— Про що це ти?
— Ну, про оте...
Дік сховав бінокль у розкішний шкіряний футляр з монограмою «Г. В. К.» Його брала досада. Люта досада. Ну невже Перрі не може припнути свого язика? Якого біса весь час ворушити цю кляту історію? Просто несила вже цього терпіти. Адже вони начебто домовились не згадувати більше про оте. Геть забути.
— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму,— мовив Перрі.
— Ти за мене, голубе, не розписуйся,— відказав Дік.— Я людина нормальна.
Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, «крихітки Перрі», то він таки напевне «трохи схибнутий». І то ще м’яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був «чисто мов дитина»: пудив у ліжко, плакав уві сні («Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?»), а то ще «годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти». Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його «диявольський норов». Перрі міг спалахнути люттю «швидше, ніж десяток п’яних індіанців», а проте ніхто цього й не помітив би. («Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, ти про це й гадки не мав»,— якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.
— Десь у душі,— провадив Перрі,— глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.
— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.
Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить «отаке чортзна-що». Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.
— Так то ж чорношкірий,— сказав Перрі.— Це зовсім інша річ.
Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.
— А ти справді вбив його? — запитав він.— Усе воно так, як ти розказував?
То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.
— Аякже. Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі,— відказав Перрі.— Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою... ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.
Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога «й близько не мав». Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони «замели всі сліди після такого діла»?..
І раптом він гримнув на Перрі:
— Ану замовч, ти!
Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.
Гори. В білястому небі ширяють яструби.
Коли Перрі запитував Діка: «Знаєш, про що я думаю?» — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз «верталося оте все» — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика,— і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Зринали в пам’яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев’яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.
«Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті...» — цими словами Перрі признався в тому, в чому «страх як не любив» признаватися. Та й, зрештою, хіба не «боляче» усвідомлювати, що ти «не зовсім повноцінний», а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, «з ними й народився». Згадати лишень його сім’ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п’яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім’ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона «впала ненароком», бо він любив сестру. «Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди». Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п’ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі,— він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.
Потім Перрі почув Дікову відповідь: «Ти за мене, голубе, не розписуйся. Я людина нормальна». Ну хіба не сміхота? Та дарма, нехай собі... І Перрі провадив далі: «Десь у душі, глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити». Він тут-таки збагнув свою помилку — адже Дік неодмінно мав запитати: «А як же з отим чорношкірим?» Колись він розповів Дійові цю історію, щоб здобути його дружбу, щоб Дік «поважав» його, мав за «кремінь», за «справжнього мужчину», яким, на думку Перрі, був він сам. Отож одного разу, коли вони вдвох прочитали й почали обговорювати надруковану в «Рідерс дайджесті» статтю «Чи ви можете визначити вдачу людини?» («Сидячи в черзі до зубного лікаря або чекаючи поїзда на вокзалі, спробуйте придивитися до характерних прикмет людей, що вас оточують. Скажімо, зверніть увагу на те, як вони ходять. Тверда хода є ознакою сильної, непохитної вдачі, тим часом як невпевнена хода виказує натуру нерішучу»), Перрі сказав:
— Про що це ти?
— Ну, про оте...
Дік сховав бінокль у розкішний шкіряний футляр з монограмою «Г. В. К.» Його брала досада. Люта досада. Ну невже Перрі не може припнути свого язика? Якого біса весь час ворушити цю кляту історію? Просто несила вже цього терпіти. Адже вони начебто домовились не згадувати більше про оте. Геть забути.
— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму,— мовив Перрі.
— Ти за мене, голубе, не розписуйся,— відказав Дік.— Я людина нормальна.
Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, «крихітки Перрі», то він таки напевне «трохи схибнутий». І то ще м’яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був «чисто мов дитина»: пудив у ліжко, плакав уві сні («Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?»), а то ще «годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти». Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його «диявольський норов». Перрі міг спалахнути люттю «швидше, ніж десяток п’яних індіанців», а проте ніхто цього й не помітив би. («Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, ти про це й гадки не мав»,— якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.
— Десь у душі,— провадив Перрі,— глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.
— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.
Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить «отаке чортзна-що». Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.
— Так то ж чорношкірий,— сказав Перрі.— Це зовсім інша річ.
Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.
— А ти справді вбив його? — запитав він.— Усе воно так, як ти розказував?
То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.
— Аякже. Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі,— відказав Перрі.— Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою... ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.
Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога «й близько не мав». Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони «замели всі сліди після такого діла»?..
І раптом він гримнув на Перрі:
— Ану замовч, ти!
Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.
Гори. В білястому небі ширяють яструби.
Коли Перрі запитував Діка: «Знаєш, про що я думаю?» — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз «верталося оте все» — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика,— і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Зринали в пам’яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев’яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.
«Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті...» — цими словами Перрі признався в тому, в чому «страх як не любив» признаватися. Та й, зрештою, хіба не «боляче» усвідомлювати, що ти «не зовсім повноцінний», а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, «з ними й народився». Згадати лишень його сім’ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п’яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім’ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона «впала ненароком», бо він любив сестру. «Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди». Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п’ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі,— він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.
Потім Перрі почув Дікову відповідь: «Ти за мене, голубе, не розписуйся. Я людина нормальна». Ну хіба не сміхота? Та дарма, нехай собі... І Перрі провадив далі: «Десь у душі, глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити». Він тут-таки збагнув свою помилку — адже Дік неодмінно мав запитати: «А як же з отим чорношкірим?» Колись він розповів Дійові цю історію, щоб здобути його дружбу, щоб Дік «поважав» його, мав за «кремінь», за «справжнього мужчину», яким, на думку Перрі, був він сам. Отож одного разу, коли вони вдвох прочитали й почали обговорювати надруковану в «Рідерс дайджесті» статтю «Чи ви можете визначити вдачу людини?» («Сидячи в черзі до зубного лікаря або чекаючи поїзда на вокзалі, спробуйте придивитися до характерних прикмет людей, що вас оточують. Скажімо, зверніть увагу на те, як вони ходять. Тверда хода є ознакою сильної, непохитної вдачі, тим часом як невпевнена хода виказує натуру нерішучу»), Перрі сказав: