— Доллі хоче сказати, що я освідчився їй.
— Це...— видобула з себе Віріна по хвилі напруженої мовчанки,— дуже...— провадила вона поволі, пильно розглядаючи свої руки в рукавичках,— цікаво. Дуже. Ніколи б не подумала, що у вас двох така багатюща уява. Чи, може, все це уявляється мені? Атож, мабуть, таки просто сниться, ніби я сиджу оце на мокрому дереві в грозову ніч. От тільки я ніколи не бачу снів чи, може, одразу ж їх забуваю. А цей сон пропоную забути нам усім.
— Признаюся щиро, міс Віріно, мені теж здається, що це все сон, мрія. Але ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути.
Вона пустила його слова повз вуха: вся її увага була прикута до Доллі, а увага Доллі — до неї; вони були ніби на самоті серед нас, тільки вони вдвох у протилежних кіпцях похмурої кімнати, дві глухонімі, що розуміються між собою за допомогою чудернацької мови жестів, ледь помітних порухів очей; аж ось Доллі начебто відповіла, і від тієї відповіді обличчя Віріни вмить пополотніло.
— Розумію. Отже, ти прийняла його освідчення?
Дощ припустив так рясно, що, здавалося, вже й риби могли б плавати у повітрі; він одстукотів, мов на піаніно, всі ноти згори донизу, і, вдаривши по останній, найбасовитішій клавіші, гримнув зливою. Вона досягла нас не одразу, хоча й лякала: крізь листя почало капотіти, але наша хатина й далі залишалася сухою насінинкою в геть змоклій рослині. Суддя прикрив рукою свічку. Він чекав на відповідь Доллі, хвилюючись не менше, ніж Віріна. Та й мені так само не терпілося, хоч мене й усунули від того, що відбувалося, і я немовби знову став підглядачем, який зазирає крізь шпару на горищі; і дивна річ, я не співчував жодному з них, а точніше — співчував усім разом: ніжність до всіх трьох злилася в мені, як ото зливаються краплі дощу, я не міг відокремити їх одне від одного, вони стали для мене неподільним людським єством.
Отак і Доллі. Вона теж не могла відокремити суддю від Віріни. І нарешті вигукнула стражденним голосом:
— Не можу я! — неначе визнавала власну безпорадність, несподівану для неї самої.— Я казала, що знатиму, як жити. Та от не знаю. А чи знають інші люди? Треба мати право на вибір, здавалося мені, і тоді житимеш зовсім по-іншому, вирішуватимеш усе сама.
— Та ми ж своє вже віджили,— сказала Віріна.— І тобі зовсім нема чого шкодувати про своє життя. Навряд чи ти потребувала більшого, ніж мала. Я навіть завжди заздрила тобі. Вертайся додому, Доллі. А вибір полиш на мене — ти ж знаєш, я все життя вирішувала за нас обох.
— Це так, Чарлі? Ми й справді вже віджили своє? спитала Доллі, як ото могла б спитати дитина, куди падають зорі.
— Ми ще не померли,— відказав їй суддя. Але то було однаково, що сказати дитині: зорі падають у простір,— незаперечна, а все ж таки непереконлива відповідь. І Доллі не задовольнилася нею.
— Та не про смерть ідеться. Онде в нас у кухні стоїть герань — то вона все цвіте й цвіте. А от деякі рослини цвітуть лише один раз, якщо взагалі цвітуть, і більше нічого з ними не буває. Вони хоча й живі, але своє вже віджили.
— А ви — ні,— сказав він і наблизив своє обличчя до неї, немов хотів торкнутись устами її уст; проте завагався й не насмілився. Дощ уже пробив ходи крізь листя й поливав нас щосили; з капелюшка Доллі збігали струмки, а вуалька прилипла до щік. Свічка замигтіла й згасла.— І я — ні.
Блискавиці вогненними жилами пульсували в небі, і в їхніх безперервних спалахах Віріна поставала зовсім незнайомою мені жінкою, геть зневіреною і вбитою горем; її очі знову зійшлися до перенісся і втупились в оту зсушену пустку, що була у неї всередині. Коли блискавиці трохи вщухли і навколо нас щільним колом зімкнувся тільки шум дощу з його розмаїттям звуків, вона заговорила знов, таким кволим, безконечно далеким голосом, неначе й сама не сподівалася, що ми її почуємо:
— Атож, я заздрила тобі. Заздрила на твою рожеву кімнату. Сама я тільки стукала в двері таких кімнат, правда, не дуже часто, але досить і того, щоб зрозуміти: крім тебе, тепер мене ніхто туди не впустить. Бо маленький Морріс, маленький Морріс... побий мене бог, я ж його таки любила, справді любила. Не як жінка, ні. Чого вже там критися — ми були з ним дві рідні душі. Дивимось, бувало, одне одному в очі й бачимо там того самого біса, і анітрохи нам не страшно, а... весело. Але він перехитрував мене. Я знала — він може, та все сподівалася, що не зробить такого. А він зробив. І тепер мені жити в самотині, а я більше не можу, я все життя була самотня... Ходжу по дому, і немає там нічого мого — твоя рожева кімната, твоя кухня, весь дім твій, чи, мабуть, твій і Кетрін. Тільки не покидай мене, дозволь мені жити коло тебе. Я почуваю себе зовсім старою, мені так потрібна сестра.
Дощ, долучаючи свій голос до Віріниного, став між ними — суддею і Доллі — прозорою стіною, і крізь ту стіну суддя міг бачити, як Доллі втрачає обриси, віддаляється від нього, так само як ото вранці віддалялася від мене. Більше того — й сама хатина на дереві немовби розлазилася на шматки. Сильним подувом вітру понесло геть наші дитячі карти, розмоклі під дощем, клапті обгорткового паперу; печиво розкисло, з переповненого глечика фонтаном цвигала вода, а розкішна клаптикова ковдра Кетрін безповоротно загинула, перетворившись на брудне місиво. Хатина була приречена, як і оті будиночки, що їх несе за водою розбурхала весняною повінню річка; і здавалося, суддя, замкнений, наче в пастці, в одному з таких будиночків, махає звідти нам, тим, що врятувались і стоять на березі. Бо він почув від Доллі: «Ви пробачте, але мені теж потрібна сестра»,— і вже не міг дотягтися до неї ні руками, ні серцем: Вірінине слово було над усе.
Десь близько півночі дощ послабшав і вщух. Вітер лунко шугав по лісу, викручуючи мокрі дерева. Поодинці, наче припізнілі гості, витикалися на небі зорі. Час був іти. Ми не взяли з собою нічого: ковдру залишили гнити, ложки — братись іржею, а хатину на дереві та ліс ми залишили на поталу зимі.
Згодом Кетрін ще довго відлічувала час будь-яких подій від тих днів, що їх відбула в ув’язненні.
— Ще перед тим,— звичайно починала вона,— як ота-от запроторила мене за грати...
Та й ми, решта, могли б міряти свої життя такою самою міркою: залежно від того, чи було щось перед нашою втечею до хатини на дереві, чи опісля. Ті кілька осінніх днів стали для нас важливою віхою, межовим стовпом.
Суддя Кул зайшов до будинку, де жив із синами та невістками, тільки на те, щоб забрати свої речі, і більш ніколи не переступав їхнього порога, з чого вони, як видно, були цілком задоволені — в усякому разі, не заперечували, коли він найняв собі кімнату в пансіоні міс Белл. Той заклад містився у темному, похмурому будинку, що його не так давно переобладнано на похоронний салон: трунар мудро розважив, що для створення відповідної обстановки там майже нічого не треба переробляти. Я не любив проходити повз той будинок, бо пожилиці міс Белл, старі дами, колючі, мов зачахлі трояндові кущі на подвір’ї, від рана до темна засідали на відкритій веранді, чатуючи на кожного перехожого. Одна з них, Меймі Кенфілд, що пережила двох своїх чоловіків, мала особливий хист розпізнавати вагітність, і, за переказами, якийсь городянин нібито так навчав дружину: «Зовсім ні до чого викидати гроші на лікаря. Досить прогулятися повз дім міс Белл, і Меймі Кенфілд зараз же роздзвонить на весь світ, чи ти понесла, чи ні». Поки там не оселився суддя, єдиним чоловіком у пансіоні міс Белл був Еймос Легренд. Здавалося, його сам бог послав отим її пожилицям, і найзаповітніша для них година наставала тоді, коли він виходив після вечері на веранду, вмощувався у кріслі-гойдалці, не дістаючи підлоги своїми куцими ноженятами, і починав тріскотіти, мов будильник. Вони наввипередки догоджали йому: плели шкарпетки й светри, піклувалися його їжею — приберігали для нього за столом найкращі шматки й весь час крутилися в кухні, жадаючи почастувати свого улюбленця чимось смачненьким,— і через те у міс Белл не затримувалася довго ні одна куховарка. Можливо, вони так само догоджали б і судді, але з нього їм не випадало ніякої поживи: іде собі, то й на хвилину не спиниться погомоніти,— ремствували вони.
Того останнього вечора на дереві ми змокли до рубця і я дуже застудився; ще дужче скрутило Віріну, та й наша доглядальниця Доллі схопила нежить. Кетрін відмовилась їй допомагати:
— Доллі хоче сказати, що я освідчився їй.
— Це...— видобула з себе Віріна по хвилі напруженої мовчанки,— дуже...— провадила вона поволі, пильно розглядаючи свої руки в рукавичках,— цікаво. Дуже. Ніколи б не подумала, що у вас двох така багатюща уява. Чи, може, все це уявляється мені? Атож, мабуть, таки просто сниться, ніби я сиджу оце на мокрому дереві в грозову ніч. От тільки я ніколи не бачу снів чи, може, одразу ж їх забуваю. А цей сон пропоную забути нам усім.
— Признаюся щиро, міс Віріно, мені теж здається, що це все сон, мрія. Але ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути.
Вона пустила його слова повз вуха: вся її увага була прикута до Доллі, а увага Доллі — до неї; вони були ніби на самоті серед нас, тільки вони вдвох у протилежних кіпцях похмурої кімнати, дві глухонімі, що розуміються між собою за допомогою чудернацької мови жестів, ледь помітних порухів очей; аж ось Доллі начебто відповіла, і від тієї відповіді обличчя Віріни вмить пополотніло.
— Розумію. Отже, ти прийняла його освідчення?
Дощ припустив так рясно, що, здавалося, вже й риби могли б плавати у повітрі; він одстукотів, мов на піаніно, всі ноти згори донизу, і, вдаривши по останній, найбасовитішій клавіші, гримнув зливою. Вона досягла нас не одразу, хоча й лякала: крізь листя почало капотіти, але наша хатина й далі залишалася сухою насінинкою в геть змоклій рослині. Суддя прикрив рукою свічку. Він чекав на відповідь Доллі, хвилюючись не менше, ніж Віріна. Та й мені так само не терпілося, хоч мене й усунули від того, що відбувалося, і я немовби знову став підглядачем, який зазирає крізь шпару на горищі; і дивна річ, я не співчував жодному з них, а точніше — співчував усім разом: ніжність до всіх трьох злилася в мені, як ото зливаються краплі дощу, я не міг відокремити їх одне від одного, вони стали для мене неподільним людським єством.
Отак і Доллі. Вона теж не могла відокремити суддю від Віріни. І нарешті вигукнула стражденним голосом:
— Не можу я! — неначе визнавала власну безпорадність, несподівану для неї самої.— Я казала, що знатиму, як жити. Та от не знаю. А чи знають інші люди? Треба мати право на вибір, здавалося мені, і тоді житимеш зовсім по-іншому, вирішуватимеш усе сама.
— Та ми ж своє вже віджили,— сказала Віріна.— І тобі зовсім нема чого шкодувати про своє життя. Навряд чи ти потребувала більшого, ніж мала. Я навіть завжди заздрила тобі. Вертайся додому, Доллі. А вибір полиш на мене — ти ж знаєш, я все життя вирішувала за нас обох.
— Це так, Чарлі? Ми й справді вже віджили своє? спитала Доллі, як ото могла б спитати дитина, куди падають зорі.
— Ми ще не померли,— відказав їй суддя. Але то було однаково, що сказати дитині: зорі падають у простір,— незаперечна, а все ж таки непереконлива відповідь. І Доллі не задовольнилася нею.
— Та не про смерть ідеться. Онде в нас у кухні стоїть герань — то вона все цвіте й цвіте. А от деякі рослини цвітуть лише один раз, якщо взагалі цвітуть, і більше нічого з ними не буває. Вони хоча й живі, але своє вже віджили.
— А ви — ні,— сказав він і наблизив своє обличчя до неї, немов хотів торкнутись устами її уст; проте завагався й не насмілився. Дощ уже пробив ходи крізь листя й поливав нас щосили; з капелюшка Доллі збігали струмки, а вуалька прилипла до щік. Свічка замигтіла й згасла.— І я — ні.
Блискавиці вогненними жилами пульсували в небі, і в їхніх безперервних спалахах Віріна поставала зовсім незнайомою мені жінкою, геть зневіреною і вбитою горем; її очі знову зійшлися до перенісся і втупились в оту зсушену пустку, що була у неї всередині. Коли блискавиці трохи вщухли і навколо нас щільним колом зімкнувся тільки шум дощу з його розмаїттям звуків, вона заговорила знов, таким кволим, безконечно далеким голосом, неначе й сама не сподівалася, що ми її почуємо:
— Атож, я заздрила тобі. Заздрила на твою рожеву кімнату. Сама я тільки стукала в двері таких кімнат, правда, не дуже часто, але досить і того, щоб зрозуміти: крім тебе, тепер мене ніхто туди не впустить. Бо маленький Морріс, маленький Морріс... побий мене бог, я ж його таки любила, справді любила. Не як жінка, ні. Чого вже там критися — ми були з ним дві рідні душі. Дивимось, бувало, одне одному в очі й бачимо там того самого біса, і анітрохи нам не страшно, а... весело. Але він перехитрував мене. Я знала — він може, та все сподівалася, що не зробить такого. А він зробив. І тепер мені жити в самотині, а я більше не можу, я все життя була самотня... Ходжу по дому, і немає там нічого мого — твоя рожева кімната, твоя кухня, весь дім твій, чи, мабуть, твій і Кетрін. Тільки не покидай мене, дозволь мені жити коло тебе. Я почуваю себе зовсім старою, мені так потрібна сестра.
Дощ, долучаючи свій голос до Віріниного, став між ними — суддею і Доллі — прозорою стіною, і крізь ту стіну суддя міг бачити, як Доллі втрачає обриси, віддаляється від нього, так само як ото вранці віддалялася від мене. Більше того — й сама хатина на дереві немовби розлазилася на шматки. Сильним подувом вітру понесло геть наші дитячі карти, розмоклі під дощем, клапті обгорткового паперу; печиво розкисло, з переповненого глечика фонтаном цвигала вода, а розкішна клаптикова ковдра Кетрін безповоротно загинула, перетворившись на брудне місиво. Хатина була приречена, як і оті будиночки, що їх несе за водою розбурхала весняною повінню річка; і здавалося, суддя, замкнений, наче в пастці, в одному з таких будиночків, махає звідти нам, тим, що врятувались і стоять на березі. Бо він почув від Доллі: «Ви пробачте, але мені теж потрібна сестра»,— і вже не міг дотягтися до неї ні руками, ні серцем: Вірінине слово було над усе.
Десь близько півночі дощ послабшав і вщух. Вітер лунко шугав по лісу, викручуючи мокрі дерева. Поодинці, наче припізнілі гості, витикалися на небі зорі. Час був іти. Ми не взяли з собою нічого: ковдру залишили гнити, ложки — братись іржею, а хатину на дереві та ліс ми залишили на поталу зимі.
Згодом Кетрін ще довго відлічувала час будь-яких подій від тих днів, що їх відбула в ув’язненні.
— Ще перед тим,— звичайно починала вона,— як ота-от запроторила мене за грати...
Та й ми, решта, могли б міряти свої життя такою самою міркою: залежно від того, чи було щось перед нашою втечею до хатини на дереві, чи опісля. Ті кілька осінніх днів стали для нас важливою віхою, межовим стовпом.
Суддя Кул зайшов до будинку, де жив із синами та невістками, тільки на те, щоб забрати свої речі, і більш ніколи не переступав їхнього порога, з чого вони, як видно, були цілком задоволені — в усякому разі, не заперечували, коли він найняв собі кімнату в пансіоні міс Белл. Той заклад містився у темному, похмурому будинку, що його не так давно переобладнано на похоронний салон: трунар мудро розважив, що для створення відповідної обстановки там майже нічого не треба переробляти. Я не любив проходити повз той будинок, бо пожилиці міс Белл, старі дами, колючі, мов зачахлі трояндові кущі на подвір’ї, від рана до темна засідали на відкритій веранді, чатуючи на кожного перехожого. Одна з них, Меймі Кенфілд, що пережила двох своїх чоловіків, мала особливий хист розпізнавати вагітність, і, за переказами, якийсь городянин нібито так навчав дружину: «Зовсім ні до чого викидати гроші на лікаря. Досить прогулятися повз дім міс Белл, і Меймі Кенфілд зараз же роздзвонить на весь світ, чи ти понесла, чи ні». Поки там не оселився суддя, єдиним чоловіком у пансіоні міс Белл був Еймос Легренд. Здавалося, його сам бог послав отим її пожилицям, і найзаповітніша для них година наставала тоді, коли він виходив після вечері на веранду, вмощувався у кріслі-гойдалці, не дістаючи підлоги своїми куцими ноженятами, і починав тріскотіти, мов будильник. Вони наввипередки догоджали йому: плели шкарпетки й светри, піклувалися його їжею — приберігали для нього за столом найкращі шматки й весь час крутилися в кухні, жадаючи почастувати свого улюбленця чимось смачненьким,— і через те у міс Белл не затримувалася довго ні одна куховарка. Можливо, вони так само догоджали б і судді, але з нього їм не випадало ніякої поживи: іде собі, то й на хвилину не спиниться погомоніти,— ремствували вони.
Того останнього вечора на дереві ми змокли до рубця і я дуже застудився; ще дужче скрутило Віріну, та й наша доглядальниця Доллі схопила нежить. Кетрін відмовилась їй допомагати: