— Я викладу вам самі факти, без будь-яких припущень,— сказав він журналістам.— Передусім треба пам’ятати, що ми маємо справу не з одним убивством, а з чотирма. І ми не знаємо, хто був головною мішенню. Основною жертвою. Це міг бути і Кеньйон, і Пенсі, і той чи той із батьків. Дехто каже, що це напевне містер Клаттер: йому ж, мовляв, і горло перерізали, і взагалі найжорстокіше повелися. Але це тільки припущення, а не факт. Було б добре, якби ми знали послідовність убивств, але медичний експерт не може цього сказати, він констатує лиш те, що Клаттери померли десь між одинадцятою і другою ночі.
Потім Дьюї відповів на запитання. Ні, жодну з жінок не згвалтовано... Ні, наскільки з’ясовано на сьогодні, з будинку нічого не вкрадено. Так, він вважає за «дивний збіг обставин» те, що містер Клаттер за вісім годин до смерті придбав сорокатисячний страхувальний поліс із подвійним відшкодуванням. Одначе він, Дьюї, «ладен закластися», що між цією діловою операцією і злочином немає ніякого зв’язку. Та й як можна таке припускати, коли єдиними матеріально зацікавленими тут особами були б старші дочки містера Клаттера — місіс Івенна Джарчо та міс Біверлі Клаттер?.. Так, сказав Дьюї репортерам, він має певну думку щодо того, чи був убивця сам чи їх було двоє, але не вважає за потрібне її розголошувати.
Насправді на той час Дьюї ще не мав певної думки з цього приводу. Він вагався між двома припущеннями, або, як він казав, «концепціями», і, намагаючись відтворити картину злочину, виходив і з «одноосібної», і з «двоосібної» концепцій. Згідно з першою, вбивця мав бути добрим знайомим Клаттерів або принаймні мати більш-менш детальні відомості про будинок та його мешканців: зокрема, знати, що надвірні двері дуже рідко замикалися на ніч; що містер Клаттер ночував сам у хазяйській спальні на першому поверсі; що місіс Клаттер і діти займали окремі кімнати нагорі. На думку Дьюї, він підійшов до будинку пішки, десь близько півночі. У вікнах не світилося, Клаттери спали. Що ж до Тедді, їхнього двірського собаки, то хто ж не знає, що він боїться рушниць. Отож, забачивши в руках чужинця зброю, він, певне, заскавулів і поповз геть. Зайшовши в будинок, убивця насамперед вивів з ладу телефони,— один у кабінеті господаря, другий у кухні,— а тоді вже пішов до великої спальні й збудив містера Клаттера. Перед лицем зброї містер Клаттер мусив коритись незваному гостеві й пішов з ним нагору, де вони збудили решту сім’ї. Потім убивця дав містерові Клаттеру шнур та пластир, і той зв’язав дружину й заліпив їй рот, зв’язав дочку (у неї єдиної, не знати чому, рот не був заліплений) і поприв’язував їх до ліжок. Далі батько з сином під дулом рушниці спустилися в підвал, і там містер Клаттер був примушений заліпити рот Кеньйонові й прив’язати його до канапи. А його самого вбивця завів у котельню, вдарив по голові, заліпив йому рот пластиром і зв’язав руки й ноги. Здобувши в такий спосіб свободу дій, убивця перестріляв їх по черзі, не забуваючи щоразу підібрати порожню гільзу. А коли покінчив з усіма, то вимкнув скрізь світло й подався геть.
Можливо, що все було саме так, цілком можливо. Але Дьюї мав сумніви.
— Коли б Герб знав, що його сім’я в небезпеці, в смертельній небезпеці, він бився б, як лев. А він же був не дурний, та й сили йому не бракувало. І Кеньйон був здоровий, кремезний хлопчина, ще й здоровіший за батька. Отож важко собі уявити, щоб один чоловік, нехай і озброєний, міг здолати їх обох. Тим більше, що всіх чотирьох, як видно, зв’язано однією рукою, бо вузол скрізь той самий.
Дьюї, як і більшість його колег, віддавав перевагу другій гіпотезі, котра багато в чому повторювала першу, з тією лиш істотною різницею, що вбивця був не сам, а мав спільника, який допомагав йому приборкати Клаттерів, позатуляти їм роти й позв’язувати їх. Але й це припущення мало свої вади. У Дьюї, приміром, не вкладалося в голові, як два чоловіки «могли водночас дійти граничного ступеня люті, люті просто патологічної, без чого неможливо вчинити такий злочин».
Ось як він пояснював цю свою думку:
— Припустімо, що вбивця добре знав Клаттерів, що він сам із тутешніх... Припустімо, що це звичайний собі чоловік, окрім хіба того, що він дихав люттю, безтямною злобою проти Клаттерів або ж проти когось одного з них... Але де він міг знайти собі помічника, який настільки втратив глузд, що пристав до нього? Оце вже ніяк не в’яжеться. Суперечить здоровому глуздові. А втім, як сказати щиру правду, то нічого тут не в’яжеться.
Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину,— розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв’язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись «раптом щось побачити», виявити якусь непомічену важливу деталь.
— Це як оті мальовані загадки, де питається: «Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?» От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є... аби тільки мені їх добачити.
І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці,— виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками,— вони становили єдині «поважні докази», на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його «команда» визнали за краще тримати їх у таємниці.
Серед інших речей на столі Дьюї лежав і щоденник Ненсі Клаттер. Раніше він тільки перебіг очима записи, а тепер узявся уважно читати їх один по одному. Вони починались того дня, коли Ненсі минуло тринадцять, і уривалися десь за два місяці перед її сімнадцятиліттям. То був невигадливий життєпис досить розвиненої дитини, що кохалася в тваринах, любила читати, куховарити, шити, танцювати, їздити верхи. Чиста душею, славна дівчина, загальна улюблениця, вона вважала забавним «трохи дофліртувати», одначе «серйозно, по-справжньому любила тільки Боббі». Дьюї почав читати з останнього запису: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».
Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той «звичайний собі вечір» в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням «детектора брехні». Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець «хоч якимсь краєм» причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито, могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння «розірвати з Боббі», «не так часто з ним бачитись», про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися. Та запис, що ним найдужче сушив собі голову Дьюї, не мав відношення до тих релігійних матерій. У ньому йшлося про... кошеня, а саме — про загадкову смерть улюбленця Ненсі, Пупсика, котрого, як свідчив цей запис, зроблений за два тижні до її власної смерті, вона «знайшла неживого в стодолі» й мала підозру (хоча й не пояснювала чому), що його отруєно. «Бідолашний Пупсик. Я поховала його в затишній місцинці». Прочитавши це, Дьюї відчув, що тут «пахне неабияким відкриттям». Якщо кота й справді отруєно, то чи не був цей захід невеличкою лиховісною прелюдією до майбутнього вбивства? І він поклав собі будь-що знайти оту «затишну місцинку», навіть якби для цього довелося винишпорити всю територію ферми «Долина».
Тим часом як Дьюї вивчав щоденник, його головні помічники, агенти Черч, Данц і Най, никали по околиці, заходячи в розмови, як висловився Данц, «із кожним, хто міг що-небудь нам сказати»: з викладачами Голкомбської школи, де Ненсі й Кеньйон були в числі найкращих учнів; з людьми, що працювали сезонно на фермі «Долина» (навесні та влітку їх кількість іноді сягала вісімнадцяти чоловік, але о цій надзимовій порі лишилися тільки Джералд Ван-Фліт, троє найманих робітників і містер Гелм); із знайомими Клаттерів, з їхніми сусідами й, певна річ, із родичами. На похорон, що мав відбутися в середу вранці, їх з’їхалося, зблизька й здалека, щось із двадцять чоловік.
Наймолодшому в групі КБР, Гарольдові Наю — невеличкому на зріст гарячкуватому чоловікові тридцяти чотирьох років, з бистрими недовірливими очима й гострим носом та підборіддям і не менш гострим розумом,— дісталось, як він сам казав, «достобіса делікатне завдання»: опитати родичів небіжчиків.
— І тобі самому це тяжко, і їм тяжко. Адже коли йдеться про вбивство, то де вже тут зважати на чуже горе, якісь там сімейні таємниці чи особисті почуття. Ти повинен ставити запитання. А деякі з них боляче ранять... Я ж мав розвідати інтимні сторони життя. Мені здавалося, що за всім цим може ховатися ще одна жінка — як то кажуть, «трикутник». Посудіть самі: містер Клаттер був ще досить молодий, цілком здоровий чоловік, а дружина його — наполовину інвалід, вона й спала в окремій кімнаті...
Та жоден з тих, кого опитав Най, хоч які він ставив хитрі запитання, не сказав нічого такого, що могло б стати в пригоді. Навіть дві старші дочки містера Клаттера не могли й уявити собі причини злочину. Словом, Най упевнився лиш в одному: з усіх людей у світі найменше підстав стати жертвами вбивства мали саме Клаттери.
На кінець дня, коли всі три агенти зібрались на нараду в кабінеті Дьюї, виявилося, що Данцові й Черчу пощастило куди більше, ніж Наю, або Братчикові, як звуть його колеги. (У КБР взагалі полюбляють давати прізвиська. Так, Данца там охрестили Старим, і то зовсім незаслужено, бо цьому огрядному, але прудконогому чолов’язі з широким котячим обличчям ще немає п’ятдесяти; а шістдесятирічного, чи десь близько того, рожевощокого Черча, що, незважаючи на свій професорський вигляд, відомий серед колег як «міцний горішок» і «найперший дока в Канзасі», прозивають Кучерявим — з огляду на його величезну лисину). Провадячи розпити, обидва вони натрапили на «перспективні нитки».
Данц розповів про батька й сина, яких ми назвемо тут Джоном-старшим і Джоном-молодшим. За кілька років перед тим Джон-старший мав з містером Клаттером якусь невеличку справу й лишився дуже невдоволений її наслідками, вважаючи, що Клаттер «пошив його в дурні». Останнім часом Джон-старший і його син частенько «заглядали в пляшку», а Джон-молодший навіть став завсідником тюремної камери як невиправний п’яниця. Одного нещасливого дня батько й син, розпалені горілкою, заявилися до Клаттерової садиби з наміром «побалакати з Гербом навпростець». Та цьому намірові не судилося справдитись, бо містер Клаттер, запеклий ворог пияцтва й п’яниць, схопив рушницю і виставив їх із своїх володінь. Джони не забули йому тієї негостинної зустрічі, й не далі як місяць тому Джон-старший сказав одному приятелеві: «Щоразу, як подумаю про цього негідника, аж руки в мене сіпаються — так хочеться його придушити».
Черчева «нитка» була приблизно такого ж характеру. Він теж дізнався про особу, відому своїм ворожим ставленням до містера Клаттера,— про якогось Сміта (це не справжнє його прізвище), що забрав собі в голову, ніби господар ферми «Долина» застрелив його, Смітового, хорта. Черч оглянув Смітову ферму й побачив у стодолі мотузку, прив’язану до сволока таким самим вузлом, яким було зв’язано Клаттерів.
— Можливо, один із цих варіантів — саме те, що нам потрібно,— сказав Дьюї.— Особиста ворожість, непогамовна злоба...
— Якщо це все-таки не пограбування,— докинув Най, хоч цей мотив після тривалого обговорення було майже виключено. Проти нього висувалося чимало вагомих аргументів, а найголовніший — що нелюбов містера Клаттера до готівки була добре відома по всій околиці. До того ж, якщо припустити пограбування, то чому злочинець не забрав коштовностей, що були на місіс Клаттер: золотої обручки й перстенця з діамантом?
— Я викладу вам самі факти, без будь-яких припущень,— сказав він журналістам.— Передусім треба пам’ятати, що ми маємо справу не з одним убивством, а з чотирма. І ми не знаємо, хто був головною мішенню. Основною жертвою. Це міг бути і Кеньйон, і Пенсі, і той чи той із батьків. Дехто каже, що це напевне містер Клаттер: йому ж, мовляв, і горло перерізали, і взагалі найжорстокіше повелися. Але це тільки припущення, а не факт. Було б добре, якби ми знали послідовність убивств, але медичний експерт не може цього сказати, він констатує лиш те, що Клаттери померли десь між одинадцятою і другою ночі.
Потім Дьюї відповів на запитання. Ні, жодну з жінок не згвалтовано... Ні, наскільки з’ясовано на сьогодні, з будинку нічого не вкрадено. Так, він вважає за «дивний збіг обставин» те, що містер Клаттер за вісім годин до смерті придбав сорокатисячний страхувальний поліс із подвійним відшкодуванням. Одначе він, Дьюї, «ладен закластися», що між цією діловою операцією і злочином немає ніякого зв’язку. Та й як можна таке припускати, коли єдиними матеріально зацікавленими тут особами були б старші дочки містера Клаттера — місіс Івенна Джарчо та міс Біверлі Клаттер?.. Так, сказав Дьюї репортерам, він має певну думку щодо того, чи був убивця сам чи їх було двоє, але не вважає за потрібне її розголошувати.
Насправді на той час Дьюї ще не мав певної думки з цього приводу. Він вагався між двома припущеннями, або, як він казав, «концепціями», і, намагаючись відтворити картину злочину, виходив і з «одноосібної», і з «двоосібної» концепцій. Згідно з першою, вбивця мав бути добрим знайомим Клаттерів або принаймні мати більш-менш детальні відомості про будинок та його мешканців: зокрема, знати, що надвірні двері дуже рідко замикалися на ніч; що містер Клаттер ночував сам у хазяйській спальні на першому поверсі; що місіс Клаттер і діти займали окремі кімнати нагорі. На думку Дьюї, він підійшов до будинку пішки, десь близько півночі. У вікнах не світилося, Клаттери спали. Що ж до Тедді, їхнього двірського собаки, то хто ж не знає, що він боїться рушниць. Отож, забачивши в руках чужинця зброю, він, певне, заскавулів і поповз геть. Зайшовши в будинок, убивця насамперед вивів з ладу телефони,— один у кабінеті господаря, другий у кухні,— а тоді вже пішов до великої спальні й збудив містера Клаттера. Перед лицем зброї містер Клаттер мусив коритись незваному гостеві й пішов з ним нагору, де вони збудили решту сім’ї. Потім убивця дав містерові Клаттеру шнур та пластир, і той зв’язав дружину й заліпив їй рот, зв’язав дочку (у неї єдиної, не знати чому, рот не був заліплений) і поприв’язував їх до ліжок. Далі батько з сином під дулом рушниці спустилися в підвал, і там містер Клаттер був примушений заліпити рот Кеньйонові й прив’язати його до канапи. А його самого вбивця завів у котельню, вдарив по голові, заліпив йому рот пластиром і зв’язав руки й ноги. Здобувши в такий спосіб свободу дій, убивця перестріляв їх по черзі, не забуваючи щоразу підібрати порожню гільзу. А коли покінчив з усіма, то вимкнув скрізь світло й подався геть.
Можливо, що все було саме так, цілком можливо. Але Дьюї мав сумніви.
— Коли б Герб знав, що його сім’я в небезпеці, в смертельній небезпеці, він бився б, як лев. А він же був не дурний, та й сили йому не бракувало. І Кеньйон був здоровий, кремезний хлопчина, ще й здоровіший за батька. Отож важко собі уявити, щоб один чоловік, нехай і озброєний, міг здолати їх обох. Тим більше, що всіх чотирьох, як видно, зв’язано однією рукою, бо вузол скрізь той самий.
Дьюї, як і більшість його колег, віддавав перевагу другій гіпотезі, котра багато в чому повторювала першу, з тією лиш істотною різницею, що вбивця був не сам, а мав спільника, який допомагав йому приборкати Клаттерів, позатуляти їм роти й позв’язувати їх. Але й це припущення мало свої вади. У Дьюї, приміром, не вкладалося в голові, як два чоловіки «могли водночас дійти граничного ступеня люті, люті просто патологічної, без чого неможливо вчинити такий злочин».
Ось як він пояснював цю свою думку:
— Припустімо, що вбивця добре знав Клаттерів, що він сам із тутешніх... Припустімо, що це звичайний собі чоловік, окрім хіба того, що він дихав люттю, безтямною злобою проти Клаттерів або ж проти когось одного з них... Але де він міг знайти собі помічника, який настільки втратив глузд, що пристав до нього? Оце вже ніяк не в’яжеться. Суперечить здоровому глуздові. А втім, як сказати щиру правду, то нічого тут не в’яжеться.
Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину,— розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв’язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись «раптом щось побачити», виявити якусь непомічену важливу деталь.
— Це як оті мальовані загадки, де питається: «Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?» От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є... аби тільки мені їх добачити.
І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці,— виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками,— вони становили єдині «поважні докази», на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його «команда» визнали за краще тримати їх у таємниці.
Серед інших речей на столі Дьюї лежав і щоденник Ненсі Клаттер. Раніше він тільки перебіг очима записи, а тепер узявся уважно читати їх один по одному. Вони починались того дня, коли Ненсі минуло тринадцять, і уривалися десь за два місяці перед її сімнадцятиліттям. То був невигадливий життєпис досить розвиненої дитини, що кохалася в тваринах, любила читати, куховарити, шити, танцювати, їздити верхи. Чиста душею, славна дівчина, загальна улюблениця, вона вважала забавним «трохи дофліртувати», одначе «серйозно, по-справжньому любила тільки Боббі». Дьюї почав читати з останнього запису: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».
Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той «звичайний собі вечір» в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням «детектора брехні». Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець «хоч якимсь краєм» причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито, могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння «розірвати з Боббі», «не так часто з ним бачитись», про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися. Та запис, що ним найдужче сушив собі голову Дьюї, не мав відношення до тих релігійних матерій. У ньому йшлося про... кошеня, а саме — про загадкову смерть улюбленця Ненсі, Пупсика, котрого, як свідчив цей запис, зроблений за два тижні до її власної смерті, вона «знайшла неживого в стодолі» й мала підозру (хоча й не пояснювала чому), що його отруєно. «Бідолашний Пупсик. Я поховала його в затишній місцинці». Прочитавши це, Дьюї відчув, що тут «пахне неабияким відкриттям». Якщо кота й справді отруєно, то чи не був цей захід невеличкою лиховісною прелюдією до майбутнього вбивства? І він поклав собі будь-що знайти оту «затишну місцинку», навіть якби для цього довелося винишпорити всю територію ферми «Долина».
Тим часом як Дьюї вивчав щоденник, його головні помічники, агенти Черч, Данц і Най, никали по околиці, заходячи в розмови, як висловився Данц, «із кожним, хто міг що-небудь нам сказати»: з викладачами Голкомбської школи, де Ненсі й Кеньйон були в числі найкращих учнів; з людьми, що працювали сезонно на фермі «Долина» (навесні та влітку їх кількість іноді сягала вісімнадцяти чоловік, але о цій надзимовій порі лишилися тільки Джералд Ван-Фліт, троє найманих робітників і містер Гелм); із знайомими Клаттерів, з їхніми сусідами й, певна річ, із родичами. На похорон, що мав відбутися в середу вранці, їх з’їхалося, зблизька й здалека, щось із двадцять чоловік.
Наймолодшому в групі КБР, Гарольдові Наю — невеличкому на зріст гарячкуватому чоловікові тридцяти чотирьох років, з бистрими недовірливими очима й гострим носом та підборіддям і не менш гострим розумом,— дісталось, як він сам казав, «достобіса делікатне завдання»: опитати родичів небіжчиків.
— І тобі самому це тяжко, і їм тяжко. Адже коли йдеться про вбивство, то де вже тут зважати на чуже горе, якісь там сімейні таємниці чи особисті почуття. Ти повинен ставити запитання. А деякі з них боляче ранять... Я ж мав розвідати інтимні сторони життя. Мені здавалося, що за всім цим може ховатися ще одна жінка — як то кажуть, «трикутник». Посудіть самі: містер Клаттер був ще досить молодий, цілком здоровий чоловік, а дружина його — наполовину інвалід, вона й спала в окремій кімнаті...
Та жоден з тих, кого опитав Най, хоч які він ставив хитрі запитання, не сказав нічого такого, що могло б стати в пригоді. Навіть дві старші дочки містера Клаттера не могли й уявити собі причини злочину. Словом, Най упевнився лиш в одному: з усіх людей у світі найменше підстав стати жертвами вбивства мали саме Клаттери.
На кінець дня, коли всі три агенти зібрались на нараду в кабінеті Дьюї, виявилося, що Данцові й Черчу пощастило куди більше, ніж Наю, або Братчикові, як звуть його колеги. (У КБР взагалі полюбляють давати прізвиська. Так, Данца там охрестили Старим, і то зовсім незаслужено, бо цьому огрядному, але прудконогому чолов’язі з широким котячим обличчям ще немає п’ятдесяти; а шістдесятирічного, чи десь близько того, рожевощокого Черча, що, незважаючи на свій професорський вигляд, відомий серед колег як «міцний горішок» і «найперший дока в Канзасі», прозивають Кучерявим — з огляду на його величезну лисину). Провадячи розпити, обидва вони натрапили на «перспективні нитки».
Данц розповів про батька й сина, яких ми назвемо тут Джоном-старшим і Джоном-молодшим. За кілька років перед тим Джон-старший мав з містером Клаттером якусь невеличку справу й лишився дуже невдоволений її наслідками, вважаючи, що Клаттер «пошив його в дурні». Останнім часом Джон-старший і його син частенько «заглядали в пляшку», а Джон-молодший навіть став завсідником тюремної камери як невиправний п’яниця. Одного нещасливого дня батько й син, розпалені горілкою, заявилися до Клаттерової садиби з наміром «побалакати з Гербом навпростець». Та цьому намірові не судилося справдитись, бо містер Клаттер, запеклий ворог пияцтва й п’яниць, схопив рушницю і виставив їх із своїх володінь. Джони не забули йому тієї негостинної зустрічі, й не далі як місяць тому Джон-старший сказав одному приятелеві: «Щоразу, як подумаю про цього негідника, аж руки в мене сіпаються — так хочеться його придушити».
Черчева «нитка» була приблизно такого ж характеру. Він теж дізнався про особу, відому своїм ворожим ставленням до містера Клаттера,— про якогось Сміта (це не справжнє його прізвище), що забрав собі в голову, ніби господар ферми «Долина» застрелив його, Смітового, хорта. Черч оглянув Смітову ферму й побачив у стодолі мотузку, прив’язану до сволока таким самим вузлом, яким було зв’язано Клаттерів.
— Можливо, один із цих варіантів — саме те, що нам потрібно,— сказав Дьюї.— Особиста ворожість, непогамовна злоба...
— Якщо це все-таки не пограбування,— докинув Най, хоч цей мотив після тривалого обговорення було майже виключено. Проти нього висувалося чимало вагомих аргументів, а найголовніший — що нелюбов містера Клаттера до готівки була добре відома по всій околиці. До того ж, якщо припустити пограбування, то чому злочинець не забрав коштовностей, що були на місіс Клаттер: золотої обручки й перстенця з діамантом?