— Еге ж, я так і подумала,— сказала вона.— Гаразд, я слухаю.
Най показав їй фотографію Річарда Гікока.
— Цього типа знаєте?
— Ні,— буркнула вона.
— А цього?
— Еге ж... Спинявся в мене разів зо два. Але тепер його тут нема. Вже другий місяць, як вибрався. Дати реєстраційну книгу?
Най сперся на конторку й спостерігав, як господиня веде довгим налакованим нігтем по колонці прізвищ, надряпаних олівцем. Лас-Вегас був перший з трьох пунктів, куди його відрядило начальство. Усі три мали певне відношення до Перрі Сміта. Крім Лас-Вегаса, Най мав відвідати Ріно, де сподівався розшукати Смітового батька, і Сан-Франціско, де жила Смітова сестра, що фігуруватиме тут як місіс Фредерік Джонсон. Він планував собі опитати цих родичів та й узагалі всіх, хто знав би хоч приблизно, куди міг податися Сміт, проте головне його завдання було зайти в контакт з місцевими властями. Так, прибувши до Лас-Вегаса він ознайомив із справою Клаттерів лейтенанта Б. Дж. Гендлона, начальника розшукного відділу тамтешньої поліції. Після цього лейтенант видав письмове розпорядження, що зобов’язувало всіх поліційних службовців чатувати на Гікока й Сміта, «розшукуваних канзаською поліцією у зв’язку з порушенням умов дострокового звільнення; є припущення, що вони подорожують машиною „шевроле“ зразка 1949 року з канзаським номером Дж — 58269; можливо, озброєні й, отже, небезпечні». Крім того, Гендлон виділив одного місцевого детектива допомогти Наєві «потрусити ломбарди». Разом з лас-вегаським детективом Най переглянув усі заставні квитанції за останній місяць. Зокрема, він сподівався натрапити на транзисторний приймач «Зеніт», що його, як гадали, вкрадено в будинку Клаттерів у ніч злочину, але пошуки нічого не дали. Щоправда, один оцінювач пригадав Сміта («Він уже років десять до нас вчащає») і знайшов квитанцію на ведмежу шкуру, заставлену в перших числах листопада. Саме з тієї квитанції Най і дізнався про адресу мебльованих кімнат.
— Записався тридцятого жовтня,— сказала господиня.— Вибув одинадцятого листопада.
Най поглянув на Смітів підпис. Цей химерний, кучерявий розчерк здивував його. Як видно, господиня помітила це, бо сказала:
— Еге ж... А послухали б ви, як він говорить. Слова, все які вигадливі, та ще й так поважно — ледве рота розтуляє. Ну чисто мов яка велика персона. А навіщо він вам, той малий поганець? Що він такого вчинив?
— Порушив умови дострокового звільнення.
— Еге ж! І через це ви прителіпалися сюди, аж із Канзасу. Ну, нехай я дурна, то вже повірю вам. Але ви хоч іншим цього не кажіть.— Вона допила своє пиво й замислено крутила порожню бляшанку в ластатих руках з набряклими венами.— Та хоч би там що, а то напевне не бозна-яке діло. Де там йому! Не було ще людини, якій би я не склала справжньої ціни. А цей — просто малий поганець. Як він улещував мене, щоб не платити за останній тиждень!..— Вона аж засміялася, згадавши про ті нісенітні намагання.
Детектив запитав, Скільки коштувала кімната.
— Як і всі. Дев’ять доларів за тиждень. Плюс п’ятдесят центів застава за ключ. Тільки готівкою і тільки наперед.
— А чим він займався, коли тут жив? Чи є в нього друзі? — спитав Най.
— Ви що, гадаєте, я пильную кожного злидня, який у мене живе? — одрубала господиня.— Дуже вони мені потрібні, ці халамидники! У мене зять хіба ж така персона...— Тоді сказала: — Ні, нема в нього ніяких друзів. Принаймні я ніколи не бачила, щоб він з кимось водився. Останнім разом, коли був тут, то все чепурив свою тарадайку, вона отам на вулиці стояла. Старезний такий «форд» — ще чи не з тих часів, коли його самого на світі не було. То він заходився його фарбувати. Дах зробив чорний, а боки сріблясті. А тоді написав на шибі: «Продається». Спинився був якийсь дурень, то, я чула, давав йому сорок доларів — якраз на сорок більше, ніж та машина коштувала. А він правив не менш як дев’яносто. Казав, потрібні гроші на автобусний квиток. Уже перед тим, як він виїхав, її нібито купив якийсь негр.
— Він казав, що йому потрібні гроші на автобусний квиток? А ви не знаєте, куди він збирався їхати?
Господиня вклала в уста сигарету й міцно стулила їх, не спускаючи очей з детектива.
— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?..— Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі «за» й «проти» і визнала за краще говорити далі.— Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися.— Вона кивнула в глибину будинку.— Ходім, я покажу вам йому.
Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п’яний пожилець репетував і щось виспівував — чи то з радощів, чи, може, з горя.
— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, а то враз вилетиш у мене звідси!..— крикнула господиня.— Сюди,— мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло.— Онде, бачите — коробка. Він просив зберегти її, доки повернеться.
То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв’язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського закликання: «Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!»
— Еге ж, я так і подумала,— сказала вона.— Гаразд, я слухаю.
Най показав їй фотографію Річарда Гікока.
— Цього типа знаєте?
— Ні,— буркнула вона.
— А цього?
— Еге ж... Спинявся в мене разів зо два. Але тепер його тут нема. Вже другий місяць, як вибрався. Дати реєстраційну книгу?
Най сперся на конторку й спостерігав, як господиня веде довгим налакованим нігтем по колонці прізвищ, надряпаних олівцем. Лас-Вегас був перший з трьох пунктів, куди його відрядило начальство. Усі три мали певне відношення до Перрі Сміта. Крім Лас-Вегаса, Най мав відвідати Ріно, де сподівався розшукати Смітового батька, і Сан-Франціско, де жила Смітова сестра, що фігуруватиме тут як місіс Фредерік Джонсон. Він планував собі опитати цих родичів та й узагалі всіх, хто знав би хоч приблизно, куди міг податися Сміт, проте головне його завдання було зайти в контакт з місцевими властями. Так, прибувши до Лас-Вегаса він ознайомив із справою Клаттерів лейтенанта Б. Дж. Гендлона, начальника розшукного відділу тамтешньої поліції. Після цього лейтенант видав письмове розпорядження, що зобов’язувало всіх поліційних службовців чатувати на Гікока й Сміта, «розшукуваних канзаською поліцією у зв’язку з порушенням умов дострокового звільнення; є припущення, що вони подорожують машиною „шевроле“ зразка 1949 року з канзаським номером Дж — 58269; можливо, озброєні й, отже, небезпечні». Крім того, Гендлон виділив одного місцевого детектива допомогти Наєві «потрусити ломбарди». Разом з лас-вегаським детективом Най переглянув усі заставні квитанції за останній місяць. Зокрема, він сподівався натрапити на транзисторний приймач «Зеніт», що його, як гадали, вкрадено в будинку Клаттерів у ніч злочину, але пошуки нічого не дали. Щоправда, один оцінювач пригадав Сміта («Він уже років десять до нас вчащає») і знайшов квитанцію на ведмежу шкуру, заставлену в перших числах листопада. Саме з тієї квитанції Най і дізнався про адресу мебльованих кімнат.
— Записався тридцятого жовтня,— сказала господиня.— Вибув одинадцятого листопада.
Най поглянув на Смітів підпис. Цей химерний, кучерявий розчерк здивував його. Як видно, господиня помітила це, бо сказала:
— Еге ж... А послухали б ви, як він говорить. Слова, все які вигадливі, та ще й так поважно — ледве рота розтуляє. Ну чисто мов яка велика персона. А навіщо він вам, той малий поганець? Що він такого вчинив?
— Порушив умови дострокового звільнення.
— Еге ж! І через це ви прителіпалися сюди, аж із Канзасу. Ну, нехай я дурна, то вже повірю вам. Але ви хоч іншим цього не кажіть.— Вона допила своє пиво й замислено крутила порожню бляшанку в ластатих руках з набряклими венами.— Та хоч би там що, а то напевне не бозна-яке діло. Де там йому! Не було ще людини, якій би я не склала справжньої ціни. А цей — просто малий поганець. Як він улещував мене, щоб не платити за останній тиждень!..— Вона аж засміялася, згадавши про ті нісенітні намагання.
Детектив запитав, Скільки коштувала кімната.
— Як і всі. Дев’ять доларів за тиждень. Плюс п’ятдесят центів застава за ключ. Тільки готівкою і тільки наперед.
— А чим він займався, коли тут жив? Чи є в нього друзі? — спитав Най.
— Ви що, гадаєте, я пильную кожного злидня, який у мене живе? — одрубала господиня.— Дуже вони мені потрібні, ці халамидники! У мене зять хіба ж така персона...— Тоді сказала: — Ні, нема в нього ніяких друзів. Принаймні я ніколи не бачила, щоб він з кимось водився. Останнім разом, коли був тут, то все чепурив свою тарадайку, вона отам на вулиці стояла. Старезний такий «форд» — ще чи не з тих часів, коли його самого на світі не було. То він заходився його фарбувати. Дах зробив чорний, а боки сріблясті. А тоді написав на шибі: «Продається». Спинився був якийсь дурень, то, я чула, давав йому сорок доларів — якраз на сорок більше, ніж та машина коштувала. А він правив не менш як дев’яносто. Казав, потрібні гроші на автобусний квиток. Уже перед тим, як він виїхав, її нібито купив якийсь негр.
— Він казав, що йому потрібні гроші на автобусний квиток? А ви не знаєте, куди він збирався їхати?
Господиня вклала в уста сигарету й міцно стулила їх, не спускаючи очей з детектива.
— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?..— Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі «за» й «проти» і визнала за краще говорити далі.— Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися.— Вона кивнула в глибину будинку.— Ходім, я покажу вам йому.
Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п’яний пожилець репетував і щось виспівував — чи то з радощів, чи, може, з горя.
— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, а то враз вилетиш у мене звідси!..— крикнула господиня.— Сюди,— мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло.— Онде, бачите — коробка. Він просив зберегти її, доки повернеться.
То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв’язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського закликання: «Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!»