Є дві речі, від яких першому-ліпшому хлопцеві прямісінька дорога до божевільні (так навчав мене містер Генд, застукавши з сигаретою у шкільній вбиральні), і від однієї з них — від курива — я відмовився за два роки перед тим: не зі страху перед божевільнею, а гадаючи, що воно може завадити мені рости. А тепер зріст у мене став нормальний, і як по правді, то Райлі був не більший за мене, хоч на перший погляд так здавалося, бо він зумисне рухався незграбно, наче якийсь довготелесий ковбой. Отож я взяв сигарету, і Доллі, пахкаючи димом, але не затягуючись, сказала, що мабуть, зараз нас усіх трьох занудить; проте нікого не занудило, і Кетрін обізвалася й собі: мовляв, іншим разом вона б залюбки покурила люльку, бо від люльки страх як добре пахне. Аж раптом Доллі таке нам сказала, про що я й гадки не мав: Віріна курить люльку!
— Не знаю, чи курить вона й тепер, але раніш у неї була люлька та бляшанка тютюну «Принц Альберт», а в ній скибочка яблука... Тільки нікому про це не кажіть,— додала вона раптом, похопившись, що її чує і Райлі: він саме голосно засміявся.
Коли Райлі йшов вулицею чи їхав у своїй машині, його обличчя мало звичайно напружений, сторожкий вираз; а тут, на дереві, воно наче відтануло: на устах раз по раз з’являлася усмішка, що дуже личила йому і була, очевидно, викликана бажанням коли й не подружитися з нами, то принаймні виказати зичливість. Та й Доллі начебто почувала себе в його товаристві цілком невимушено, і ця зустріч була їй видимо приємна. І вже певна річ, що вона не боялася Райлі: можливо, тому що ми були в хатині на дереві, а ця хатина належала їй.
— Дякуємо вам за білок,— сказала вона, коли він зібрався йти.— І неодмінно приходьте до нас ще.
Райлі зіскочив на землю.
— А може, я б вас одвіз? Моя машина стоїть отам, біля кладовища.
— Ми вам щиро вдячні,— відказала Доллі.— Але як по правді, то нам нема куди їхати.
Усміхаючись, він звів рушницю й наставив її на нас, і Кетрін сердито закричала:
— Відшмагати б тебе за ці штуки, хлопче!
Але він засміявся, помахав нам рукою і побіг собі слідом за своїм собакою, що з гавкотом помчав уперед.
— Ну, закуримо ще по одній,— весело мовила Доллі, бо свою пачку з сигаретами Райлі залишив нам.
На той час, коли Райлі повернувся до містечка, там уже все гуло, мов бджолиний рій: скрізь тільки про те й гомоніли, як ми втекли з дому серед ночі. Виявляється, Доллі залишила записку,— ні я, ні Кетрін про це не знали,— і Віріна знайшла її, коли вийшла вранці пити каву. Як я зрозумів, у тій записці говорилося тільки, що ми йдемо з дому і більш не набридатимем Віріні. Вона одразу Ж подзвонила своєму приятелеві Моррісу Рітцу в готель «Лола», і вони разом подалися накручувати шерифа. А треба сказати, що тодішній шериф дістав свою посаду завдяки Віріниній підтримці. То був спритний і нахабний молодик з хижою щелепою та сором’язливими очима шулера; звали його Джуніс Кендл (уявіть собі — той самий Джуніс Кендл, що засідає нині в сенаті!). Шерифовим помічникам було наказано негайно вирушати на розшуки; послано спішні телеграми шерифам інших міст штату. Через багато років, коли робили облік майна родини Телбоу, я натрапив на писаний від руки текст тієї телеграми, що його склав, як я гадаю, доктор Рітц:
«Розшукуються такі особи, що подорожують разом: Доллі Огаста Телбоу, біла, 60 років, волосся сивувато-жовте, будови худорлявої, зріст 5 футів 3 дюйми, очі зелені, можливо, психічно хвора, але не буйна, опис прикмет дати в усі булочні-кондитерські, любить солодке печиво. Кетрін Крік, негритянка, вдає індіанку, вік близько 60, не має зубів, мова нерозбірлива, зросту низького, будови дебелої, можливо, небезпечна. Коллін Телбоу-Фенвік, білий, 16 років, на вигляд молодший, зріст 5 футів 7 дюймів, білявий, очі сірі, будови худорлявої, постава сутула, збоку біля рота шрам, вдачі похмурої. Усіх трьох затримати як втікачів».
— Е ні, далеко вони не втекли,— сказав Райлі у поштовій конторі, і поштмейстерка місіс Пітере кинулася до телефону сповістити, що Райлі Гендерсон бачив нас у лісі за кладовищем.
Тим часом ми собі мирно опоряджали свою хатину на дереві. Видобули із сумки Кетрін золотаво-рожеву клаптикову ковдру, за нею колоду дитячих карт, мило, рулони туалетного паперу, апельсини й лимони, свічки, сковорідку, пляшку ожинового вина й дві коробки від взуття, напаковані провізією: Кетрін похвалилася, що підмела все в коморі, не залишивши «отій-от» навіть і коржика до сніданку.
Потім ми пішли до струмка й помили обличчя та ноги в холодній воді. Тих струмків у Річковому лісі густо, як жилок на листку,— прозорі, дзюркотливі, вони в’ються між дерев до невеликої річки, що таким собі зеленим алігатором повзе через ліс. Подивилися б ви на Доллі, як вона стояла у воді, підіткнувши поділ своєї теплої вовняної спідниці, та ще й в отій вуалі, що лізла їй в очі, мов надокучлива мошва. Я спитав її: «Доллі, навіщо вам ця вуаль?» — і вона відказала: «Так уже заведено, що жінка має подорожувати у вуалі, хіба ні?»
Повернувшись на дерево, ми приготували глечик смачнющого оранжаду й сіли поговорити про своє майбутнє. Наш актив складався з сорока сімох доларів готівкою та кількох золотих дрібничок, серед яких особливо вирізнявся масивний перстень з печаткою, що його знайшла Кетрін у свинячих тельбухах, начиняючи ковбаси. Коли вірити Кетрін, за сорок сім доларів ми могли заїхати автобусом куди завгодно: вона сама знала когось там, хто з п’ятнадцятьма доларами добувся аж до Мексіки. Та ми з Доллі одностайно відхилили Мексіку: по-перше, ми не знаємо тамтешньої мови, а крім того, сказала Доллі, нам не можна потикатися за межі нашого штату, та й взагалі коли вже їхати кудись, то тільки туди, де поблизу є ліс, бо інакше як же ми зможемо готувати ліки?
— Правду сказати, як на мене, то нам слід оселитися тут-таки, в Річковому лісі,— промовила вона, замислено обдивляючись довкола.
— На оцьому-от старому дереві? — спитала Кетрін.— Е ні, серденько, й думати про це забудь.— Тоді обізвалася знов: — А пам’ятаєте, в газеті було, як один чоловік купив десь там за океаном цілий замок і весь як є переправив до себе додому? Пригадуєте? То, може б, і ми повантажили оту мою хатину на воза та й припхали сюди?
Та Доллі нагадала їй, що хатина належить Віріні і, отже, ми не маємо права зрушати її з місця.
— Неправда твоя, голубонько,— заперечила Кетрін.— Як живеш із чоловіком, готуєш йому їсти, переш білизну, народжуєш дітей, то ти з тим чоловіком одружена, і він вважається твій. Ну, а як живеш у домі, прибираєш там, топиш у грубах, пораєшся коло плити, і все те з душею, і стільки років, то вважай, що й ти з тим домом одружена і що він твій. Отож, як на мене, обидві ті домівки наші, і господь бог не осудив би нас, якби ми витурили оту-от геть звідти.
У мене теж сяйнула думка: на нашій річці, трохи нижче за водою, біля берега стояла покинута барка, щось ніби плавуча хатина, позеленіла від цвілі й напівзатоплена; колись вона належала одному старому чоловікові, що жив риболовлею, а потім був вигнаний з містечка, бо зажадав дозволу на одруження з п’ятнадцятирічною кольоровою дівчиною. От я й надумав: чом би нам не опорядити ту стару барку й не оселитися там?
Є дві речі, від яких першому-ліпшому хлопцеві прямісінька дорога до божевільні (так навчав мене містер Генд, застукавши з сигаретою у шкільній вбиральні), і від однієї з них — від курива — я відмовився за два роки перед тим: не зі страху перед божевільнею, а гадаючи, що воно може завадити мені рости. А тепер зріст у мене став нормальний, і як по правді, то Райлі був не більший за мене, хоч на перший погляд так здавалося, бо він зумисне рухався незграбно, наче якийсь довготелесий ковбой. Отож я взяв сигарету, і Доллі, пахкаючи димом, але не затягуючись, сказала, що мабуть, зараз нас усіх трьох занудить; проте нікого не занудило, і Кетрін обізвалася й собі: мовляв, іншим разом вона б залюбки покурила люльку, бо від люльки страх як добре пахне. Аж раптом Доллі таке нам сказала, про що я й гадки не мав: Віріна курить люльку!
— Не знаю, чи курить вона й тепер, але раніш у неї була люлька та бляшанка тютюну «Принц Альберт», а в ній скибочка яблука... Тільки нікому про це не кажіть,— додала вона раптом, похопившись, що її чує і Райлі: він саме голосно засміявся.
Коли Райлі йшов вулицею чи їхав у своїй машині, його обличчя мало звичайно напружений, сторожкий вираз; а тут, на дереві, воно наче відтануло: на устах раз по раз з’являлася усмішка, що дуже личила йому і була, очевидно, викликана бажанням коли й не подружитися з нами, то принаймні виказати зичливість. Та й Доллі начебто почувала себе в його товаристві цілком невимушено, і ця зустріч була їй видимо приємна. І вже певна річ, що вона не боялася Райлі: можливо, тому що ми були в хатині на дереві, а ця хатина належала їй.
— Дякуємо вам за білок,— сказала вона, коли він зібрався йти.— І неодмінно приходьте до нас ще.
Райлі зіскочив на землю.
— А може, я б вас одвіз? Моя машина стоїть отам, біля кладовища.
— Ми вам щиро вдячні,— відказала Доллі.— Але як по правді, то нам нема куди їхати.
Усміхаючись, він звів рушницю й наставив її на нас, і Кетрін сердито закричала:
— Відшмагати б тебе за ці штуки, хлопче!
Але він засміявся, помахав нам рукою і побіг собі слідом за своїм собакою, що з гавкотом помчав уперед.
— Ну, закуримо ще по одній,— весело мовила Доллі, бо свою пачку з сигаретами Райлі залишив нам.
На той час, коли Райлі повернувся до містечка, там уже все гуло, мов бджолиний рій: скрізь тільки про те й гомоніли, як ми втекли з дому серед ночі. Виявляється, Доллі залишила записку,— ні я, ні Кетрін про це не знали,— і Віріна знайшла її, коли вийшла вранці пити каву. Як я зрозумів, у тій записці говорилося тільки, що ми йдемо з дому і більш не набридатимем Віріні. Вона одразу Ж подзвонила своєму приятелеві Моррісу Рітцу в готель «Лола», і вони разом подалися накручувати шерифа. А треба сказати, що тодішній шериф дістав свою посаду завдяки Віріниній підтримці. То був спритний і нахабний молодик з хижою щелепою та сором’язливими очима шулера; звали його Джуніс Кендл (уявіть собі — той самий Джуніс Кендл, що засідає нині в сенаті!). Шерифовим помічникам було наказано негайно вирушати на розшуки; послано спішні телеграми шерифам інших міст штату. Через багато років, коли робили облік майна родини Телбоу, я натрапив на писаний від руки текст тієї телеграми, що його склав, як я гадаю, доктор Рітц:
«Розшукуються такі особи, що подорожують разом: Доллі Огаста Телбоу, біла, 60 років, волосся сивувато-жовте, будови худорлявої, зріст 5 футів 3 дюйми, очі зелені, можливо, психічно хвора, але не буйна, опис прикмет дати в усі булочні-кондитерські, любить солодке печиво. Кетрін Крік, негритянка, вдає індіанку, вік близько 60, не має зубів, мова нерозбірлива, зросту низького, будови дебелої, можливо, небезпечна. Коллін Телбоу-Фенвік, білий, 16 років, на вигляд молодший, зріст 5 футів 7 дюймів, білявий, очі сірі, будови худорлявої, постава сутула, збоку біля рота шрам, вдачі похмурої. Усіх трьох затримати як втікачів».
— Е ні, далеко вони не втекли,— сказав Райлі у поштовій конторі, і поштмейстерка місіс Пітере кинулася до телефону сповістити, що Райлі Гендерсон бачив нас у лісі за кладовищем.
Тим часом ми собі мирно опоряджали свою хатину на дереві. Видобули із сумки Кетрін золотаво-рожеву клаптикову ковдру, за нею колоду дитячих карт, мило, рулони туалетного паперу, апельсини й лимони, свічки, сковорідку, пляшку ожинового вина й дві коробки від взуття, напаковані провізією: Кетрін похвалилася, що підмела все в коморі, не залишивши «отій-от» навіть і коржика до сніданку.
Потім ми пішли до струмка й помили обличчя та ноги в холодній воді. Тих струмків у Річковому лісі густо, як жилок на листку,— прозорі, дзюркотливі, вони в’ються між дерев до невеликої річки, що таким собі зеленим алігатором повзе через ліс. Подивилися б ви на Доллі, як вона стояла у воді, підіткнувши поділ своєї теплої вовняної спідниці, та ще й в отій вуалі, що лізла їй в очі, мов надокучлива мошва. Я спитав її: «Доллі, навіщо вам ця вуаль?» — і вона відказала: «Так уже заведено, що жінка має подорожувати у вуалі, хіба ні?»
Повернувшись на дерево, ми приготували глечик смачнющого оранжаду й сіли поговорити про своє майбутнє. Наш актив складався з сорока сімох доларів готівкою та кількох золотих дрібничок, серед яких особливо вирізнявся масивний перстень з печаткою, що його знайшла Кетрін у свинячих тельбухах, начиняючи ковбаси. Коли вірити Кетрін, за сорок сім доларів ми могли заїхати автобусом куди завгодно: вона сама знала когось там, хто з п’ятнадцятьма доларами добувся аж до Мексіки. Та ми з Доллі одностайно відхилили Мексіку: по-перше, ми не знаємо тамтешньої мови, а крім того, сказала Доллі, нам не можна потикатися за межі нашого штату, та й взагалі коли вже їхати кудись, то тільки туди, де поблизу є ліс, бо інакше як же ми зможемо готувати ліки?
— Правду сказати, як на мене, то нам слід оселитися тут-таки, в Річковому лісі,— промовила вона, замислено обдивляючись довкола.
— На оцьому-от старому дереві? — спитала Кетрін.— Е ні, серденько, й думати про це забудь.— Тоді обізвалася знов: — А пам’ятаєте, в газеті було, як один чоловік купив десь там за океаном цілий замок і весь як є переправив до себе додому? Пригадуєте? То, може б, і ми повантажили оту мою хатину на воза та й припхали сюди?
Та Доллі нагадала їй, що хатина належить Віріні і, отже, ми не маємо права зрушати її з місця.
— Неправда твоя, голубонько,— заперечила Кетрін.— Як живеш із чоловіком, готуєш йому їсти, переш білизну, народжуєш дітей, то ти з тим чоловіком одружена, і він вважається твій. Ну, а як живеш у домі, прибираєш там, топиш у грубах, пораєшся коло плити, і все те з душею, і стільки років, то вважай, що й ти з тим домом одружена і що він твій. Отож, як на мене, обидві ті домівки наші, і господь бог не осудив би нас, якби ми витурили оту-от геть звідти.
У мене теж сяйнула думка: на нашій річці, трохи нижче за водою, біля берега стояла покинута барка, щось ніби плавуча хатина, позеленіла від цвілі й напівзатоплена; колись вона належала одному старому чоловікові, що жив риболовлею, а потім був вигнаний з містечка, бо зажадав дозволу на одруження з п’ятнадцятирічною кольоровою дівчиною. От я й надумав: чом би нам не опорядити ту стару барку й не оселитися там?