негаразд: сидимо ото взимку коло вогню, аж раптом мені недобре стає, чи то від жару, чи то від чого іншого, тільки чую — ось зараз зімлію. Вийду я надвір у самому платтячку, стану й стою, і не холодно мені анітрохи, наче я сама холодинка; а тоді заплющу очі й кружляю та кружляю собі у вальсі. Та ось одного вечора Ден Рейні підкрався так, що я й не чула, підхопив мене — і ну зі мною жартома танцювати. Тільки не такий то вже був і жарт. Мав він до меле почуття, і я про те від самого початку здогадувалась. Одначе він ніколи нічого мені не казав, а я його не питала. І нічого б з того так і не було, коли б Джералдіна не скинула. Це сталося навесні. Вона страшенно боялася гадюк, наша Джералдіна, і от одного дня пішла вона збирати яйця та як на те, гадюку й побачила. Отоді таке з нею і скоїлось. Та й не гадюка то була, а малесеньке гадюченя, але вона так перелякалася, що скинула дитину за чотири місяці до строку. А далі вже й не знаю, що їй подіялось: така вона стала лиха та люта, слова їй не скажи — враз закипає. Найгірше перепадало Денові Рейні; він уже й на очі їй боявся навертатись, а ночував просто в полі — загорнеться, було, в ковдру і спить. І я відчула: якщо я там залишусь... Отож і втекла до Юфрая та влаштувалася на Джералдінине місце в готелі. У танцювальному павільйоні все було так само, як і минулого літа, а я стала ще краща з себе. Один хлопець мало не прибив другого — засперечалися, кому частувати мене оранжадом. Не скажу, що я там не веселилася, одначе думки мої були далеко. Уже і в готелі не раз мене питали: «Про що ти думаєш?» — чи то я в цукерницю солі насиплю, чи то подам клієнтові ложку різати м’ясо. І за ціле літо додому жодного разу не поїхала. А коли настав час мені вертатися — був такий самий осінній день, як оце сьогодні, небо голубе й бездонне,— я навіть не дала знати своїм, а просто вилізла з автобуса й відміряла три милі пішки полем між скиртами, аж поки знайшла десь там Дена Рейні. А він і слова не сказав — тільки впав на землю й заплакав, мов дитина. І так мені жаль його стало, і таку я відчула до нього любов, що цього ніякими словами не розказати...
Її сигарета погасла. Здавалося, вона втратила нитку розповіді чи ще гірше — розважила за краще урвати її. Мені хотілося затупотіти ногами й засвистіти, як ото бешкетники в кіно, коли раптом згасає екран. Райлі теж кортіло почути, що було далі, хоч він не показував цього так відверто. Він черкнув сірником і підніс його до її сигарети. Від цього звуку вона здригнулася і, наче віднайшовши голос, заговорила далі; тільки скидалось на те, що за оту хвилю мовчанки вона зайшла думкою далеко вперед.
— Ну от, батько й заприсягся, що вб’є того негідника. Та й Джералдіна спокою мені не давала: скажи та скажи хто, Ден візьме рушницю й піде застрелить його. А я сміюся, аж поки заплачу, а то й навпаки — плачу, а вже потім сміюся. Ну звідки мені знати, кажу. Було у мене в Юфраї п’ять чи шість хлопців, отож один з них, а котрий — і гадки не маю. Мати почула це, та як лясне мене по обличчю. Одначе вони мені повірили, а трохи згодом, як мені здається, і Ден Рейні повірив — хотілось йому в це вірити, бідоласі нещасному. Всі ті місяці я з дому не витикалася, а якраз на той час і батько помер. То вони мене навіть на похорон не пустили — соромно було, що люди побачать. От того ж таки дня воно й сталося — всі пішли на кладовище, я в домі сама-одна, а вітер надворі піском жбурляє і реве по-слонячому,— отоді й явився мені господь бог. Хоч і не заслужила я анічим, щоб він мене обрав: бувало, так уже мене мати умовляє котрийсь там стих з біблії затямити, а от після того я десь місяців за три добру тисячу їх напам’ять завчила. То ото сиджу я собі, бренькаю щось на піаніно, аж раптом брязь — шиба вилетіла, все в кімнаті перевертом пішло, тоді знов на місце стало, і відчула я: хтось поруч є. Подумала була, що то батьків дух, а тут вітер враз ущух, стало тихо, як навесні,— і я збагнула: то він, і стала рівно, як він мені навіяв, і простерла руки йому назустріч. Двадцять шість років відтоді минуло — це сталося третього лютого,— мені тоді було шістнадцять, а тепер сорок два, і за всі ті літа я ані разу в своїй вірі не похитнулася. А коли прийшла година мені родити, я не кликала ні Джералдіну, ні Дена Рейні, нікого, а лягла собі й тільки пошепки стихи з біблії один по одному проказувала. Ніхто в домі й не знав, що Денні народився, поки він сам голосу не подав. То його Джералдіна так назвала. Усі в околиці думали, що він її дитина, їхали подивитися, декотрі везли подарунки, а чоловіки ляскали Дена Рейні по спині й казали: оце-то хлопчина в тебе. Ну, а я тільки-но звелась на ноги, то зараз же подалася геть за тридцять миль, аж до Стоунвілла: він разів у два більший за Юфрай, і там було чимале гірницьке селище. От ми ще з однією дівчиною й відкрили там пральню, і мали непогані заробітки, бо чоловіки в тому селищі були здебільшого нежонаті. Десь двічі на місяць я навідувалась додому побачити Денні, сім років отак туди-сюди їздила, і то була єдина втіха, яку я мала, хоч воно й дивно, коли подумати, як мені щоразу краялося серце: він же такий гарненький хлопчик був, що й сказати годі. Та Джералдіна й доторкнутись мені до нього не давала, а як візьму, було, поцілую, то вона аж дибки стає; і Ден Рейні теж не багато ліпший був — дуже вже боявся, що я не дам їм спокою. А останнього разу, як була вдома, попросила я його зустрітися зі мною в Юфраї, бо мені вже хтозна-відколи одна маячна думка в голову запала: пережити все те знов і народити хлопчика, щоб був викапаний Денні. Та даремно я думала, що батько в нього може бути той самий. Другий від нього однаково б не жив, народився б мертвий. Подивилась я тоді на Дена Рейні,— день був холоднющий, ми сиділи під зачиненим танцювальним павільйоном, і, пригадую, він ні, разу рук із кишень не вийняв,— та й відіслала його назад додому, так і не сказавши, чого кликала. А потім скільки років усе схожого на нього шукала. Був там у Стоунвіллі один гірник, такий же ластатий, і очі ясно-карі, добросердий хлопчина,— від нього мені на згадку Сем залишився, найбільшенький мій. Та й батько Бет, як пригадати, був ніби рідний брат Дена Рейні, але Бет — дівчинка і на Денні не схожа. А ще забула вам сказати: свій пай на пральню я невдовзі продала й переїхала до Техасу, працювала там по ресторанах в Амарільйо і Далласі. Та тільки аж тоді, як зустріла містера Медда, дотямила я, чому господь обрав мене і що я маю робити. Бо містер Медд знав правдиве слово, і коли я ото вперше почула його проповідь, то просто до нього й пішла. Ми з ним не більш як хвилин із двадцять побалакали, аж він мені каже: хочу, мовляв, узяти вас за дружину, якщо ви ще незаміжня. Та ні, кажу, незаміжня, але сяку-таку сім’ю маю,— їх-бо в мене на той час уже п’ятеро було. А він хоч би тобі що. Отож через тиждень, якраз на Валентинів день, ми й одружилися. Він був чоловік уже не молодий і на Дена Рейні анітрохи не схожий. Як скине, було, свої чоботи з підборами, то заледве до плеча мені дістає. Одначе коли господь бог звів нас, то добре знав, що робить: надбали ми з ним і Роя, і Перл, і Кейт, і Кліо, і Малюка Гомера. Майже всі вони народилися в тому-от фургоні, що ви сьогодні бачили. Ми роз’їжджали по всій країні і несли слово боже людям, котрі ніколи його не чули, а як і чули, то не так, як умів розтлумачити мій чоловік. Та тепер я мушу сказати вам сумну річ: втратила я містера Медда. Одного ранку пішов він дорогою купити якогось припасу й паче в повітрі розтанув — більше ми його не бачили. Сталося це в Луїзіані, в тих диких місцях, де живуть кейджуни, І нехай там поліція вигадує що хоче, мені, на це начхати, бо не такий він був чоловік, щоб утекти від сім’ї. Ні, то запевно було якесь злочинство.
— Чи, може, втрата пам’яті,— докинув я.— Людина раптом геть усе забуває, навіть як її звуть.
— Щоб чоловік знав напам’ять усю біблію — і раптом забув, як його звуть? Ні, то не інакше, як хтось з отих кейджунів його порішив, аби забрати його аметистовий перстень. Ну, а я, звісно, й після того з чоловіками зналася, одначе любові вже не було. Отак і з’явилися Лілі, Айда, Лорел, інша малеча. Якось так воно виходить, що не можу я, коли в мене під серцем дитинча не ворушиться, тоді я наче сама не своя.
Коли дітлахи повдягалися,— дехто й навиворіт,— ми пішли назад до нашого дерева, де більші дівчата, ставши ближче до вогнища, почали сушити й розчісувати волосся. Поки нас не було, Доллі опікувалася немовлям і тепер видимо не хотіла його віддавати.
— Шкода, що ні в кого з нас ніколи по було дитини,— ні в моєї сестри, ні в Кетрін,— сказала вона.
Сестра Айда підтакнула: авжеж, діти — то велика втіха й розрада. Нарешті ми посідали коло вогнища. Юшка була така гаряча, що годі й розкуштувати, тож чи не тому всі так завзято її хвалили, і суддя, наливаючи кожному по черзі,— ми мали всього три мисочки,— веселив дітлахів невичерпними жартами та всілякими кумедними штуками. І тоді Бензина-Газоліна заявила: ні, вона помилилася, її тато не Райлі, а оцей дядечко,— і суддя винагородив її «польотом на Місяць», цебто почав підкидати над головою, примовляючи: «Хто на захід, хто на схід, а ми до Місяця в політ! Полетіли!.. Полетіли!..» А коли сестра Айда сказала: «Ого, який ви дужий!» — суддя так уже запишався, що ще трохи — й дав би їй помацати свої м’язи. І щораз нишком позирав на Доллі — чи вона милується ним. Вона, звісно, милувалася.
Між довгих списів призахідного сонячного проміння хвилями полинуло туркотання дикої горлиці. Холоднувата зеленава синь просякала повітря, немовби навколо нас розсіялася веселка. Доллі трохи зіщулилась.
— Гроза насувається. Цілий день її чую.
Я переможно глянув на Райлі: а що я казав!
— Та й вечоріє вже,— мовила сестра Айда.— Баку, Гомере! Ану, хлопці, зганяйте до фургона. Бог його знає, хто там може надійти і понишпорити.— І, дивлячись услід синам, що віддалялися вже оповитою присмерком стежкою, додала: — Воно не те щоб у нас було багато чого взяти. Яке вже там добро, от хіба тільки моя швейна машинка. Ну, то як, Доллі? Що ви мені...
— Вони в мене такі дражливі,— мовила вона, приємно вразивши суддю і своїм низьким голосом, і довгими, мов билинки, віями. Він затримав її руку в своїй і усміхнувся надто вже приязно, і це, на мій погляд, було досить дивно з боку чоловіка, що менш як три години тому освідчився іншій жінці. Я тішив себе надією, що Доллі теж помітить це і, може, ще подумає, але вона вже говорила: «Та як їм не бути дражливими — вони ж, мабуть, голодні»,— і суддя, весело плеснувши в долоні й хвалькувато показавши на казанок, пообіцяв, що миттю все залагодить. А тим часом, сказав він, дітям незле було б збігати до струмка та помити руки. Сестра Айда заприсяглася, що вони помиють не тільки руки. І як сказати правду, то це їм таки не завадило б.
Знову виникла затримка з тією дівчинкою, що не хотіла назвати своє ім’я: вона заявила, що сама нікуди не піде, а нехай тато понесе її на зашийку. «А мій тато — ось ти»,— показала вона на Райлі, і той не став їй суперечити: завдав на спину й поніс. Боже ж ти мій, ото було радощів! Усю дорогу до струмка вона пустувала, затуляла йому очі рученятами, і коли Райлі, нічого не бачачи попереду, ввігнався у зарость дикого винограду, вона аж заверещала від захвату.
— Годі з мене. Злазь,— звелів Райлі.
— Ой ні, ще трохи! А я за це скажу тобі, як мене звуть.
Згодом я не забув спитати в Райлі, яке ж ім’я вона назвала. Виявилося — Бензина-Газоліна. Це ж, мовляв, такі гарні слова.
Той лісовий струмок доволі мілкий — ніде не глибший, ніж до коліна. Береги його, вистелені глянсуватим зеленим мохом, навесні вкриваються сніжно-білими квіточками ломикаменю й дрібнесенькими фіалками — поживою для нових поколінь бджіл, що їх рої вже гудуть над тихими заводями. Сестра Айда стала на узвишку берега, звідки було зручно назирати за купанням.
— Та глядіть мені, не огинатися! Я хочу бачити справжнє завзяття.
І ми його побачили. В ту ж мить майже дорослі дівчата, яким уже б і заміж не гріх, голі-голісінькі опинились у воді; там-таки проміж них гарцювали й хлопці, від малого до великого, і теж у чому мати народила. Добре, що Доллі залишилася з суддею біля нашого дерева, та й для Райлі було б краще не йти з нами: він так засоромився, що аж мене сором узяв. Щира правда. І тільки тепер, коли я знаю, що за чоловік з нього вийшов, я розумію причину отієї його парадоксальної церемонності: йому так хотілося бути добропристойним, що й чужі похибки він сприймав як свої власні.
Славнозвісні полотна: лісові води, юні тіла... Як часто згодом, походжаючи холодними, музейними залами, я спинявся перед котроюсь із таких картин і довго стояв, відновлюючи в уяві ту давню сцену, тільки не так, як було насправді: ватага вкритих сиротами дітлахів у холодному осінньому струмку,— а так, як змальовано на картині: дужі юнаки і ставні юнки, всі в діамантових бризках води. І я думав собі, а часто думаю й тепер: де вона, та дивовижна сім’я, як склалося далі її життя в цьому світі?
— Бет, вмочи голову у воду! Ану не бризкай на Лорел! Це я тобі, Баку, зараз же облиш! І щоб усі мені добре повимивали за вухами, а то хто зна, коли тепер знову трапиться нагода...— Та раптом сестра Айда затихла й полишила дітлахів на самих себе.— Отакого самого дня...— мовила вона, сідаючи на мох. Очі її, звернені на Райлі, сяяли ясним світлом.— Еге, щось таки є: рот, ті самі відстовбурчені вуха... Сигарету маєте, голубе? — спитала вона Райлі, не відчуваючи його неприязні. На мить обличчя її розгладилось і дало взнаки, якою вона була замолоду.— Отакого самого дня...
...Тільки місце було зовсім інше, куди сумніше: ніде ані деревця, і серед ланів пшениці — будинок, сам-один, наче опудало на городі. Ні, я не нарікаю: там були ще мати, батько, моя сестра Джералдіна, і ми не знали ні в чому нужди, мали в господі всіляку живність, мали піаніно, всі добре співали. Не скажу, що все те давалося легко,— важкої роботи сила-силенна, а чоловік у домі один. До того ж батько часто нездужав. А найняти когось — спробуй пошукай, ніхто не хотів довго жити в тій глушині. Знайшли були одного старого, то вже так раділи, а він якось упився й намагався дім спалити. Джералдіні минав тоді шістнадцятий, вона була на рік старша за мене, і на вроду гарна, ми обидві гарні були; отож вона й забрала собі в голову вийти заміж, щоб чоловік разом з батьком господарство вів. Та в наших краях і заміж вийти не було за кого. Грамоти нас навчала мати, чого і як могла, бо до найближчого містечка було аж десять миль. Звалося те містечко Юфрай, за прізвищем одної там родини, і при в’їзді до нього стояв щит з написом: «Завітайте у Юфрай — там і в спеку рай»,— бо воно розкинулось високо на горі і влітку туди наїжджали багаті люди. Так от, того літа, що про нього я оце згадала, Джералдіна влаштувалась там подавальницею в готелі «Круговид», а я по суботах виходила на дорогу, просилася, щоб хтось мене підвіз, і їхала до неї, і там-таки й ночувала. Раніш ні вона, ні я нікуди з дому не виїздили, і то було мені в новину. Джералдіна не сказати щоб дуже тішилася міським життя, а от я чекала тих субот більше, ніж різдва та свого дня народження вкупі. Там був такий танцювальний павільйон, де за вхід не брали ні цента, і музика грала безплатно, а кругом кольорові лампочки. То я, було, допоможу Джералдіні з роботою, щоб нам мерщій туди податися, а тоді ми беремося за руки та й бігом вулицею, і я навіть духу не зведу, як уже йду танцювати. Партнерів чекати не доводилось — на кожну дівчину по п’ять хлопців, а ми були там найперші красуні. Та мене не так хлопці вабили, як самі танці,— іноді, бувало, всі спиняться й дивляться, як я вальсую, а своїх партнерів я й роздивитися не встигала — так швидко вони мінялись. А після танців хлопці всім гуртом тяглися за нами до готелю і потім гукали під вікном: «Виходьте! Виходьте!» — та ще й пісень співали, отакі були дурні. Джералдіну через це мало з роботи не погнали. А як ляжемо ми з нею, то довго ще не спимо, все міркуємо про минулий вечір, прикидаємо, зважуємо, хто та що. Сестра ніяких там романів собі не вигадувала, її найбільше цікавило, котрий з отих наших кавалерів найпевніший для господарства буде. Тож і спинилася на Денові Рейні. Він був старший за інших, двадцять п’ять йому минуло — дорослий чоловік. З лиця не дуже показний: клаповухий, весь у ластовинні, і підборіддя якесь куце, та зате... О, Ден Рейні, він хіба ж такий молодчага був, дарма що поважний, а силу мав яку — барильце цвяхів піднімав запросто. Під осінь він приїхав до нас додому й допоміг зібрати врожай. Батькові він одразу сподобався, а мати хоча й бурчала, що Джералдіна ще надто молода, одначе великого шелесту з того не робила. На весіллі я плакала — все думала, що не буде вже суботніх вечорів у танцювальному павільйоні й не лежати нам більш із Джералдіною, як ото було, в одному ліжку. Та коли Ден Рейні перебрав на себе господарство, усе начебто пішло на лад. Мав він такий хист: видобути з землі те найкраще, на що вона здатна, а можливо, і з нас також. Лиш одне було негаразд: сидимо ото взимку коло вогню, аж раптом мені недобре стає, чи то від жару, чи то від чого іншого, тільки чую — ось зараз зімлію. Вийду я надвір у самому платтячку, стану й стою, і не холодно мені анітрохи, наче я сама холодинка; а тоді заплющу очі й кружляю та кружляю собі у вальсі. Та ось одного вечора Ден Рейні підкрався так, що я й не чула, підхопив мене — і ну зі мною жартома танцювати. Тільки не такий то вже був і жарт. Мав він до меле почуття, і я про те від самого початку здогадувалась. Одначе він ніколи нічого мені не казав, а я його не питала. І нічого б з того так і не було, коли б Джералдіна не скинула. Це сталося навесні. Вона страшенно боялася гадюк, наша Джералдіна, і от одного дня пішла вона збирати яйця та як на те, гадюку й побачила. Отоді таке з нею і скоїлось. Та й не гадюка то була, а малесеньке гадюченя, але вона так перелякалася, що скинула дитину за чотири місяці до строку. А далі вже й не знаю, що їй подіялось: така вона стала лиха та люта, слова їй не скажи — враз закипає. Найгірше перепадало Денові Рейні; він уже й на очі їй боявся навертатись, а ночував просто в полі — загорнеться, було, в ковдру і спить. І я відчула: якщо я там залишусь... Отож і втекла до Юфрая та влаштувалася на Джералдінине місце в готелі. У танцювальному павільйоні все було так само, як і минулого літа, а я стала ще краща з себе. Один хлопець мало не прибив другого — засперечалися, кому частувати мене оранжадом. Не скажу, що я там не веселилася, одначе думки мої були далеко. Уже і в готелі не раз мене питали: «Про що ти думаєш?» — чи то я в цукерницю солі насиплю, чи то подам клієнтові ложку різати м’ясо. І за ціле літо додому жодного разу не поїхала. А коли настав час мені вертатися — був такий самий осінній день, як оце сьогодні, небо голубе й бездонне,— я навіть не дала знати своїм, а просто вилізла з автобуса й відміряла три милі пішки полем між скиртами, аж поки знайшла десь там Дена Рейні. А він і слова не сказав — тільки впав на землю й заплакав, мов дитина. І так мені жаль його стало, і таку я відчула до нього любов, що цього ніякими словами не розказати...
Її сигарета погасла. Здавалося, вона втратила нитку розповіді чи ще гірше — розважила за краще урвати її. Мені хотілося затупотіти ногами й засвистіти, як ото бешкетники в кіно, коли раптом згасає екран. Райлі теж кортіло почути, що було далі, хоч він не показував цього так відверто. Він черкнув сірником і підніс його до її сигарети. Від цього звуку вона здригнулася і, наче віднайшовши голос, заговорила далі; тільки скидалось на те, що за оту хвилю мовчанки вона зайшла думкою далеко вперед.
— Ну от, батько й заприсягся, що вб’є того негідника. Та й Джералдіна спокою мені не давала: скажи та скажи хто, Ден візьме рушницю й піде застрелить його. А я сміюся, аж поки заплачу, а то й навпаки — плачу, а вже потім сміюся. Ну звідки мені знати, кажу. Було у мене в Юфраї п’ять чи шість хлопців, отож один з них, а котрий — і гадки не маю. Мати почула це, та як лясне мене по обличчю. Одначе вони мені повірили, а трохи згодом, як мені здається, і Ден Рейні повірив — хотілось йому в це вірити, бідоласі нещасному. Всі ті місяці я з дому не витикалася, а якраз на той час і батько помер. То вони мене навіть на похорон не пустили — соромно було, що люди побачать. От того ж таки дня воно й сталося — всі пішли на кладовище, я в домі сама-одна, а вітер надворі піском жбурляє і реве по-слонячому,— отоді й явився мені господь бог. Хоч і не заслужила я анічим, щоб він мене обрав: бувало, так уже мене мати умовляє котрийсь там стих з біблії затямити, а от після того я десь місяців за три добру тисячу їх напам’ять завчила. То ото сиджу я собі, бренькаю щось на піаніно, аж раптом брязь — шиба вилетіла, все в кімнаті перевертом пішло, тоді знов на місце стало, і відчула я: хтось поруч є. Подумала була, що то батьків дух, а тут вітер враз ущух, стало тихо, як навесні,— і я збагнула: то він, і стала рівно, як він мені навіяв, і простерла руки йому назустріч. Двадцять шість років відтоді минуло — це сталося третього лютого,— мені тоді було шістнадцять, а тепер сорок два, і за всі ті літа я ані разу в своїй вірі не похитнулася. А коли прийшла година мені родити, я не кликала ні Джералдіну, ні Дена Рейні, нікого, а лягла собі й тільки пошепки стихи з біблії один по одному проказувала. Ніхто в домі й не знав, що Денні народився, поки він сам голосу не подав. То його Джералдіна так назвала. Усі в околиці думали, що він її дитина, їхали подивитися, декотрі везли подарунки, а чоловіки ляскали Дена Рейні по спині й казали: оце-то хлопчина в тебе. Ну, а я тільки-но звелась на ноги, то зараз же подалася геть за тридцять миль, аж до Стоунвілла: він разів у два більший за Юфрай, і там було чимале гірницьке селище. От ми ще з однією дівчиною й відкрили там пральню, і мали непогані заробітки, бо чоловіки в тому селищі були здебільшого нежонаті. Десь двічі на місяць я навідувалась додому побачити Денні, сім років отак туди-сюди їздила, і то була єдина втіха, яку я мала, хоч воно й дивно, коли подумати, як мені щоразу краялося серце: він же такий гарненький хлопчик був, що й сказати годі. Та Джералдіна й доторкнутись мені до нього не давала, а як візьму, було, поцілую, то вона аж дибки стає; і Ден Рейні теж не багато ліпший був — дуже вже боявся, що я не дам їм спокою. А останнього разу, як була вдома, попросила я його зустрітися зі мною в Юфраї, бо мені вже хтозна-відколи одна маячна думка в голову запала: пережити все те знов і народити хлопчика, щоб був викапаний Денні. Та даремно я думала, що батько в нього може бути той самий. Другий від нього однаково б не жив, народився б мертвий. Подивилась я тоді на Дена Рейні,— день був холоднющий, ми сиділи під зачиненим танцювальним павільйоном, і, пригадую, він ні, разу рук із кишень не вийняв,— та й відіслала його назад додому, так і не сказавши, чого кликала. А потім скільки років усе схожого на нього шукала. Був там у Стоунвіллі один гірник, такий же ластатий, і очі ясно-карі, добросердий хлопчина,— від нього мені на згадку Сем залишився, найбільшенький мій. Та й батько Бет, як пригадати, був ніби рідний брат Дена Рейні, але Бет — дівчинка і на Денні не схожа. А ще забула вам сказати: свій пай на пральню я невдовзі продала й переїхала до Техасу, працювала там по ресторанах в Амарільйо і Далласі. Та тільки аж тоді, як зустріла містера Медда, дотямила я, чому господь обрав мене і що я маю робити. Бо містер Медд знав правдиве слово, і коли я ото вперше почула його проповідь, то просто до нього й пішла. Ми з ним не більш як хвилин із двадцять побалакали, аж він мені каже: хочу, мовляв, узяти вас за дружину, якщо ви ще незаміжня. Та ні, кажу, незаміжня, але сяку-таку сім’ю маю,— їх-бо в мене на той час уже п’ятеро було. А він хоч би тобі що. Отож через тиждень, якраз на Валентинів день, ми й одружилися. Він був чоловік уже не молодий і на Дена Рейні анітрохи не схожий. Як скине, було, свої чоботи з підборами, то заледве до плеча мені дістає. Одначе коли господь бог звів нас, то добре знав, що робить: надбали ми з ним і Роя, і Перл, і Кейт, і Кліо, і Малюка Гомера. Майже всі вони народилися в тому-от фургоні, що ви сьогодні бачили. Ми роз’їжджали по всій країні і несли слово боже людям, котрі ніколи його не чули, а як і чули, то не так, як умів розтлумачити мій чоловік. Та тепер я мушу сказати вам сумну річ: втратила я містера Медда. Одного ранку пішов він дорогою купити якогось припасу й паче в повітрі розтанув — більше ми його не бачили. Сталося це в Луїзіані, в тих диких місцях, де живуть кейджуни, І нехай там поліція вигадує що хоче, мені, на це начхати, бо не такий він був чоловік, щоб утекти від сім’ї. Ні, то запевно було якесь злочинство.
— Чи, може, втрата пам’яті,— докинув я.— Людина раптом геть усе забуває, навіть як її звуть.
— Щоб чоловік знав напам’ять усю біблію — і раптом забув, як його звуть? Ні, то не інакше, як хтось з отих кейджунів його порішив, аби забрати його аметистовий перстень. Ну, а я, звісно, й після того з чоловіками зналася, одначе любові вже не було. Отак і з’явилися Лілі, Айда, Лорел, інша малеча. Якось так воно виходить, що не можу я, коли в мене під серцем дитинча не ворушиться, тоді я наче сама не своя.
Коли дітлахи повдягалися,— дехто й навиворіт,— ми пішли назад до нашого дерева, де більші дівчата, ставши ближче до вогнища, почали сушити й розчісувати волосся. Поки нас не було, Доллі опікувалася немовлям і тепер видимо не хотіла його віддавати.
— Шкода, що ні в кого з нас ніколи по було дитини,— ні в моєї сестри, ні в Кетрін,— сказала вона.
Сестра Айда підтакнула: авжеж, діти — то велика втіха й розрада. Нарешті ми посідали коло вогнища. Юшка була така гаряча, що годі й розкуштувати, тож чи не тому всі так завзято її хвалили, і суддя, наливаючи кожному по черзі,— ми мали всього три мисочки,— веселив дітлахів невичерпними жартами та всілякими кумедними штуками. І тоді Бензина-Газоліна заявила: ні, вона помилилася, її тато не Райлі, а оцей дядечко,— і суддя винагородив її «польотом на Місяць», цебто почав підкидати над головою, примовляючи: «Хто на захід, хто на схід, а ми до Місяця в політ! Полетіли!.. Полетіли!..» А коли сестра Айда сказала: «Ого, який ви дужий!» — суддя так уже запишався, що ще трохи — й дав би їй помацати свої м’язи. І щораз нишком позирав на Доллі — чи вона милується ним. Вона, звісно, милувалася.
Між довгих списів призахідного сонячного проміння хвилями полинуло туркотання дикої горлиці. Холоднувата зеленава синь просякала повітря, немовби навколо нас розсіялася веселка. Доллі трохи зіщулилась.
— Гроза насувається. Цілий день її чую.
Я переможно глянув на Райлі: а що я казав!
— Та й вечоріє вже,— мовила сестра Айда.— Баку, Гомере! Ану, хлопці, зганяйте до фургона. Бог його знає, хто там може надійти і понишпорити.— І, дивлячись услід синам, що віддалялися вже оповитою присмерком стежкою, додала: — Воно не те щоб у нас було багато чого взяти. Яке вже там добро, от хіба тільки моя швейна машинка. Ну, то як, Доллі? Що ви мені...