Раніше Віріна здавалася високою на зріст через свою владну поставу. Тепер вона трохи зсутулилася, голова її тремтіла. Мені аж дивно стало, що колись я міг так її боятися,— це була тепер звичайнісінька жінка, по-жіночому полохлива та марновірна,— все говорила про грабіжників, поначіпляла на двері засувок, а дах утикала громовідводами. Вона віддавна мала звичай першого дня кожного місяця ходити по місту власною персоною, збираючи всілякі платежі, що належали їй з людей, і, коли облишила ці свої походи, це викликало деяке замішання: городяни так звикли до того чорного дня, що тепер їм його бракувало. Жінки казали: все тому, що вона не має сім’ї; відколи поховала сестру, то стала сама не своя. А чоловіки винуватили доктора Морріса Рітца: він їй геть усі памороки забив, казали вони, і хоч як раніш самі сварилися з Віріною, але тепер узяли її сторону. Три роки тому, повернувшись до цього міста, я вирішив насамперед розібрати майнові папери родини Телбоу, і серед особистих речей Віріни — ключів, фотографій Моді Лори Мерфі — натрапив на поштову листівку, надіслану з Парагваю через два місяці після смерті Доллі, на різдво: «Як у нас тут кажуть, Feliz Navidad . Ти скучила за мною? Морріс». І, прочитавши її, я подумав собі, що після того Вірінині очі весь час трохи косили до перенісся, і в їхньому погляді, немовби зверненому всередину, була смертельна мука; а тоді пригадав, як у день одруження Райлі ті очі, сльозаві од нещадного сонячного світла, на мить глянули прямо і в них сяйнула надія.
— Це може бути довга подорож. Я вже й сама міркувала, що треба б продати дещо... дещо з майна. Ми могли б поїхати кудись пароплавом. Ти ж ніколи ще не бачив океану.
Я зламав гілочку квітучої жимолості, що звисала з садового паркана, і почав обривати з неї листя, а Віріна дивилася на мене так, наче я шматував оту картину нашої подорожі, яку вона виплекала в уяві.
— Ну що ж...— Вона торкнулася родимки, що вирізнялась у неї на щоці, як сльоза.— Гаразд,— мовила вже діловим тоном.— То які твої наміри?
Отак і сталося, що я зібрався піти до судді аж у вересні, та й то тільки щоб попрощатись. Речі були спаковані, Еймос Легренд востаннє підстриг мене («Гляди тільки, золотце, щоб не повернутися тобі лисому. Це я до того, що вони там не проминуть нагоди злупити з тебе скальп, а то й усього обдерти як липку»); на мені був новий костюм, нові черевики та сірий фетровий капелюх («Ой яка ж ви цяця, містере Коллін Фенвік! — вигукнула місіс Каунті, побачивши мене.— Виходить, адвокатом будеш? То вже й убрався по-адвокатському. Ні-ні, хлопчику, цілувати тебе я не стану. Не дай боже забруднити таку пишноту якимсь пекарським непотребом. То ти пиши нам, чуєш?»); і того ж таки вечора поїзд мав урочисто помчати мене через усю країну, аж ген на північ, до міста, де вже майоріли прапори на мою честь.
У міс Белл мені сказали, що суддя пішов погуляти. Я знайшов його на площі, і в мене боляче стиснулося серце, коли я побачив цього дужого, чепурного чоловіка з індіанською трояндою у петельці в оточенні старих шкарбанів, що сиділи там день у день, базікаючи, харкаючи й дожидаючи смерті. Він узяв мене за руку й повів геть од них, і, поки він по-дружньому напучував мене й ділився власним студентським досвідом, ми поминули церкву й пішли дорогою, що веде до Річкового лісу. Та дорога і те дерево... Я тоді заплющив очі, щоб закарбувати їх у пам’яті, бо й подумати не міг, що повернуся, не передбачав, як часто ходитиму подумки тією дорогою і уявлятиму собі те дерево,— аж поки вони непереборно потягнуть мене назад.
Здавалося, ні суддя, ні я не усвідомлювали того, куди простуємо. З мовчазним подивом ми обвели очима круговид, що відкривався з кладовищенського пагорба, і, тримаючись за руки, спустилися на обпалену гарячим літом та обагрену вереснем луку. Водоспад барв заливав сухе, наструнене листя індіанської трави, і мені захотілося, щоб і суддя почув те, про що казала мені Доллі: оту лугову арфу, що збирає, запам’ятовує і розповідає історії людей, арфу, в якій бринить безліч голосів. І ми стали слухати.
Мене завжди тягне назад до тих місць, де я колись жив,— до самих будинків, до навколишніх кварталів. Є, приміром, у східній частині Нью-Йорка, на одній із сімдесятих вулиць, великий похмурий особняк, в якому під час війни я наймав своє перше помешкання. То була одна-єдина кімната, захаращена всіляким мотлохом, серед якого впадали в око диван та дебелі крісла, оббиті тим особливим шорстким червоним плюшем, що одразу викликає згадку про задушний день у залізничному пульмані. Поштукатурені стіни мали колір тютюнової жуйки. Скрізь, навіть у ванній, висіли дешеві гравюри з краєвидами римських руїн, вкриті рудими плямами старості. Єдине вікно дивилося на пожежні сходи. Та, незважаючи на все те, щоразу як я намацував у кишені ключ, на душі в мене ставало веселіше: адже в цій кімнаті, нехай і такій непривітній, я вперше жив сам собі господарем, і там були мої книжки, стакани з іще не заструганими олівцями — усе потрібне, як мені тоді здавалося, щоб стати письменником,— а саме це я мав на меті.
У ті дні мені й на думку не спадало писати про Холлі Голайтлі, та, мабуть, не спало б і досі, коли б не розмова із Джо Беллом, що збудила в мені давні спогади про неї.
Холлі Голайтлі мешкала тоді в тому ж таки старому будинку: вона наймала квартиру піді мною. А Джо Белл тримав бар за рогом, на Лексінгтон-авеню, та й тепер його тримає. І Холлі, і я заходили туди разів по шість-сім на день — не випивати, тобто не тільки випивати, а й дзвонити по телефону-автомату: під час війни поставити телефон у помешканні було важко. Крім того, Джо Белл охоче переказував усілякі доручення, а Холлі цінувала це як ніхто інший, бо завжди мала їх силу-силенну.
Усе те, звісна річ, було давно, і минулого тижня я побачив Джо Белла вперше за кілька років. Перед тим ми вряди-годи передзвонювались, і, опинившись десь поблизу, я заглядав до його бару, але по-справжньому ми ніколи не приятелювали, й пов’язувало нас тільки те, що обидва були друзями Холлі Голайтлі. Джо Белл має нелегку вдачу, він і сам це визнає й пояснює тим, що досі не одружений і що в нього підвищена кислотність. Кожен, хто його знає, скаже вам, як важко з ним розмовляти. Навіть неможливо, якщо ви не поділяєте його пристрастей, а одна з них — це Холлі. В числі інших: хокей, породисті собаки, «Пригоди міс Недільї» (нескінченна щонедільна радіомелодрама, якої він не пропускає ось уже п’ятнадцять років) та оперети Гілберта й Саллівена — він запевняє, що один з них його родич, не пригадую вже, котрий саме.
Отож, коли минулого вівторка, десь пополудні, задзвонив телефон і я почув: «Говорить Джо Белл»,— то одразу збагнув, що мова буде напевне про Холлі. Та він нічого не пояснив, сказав тільки: «Чи не могли б ви зараз підскочити до мене? Важлива справа»,— і я почув, як його жаб’ячий голос урвався від хвилювання.
Під холодною жовтневою зливою я спіймав таксі і дорогою навіть подумав: а може, вона сама там, може, я знов побачу Холлі.
Але в барі, крім власника, не було нікого. Заклад Джо Белла — досить тихий куточок порівняно з іншими барами на Лексінгтон-авеню. Ні неонової вивіски, ні телевізора. У двох старих дзеркалах видно, яка надворі погода, а за прилавком, у ніші, облямованій фотографіями зірок хокею, завжди стоїть велика ваза із свіжими квітами, що їх по-жіночому дбайливо ставить туди сам Джо Белл. Що він і робив, коли я зайшов до бару.
— Ви самі розумієте,— мовив він, застромляючи у вазу гладіолус,— що я не покликав би вас сюди без причини. Мені треба порадитися з вами. Сталася незвичайна річ. Дуже незвичайна.
— Якісь новини від Холлі?
Він потер між пальцями листок квітки, ніби не знаючи, як відповісти. Невисокий на зріст, з гарною шорсткою сивою чуприною та довгастим кощавим обличчям, що пасувало б куди вищому чоловікові, він завжди видавався свіжозасмаглим, а тепер почервонів ще дужче.
— Я б не сказав, що саме від неї. Цебто не знаю. Ось чому мені й треба порадитися з вами. Але спершу давайте я споруджу вам щось випити. За новим рецептом. Це зветься «Білий ангел»,— пояснив він, змішуючи порівно горілку й джин, без вермуту.
Поки я пив цю суміш, Джо Белл стояв, посмоктуючи таблетку від печії, і, як видно, обмірковував те, що мав мені сказати. Потім спитав:
— Ви пригадуєте такого містера Юніосі? Джентльмена з Японії.
— З Каліфорнії,— поправив я. Так, я добре пам’ятав містера Юніосі. Він працював фотографом в одному ілюстрованому журналі і в ті часи, коли я його знав, наймав квартиру-студію на горішньому поверсі того ж таки старого будинку.
— Не збивайте мене. Я питаю тільки, чи знаєте ви, про кого я кажу. Знаєте — і добро. То от, учора ввечері затанцьовує сюди не хто інший, як цей самий містер Юніосі власною персоною. Я не бачив його вже, мабуть, понад два роки. І де ж, ви думаєте, він ці два роки був?
Раніше Віріна здавалася високою на зріст через свою владну поставу. Тепер вона трохи зсутулилася, голова її тремтіла. Мені аж дивно стало, що колись я міг так її боятися,— це була тепер звичайнісінька жінка, по-жіночому полохлива та марновірна,— все говорила про грабіжників, поначіпляла на двері засувок, а дах утикала громовідводами. Вона віддавна мала звичай першого дня кожного місяця ходити по місту власною персоною, збираючи всілякі платежі, що належали їй з людей, і, коли облишила ці свої походи, це викликало деяке замішання: городяни так звикли до того чорного дня, що тепер їм його бракувало. Жінки казали: все тому, що вона не має сім’ї; відколи поховала сестру, то стала сама не своя. А чоловіки винуватили доктора Морріса Рітца: він їй геть усі памороки забив, казали вони, і хоч як раніш самі сварилися з Віріною, але тепер узяли її сторону. Три роки тому, повернувшись до цього міста, я вирішив насамперед розібрати майнові папери родини Телбоу, і серед особистих речей Віріни — ключів, фотографій Моді Лори Мерфі — натрапив на поштову листівку, надіслану з Парагваю через два місяці після смерті Доллі, на різдво: «Як у нас тут кажуть, Feliz Navidad . Ти скучила за мною? Морріс». І, прочитавши її, я подумав собі, що після того Вірінині очі весь час трохи косили до перенісся, і в їхньому погляді, немовби зверненому всередину, була смертельна мука; а тоді пригадав, як у день одруження Райлі ті очі, сльозаві од нещадного сонячного світла, на мить глянули прямо і в них сяйнула надія.
— Це може бути довга подорож. Я вже й сама міркувала, що треба б продати дещо... дещо з майна. Ми могли б поїхати кудись пароплавом. Ти ж ніколи ще не бачив океану.
Я зламав гілочку квітучої жимолості, що звисала з садового паркана, і почав обривати з неї листя, а Віріна дивилася на мене так, наче я шматував оту картину нашої подорожі, яку вона виплекала в уяві.
— Ну що ж...— Вона торкнулася родимки, що вирізнялась у неї на щоці, як сльоза.— Гаразд,— мовила вже діловим тоном.— То які твої наміри?
Отак і сталося, що я зібрався піти до судді аж у вересні, та й то тільки щоб попрощатись. Речі були спаковані, Еймос Легренд востаннє підстриг мене («Гляди тільки, золотце, щоб не повернутися тобі лисому. Це я до того, що вони там не проминуть нагоди злупити з тебе скальп, а то й усього обдерти як липку»); на мені був новий костюм, нові черевики та сірий фетровий капелюх («Ой яка ж ви цяця, містере Коллін Фенвік! — вигукнула місіс Каунті, побачивши мене.— Виходить, адвокатом будеш? То вже й убрався по-адвокатському. Ні-ні, хлопчику, цілувати тебе я не стану. Не дай боже забруднити таку пишноту якимсь пекарським непотребом. То ти пиши нам, чуєш?»); і того ж таки вечора поїзд мав урочисто помчати мене через усю країну, аж ген на північ, до міста, де вже майоріли прапори на мою честь.
У міс Белл мені сказали, що суддя пішов погуляти. Я знайшов його на площі, і в мене боляче стиснулося серце, коли я побачив цього дужого, чепурного чоловіка з індіанською трояндою у петельці в оточенні старих шкарбанів, що сиділи там день у день, базікаючи, харкаючи й дожидаючи смерті. Він узяв мене за руку й повів геть од них, і, поки він по-дружньому напучував мене й ділився власним студентським досвідом, ми поминули церкву й пішли дорогою, що веде до Річкового лісу. Та дорога і те дерево... Я тоді заплющив очі, щоб закарбувати їх у пам’яті, бо й подумати не міг, що повернуся, не передбачав, як часто ходитиму подумки тією дорогою і уявлятиму собі те дерево,— аж поки вони непереборно потягнуть мене назад.
Здавалося, ні суддя, ні я не усвідомлювали того, куди простуємо. З мовчазним подивом ми обвели очима круговид, що відкривався з кладовищенського пагорба, і, тримаючись за руки, спустилися на обпалену гарячим літом та обагрену вереснем луку. Водоспад барв заливав сухе, наструнене листя індіанської трави, і мені захотілося, щоб і суддя почув те, про що казала мені Доллі: оту лугову арфу, що збирає, запам’ятовує і розповідає історії людей, арфу, в якій бринить безліч голосів. І ми стали слухати.
Мене завжди тягне назад до тих місць, де я колись жив,— до самих будинків, до навколишніх кварталів. Є, приміром, у східній частині Нью-Йорка, на одній із сімдесятих вулиць, великий похмурий особняк, в якому під час війни я наймав своє перше помешкання. То була одна-єдина кімната, захаращена всіляким мотлохом, серед якого впадали в око диван та дебелі крісла, оббиті тим особливим шорстким червоним плюшем, що одразу викликає згадку про задушний день у залізничному пульмані. Поштукатурені стіни мали колір тютюнової жуйки. Скрізь, навіть у ванній, висіли дешеві гравюри з краєвидами римських руїн, вкриті рудими плямами старості. Єдине вікно дивилося на пожежні сходи. Та, незважаючи на все те, щоразу як я намацував у кишені ключ, на душі в мене ставало веселіше: адже в цій кімнаті, нехай і такій непривітній, я вперше жив сам собі господарем, і там були мої книжки, стакани з іще не заструганими олівцями — усе потрібне, як мені тоді здавалося, щоб стати письменником,— а саме це я мав на меті.
У ті дні мені й на думку не спадало писати про Холлі Голайтлі, та, мабуть, не спало б і досі, коли б не розмова із Джо Беллом, що збудила в мені давні спогади про неї.
Холлі Голайтлі мешкала тоді в тому ж таки старому будинку: вона наймала квартиру піді мною. А Джо Белл тримав бар за рогом, на Лексінгтон-авеню, та й тепер його тримає. І Холлі, і я заходили туди разів по шість-сім на день — не випивати, тобто не тільки випивати, а й дзвонити по телефону-автомату: під час війни поставити телефон у помешканні було важко. Крім того, Джо Белл охоче переказував усілякі доручення, а Холлі цінувала це як ніхто інший, бо завжди мала їх силу-силенну.
Усе те, звісна річ, було давно, і минулого тижня я побачив Джо Белла вперше за кілька років. Перед тим ми вряди-годи передзвонювались, і, опинившись десь поблизу, я заглядав до його бару, але по-справжньому ми ніколи не приятелювали, й пов’язувало нас тільки те, що обидва були друзями Холлі Голайтлі. Джо Белл має нелегку вдачу, він і сам це визнає й пояснює тим, що досі не одружений і що в нього підвищена кислотність. Кожен, хто його знає, скаже вам, як важко з ним розмовляти. Навіть неможливо, якщо ви не поділяєте його пристрастей, а одна з них — це Холлі. В числі інших: хокей, породисті собаки, «Пригоди міс Недільї» (нескінченна щонедільна радіомелодрама, якої він не пропускає ось уже п’ятнадцять років) та оперети Гілберта й Саллівена — він запевняє, що один з них його родич, не пригадую вже, котрий саме.
Отож, коли минулого вівторка, десь пополудні, задзвонив телефон і я почув: «Говорить Джо Белл»,— то одразу збагнув, що мова буде напевне про Холлі. Та він нічого не пояснив, сказав тільки: «Чи не могли б ви зараз підскочити до мене? Важлива справа»,— і я почув, як його жаб’ячий голос урвався від хвилювання.
Під холодною жовтневою зливою я спіймав таксі і дорогою навіть подумав: а може, вона сама там, може, я знов побачу Холлі.
Але в барі, крім власника, не було нікого. Заклад Джо Белла — досить тихий куточок порівняно з іншими барами на Лексінгтон-авеню. Ні неонової вивіски, ні телевізора. У двох старих дзеркалах видно, яка надворі погода, а за прилавком, у ніші, облямованій фотографіями зірок хокею, завжди стоїть велика ваза із свіжими квітами, що їх по-жіночому дбайливо ставить туди сам Джо Белл. Що він і робив, коли я зайшов до бару.
— Ви самі розумієте,— мовив він, застромляючи у вазу гладіолус,— що я не покликав би вас сюди без причини. Мені треба порадитися з вами. Сталася незвичайна річ. Дуже незвичайна.
— Якісь новини від Холлі?
Він потер між пальцями листок квітки, ніби не знаючи, як відповісти. Невисокий на зріст, з гарною шорсткою сивою чуприною та довгастим кощавим обличчям, що пасувало б куди вищому чоловікові, він завжди видавався свіжозасмаглим, а тепер почервонів ще дужче.
— Я б не сказав, що саме від неї. Цебто не знаю. Ось чому мені й треба порадитися з вами. Але спершу давайте я споруджу вам щось випити. За новим рецептом. Це зветься «Білий ангел»,— пояснив він, змішуючи порівно горілку й джин, без вермуту.
Поки я пив цю суміш, Джо Белл стояв, посмоктуючи таблетку від печії, і, як видно, обмірковував те, що мав мені сказати. Потім спитав:
— Ви пригадуєте такого містера Юніосі? Джентльмена з Японії.
— З Каліфорнії,— поправив я. Так, я добре пам’ятав містера Юніосі. Він працював фотографом в одному ілюстрованому журналі і в ті часи, коли я його знав, наймав квартиру-студію на горішньому поверсі того ж таки старого будинку.
— Не збивайте мене. Я питаю тільки, чи знаєте ви, про кого я кажу. Знаєте — і добро. То от, учора ввечері затанцьовує сюди не хто інший, як цей самий містер Юніосі власною персоною. Я не бачив його вже, мабуть, понад два роки. І де ж, ви думаєте, він ці два роки був?