«Де там, такого обдуриш!» — подумав Перрі. Згодом він розповідав:
— Отак і пішов з усіма тими пляшками, і хоч би тобі що. Я б ніколи не зміг. Згорів би з сорому. Та обслуга в мотелі прийняла його добре, тільки посміялися. Виявилося, що пляшок там на дванадцять доларів шістдесят центів.
Хлопець поділив гроші порівну: половину залишив собі, а решту віддав Дікові й Перрі. Тоді сказав:
— Знаєте що? Я думаю смачно повечеряти, та й Джонні треба нагодувати. А ви, друзі, їсти не хочете?
Дік, як завжди, був голодний. Навіть Перрі, добре попрацювавши, відчув апетит. Ось як він розказував про це згодом:
— Ми затягли старого в ресторан і примостили біля столу. Він усе так само був наче неживий. І словом не озвався. Та ви подивилися б, як він наминав! Малий узяв йому оладки — мовляв, Джонні їх страх як любить. Присягаюся, він упорав їх десятків зо три, не менш. А до них фунти два масла й кварту патоки. Та й сам хлопчисько молотив дай боже. Він брав тільки смажену картоплю і морозиво, але запхав у себе стільки того й того, що й уявити важко. Просто дивно, як його не занудило.
Там-таки за столом Дік подивився по карті й заявив, що Світвотер лежить за сто, а то й більше миль на захід від дороги, якою їм треба їхати — через Нью-Мексіко й Арізону до Невади, у Лас-Вегас. Хоч так було насправді, але Перрі зрозумів, що Дік просто хоче позбутися хлопця й старого. Збагнув це і хлопець, проте повівся чемно й сказав тільки:
— Ну, ви за нас не турбуйтеся. Мабуть, тут спиняється багато машин. Хтось підвезе.
Залишивши старого в ресторані поглинати нову порцію оладок, він провів Діка й Перрі до машини. Потиснув їм руки, побажав щасливого Нового року й помахав услід машині, що зникла в темряві.
Вечір 30 грудня надовго залишиться в пам’яті сім’ї інспектора Елвіна Адамса Дьюї. Згадуючи про нього, дружина Дьюї розповідала:
— Елвін сидів у ванні й виспівував «Жовту троянду Техасу». Діти дивилися телевізор. А я накривала на стіл. Готувалася зустрічати гостей. Я сама з Нового Орлеана, то люблю куховарити, пригощати друзів. А тут якраз мати прислала мені кошик свіжої садовини — чого там тільки не було! От я й вирішила: влаштуємо таку собі легеньку вечерю, запросимо декого з друзів — Мерреїв, Кліффа й Доді Гоуп... Елвін не хотів, але я наполягла на своєму. Де ж пак! Та справа могла тягтися ще хтозна-скільки, а він од самого початку й хвилини не перепочив. Отож, коли задзвонив телефон, я саме накривала на стіл і попросила одного з наших хлопчиків, Пола, взяти трубку. Пол прибіг і каже: «Це татові». А я йому: «Скажи, що тато у ванні». Але він ще раз мене перепитав, бо то дзвонив містер Сенфорд із Топіки. Елвінів шеф. Елвін як був, так і підійшов до телефону, тільки рушником обгорнувся. Я страшенно розсердилась, бо з нього враз набігла калюжа. Та коли пішла до кухні по ганчірку, побачила ще гірше: наш кіт, отой дурнуватий Піт, заліз на стіл і об’їдав салат з крабами!..
Аж раптом Елвін підскакує до мене й хапає в обійми. Я тільки й встигла крикнути: «Елвіне, чи ти збожеволів?!» Жарти жартами, але він був мокрий як хлющ і геть зіпсував мені сукню. Я ж бо вже прибралася до вечері. Та коли зрозуміла, в чому річ, сама кинулася його обіймати. Ви ж уявляєте собі, яка це була радість для Елвіна дізнатися, що тих двох заарештовано. У Лас-Вегасі. Він заявив, що негайно виїжджає до Лас-Вегаса, а я ще спитала, чи не думає він спочатку щось надягти на себе. Аж тоді, все ще не тямлячись із радощів, він сказав: «Ой люба, здається, я зіпсував тобі сукню!»
Але я тільки раділа з того, та й як було не радіти — це ж означало, що скоро ми знову заживемо по-людському. Елвін сміявся. Як мене тішив його сміх! Адже два останні тижні були чи не найгірші. Бо за тиждень перед різдвом ті двоє раптом з’явилися в Канзас-Сіті й так само раптово поїхали геть. Схопити їх не встигли. Я ще ніколи не бачила Елвіна таким пригніченим, хіба лише тоді, коли наш малий Ел лежав у лікарні з енцефалітом і ми вже думали, що він не виживе. Ой, не хочу про це й згадувати...
Потім я зварила йому каву й понесла до спальні — він пішов туди одягатися. Але не одягався. Сидів на краю ліжка й тримався руками за скроні, наче в нього боліла голова. Навіть шкарпеток не натягнув.
«Ти що собі думаєш? — напустилася на нього я.— Хочеш дістати запалення легень?»
А він подивився на мене та й каже: «Слухай, Мері, все-таки це мають бути вони, доконче вони... Це єдина логічна можливість».
Елвін дивак. Коли він уперше балотувався на шерифа округи Фінні, то вже й вибори скінчилися, і майже всі голоси було підраховано, й стало ясно як день, що він узяв гору, а він усе повторював: «Нічого не відомо до останнього моменту». Я тоді просто ладна була його вбити!..
То я йому кажу: «Ой Елвіне, облиш ти ці розмови. Ну звісно ж, це вони». А він мені: «А де докази? Чим ми зможемо довести, що вони коли-небудь хоч ногою ступнули на поріг дому Клаттерів?»
«Як на мене, то саме це найлегше було довести: хіба ж не залишили ті недолюдки своїх слідів? Отих відбитків підошов?»
«Так, усе це дуже добре,— відповів Елвін,— але треба, щоб вони й досі ходили в тому самому взутті. Бо самі собою ці сліди нічого не варті».
«Ну гаразд, любий,— сказала я.— Пий каву, а я допоможу тобі спакуватися».
Та з Елвіном часом неможливо розмовляти. Він майже переконав мене, що Гікок і Сміт не винні. А якщо вони й винні, то ніколи не зізнаються; а якщо не зізнаються, їх ніколи не вдасться засудити, бо прямих доказів немає. Та найдужче непокоїло його те, щоб десь щось не спливло на поверхню, щоб ті двоє не дізналися правди, аж поки їх не почнуть допитувати в КБР. Досі вони думали, що їх узято за порушення умов дострокового звільнення. Та ще за афери з чеками. І Елвін вважав за потрібне, щоб вони й далі так думали. «Треба, щоб перша згадка про Клаттерів приголомшила їх, ударила мов грім з ясного неба»,— сказав він.
«Де там, такого обдуриш!» — подумав Перрі. Згодом він розповідав:
— Отак і пішов з усіма тими пляшками, і хоч би тобі що. Я б ніколи не зміг. Згорів би з сорому. Та обслуга в мотелі прийняла його добре, тільки посміялися. Виявилося, що пляшок там на дванадцять доларів шістдесят центів.
Хлопець поділив гроші порівну: половину залишив собі, а решту віддав Дікові й Перрі. Тоді сказав:
— Знаєте що? Я думаю смачно повечеряти, та й Джонні треба нагодувати. А ви, друзі, їсти не хочете?
Дік, як завжди, був голодний. Навіть Перрі, добре попрацювавши, відчув апетит. Ось як він розказував про це згодом:
— Ми затягли старого в ресторан і примостили біля столу. Він усе так само був наче неживий. І словом не озвався. Та ви подивилися б, як він наминав! Малий узяв йому оладки — мовляв, Джонні їх страх як любить. Присягаюся, він упорав їх десятків зо три, не менш. А до них фунти два масла й кварту патоки. Та й сам хлопчисько молотив дай боже. Він брав тільки смажену картоплю і морозиво, але запхав у себе стільки того й того, що й уявити важко. Просто дивно, як його не занудило.
Там-таки за столом Дік подивився по карті й заявив, що Світвотер лежить за сто, а то й більше миль на захід від дороги, якою їм треба їхати — через Нью-Мексіко й Арізону до Невади, у Лас-Вегас. Хоч так було насправді, але Перрі зрозумів, що Дік просто хоче позбутися хлопця й старого. Збагнув це і хлопець, проте повівся чемно й сказав тільки:
— Ну, ви за нас не турбуйтеся. Мабуть, тут спиняється багато машин. Хтось підвезе.
Залишивши старого в ресторані поглинати нову порцію оладок, він провів Діка й Перрі до машини. Потиснув їм руки, побажав щасливого Нового року й помахав услід машині, що зникла в темряві.
Вечір 30 грудня надовго залишиться в пам’яті сім’ї інспектора Елвіна Адамса Дьюї. Згадуючи про нього, дружина Дьюї розповідала:
— Елвін сидів у ванні й виспівував «Жовту троянду Техасу». Діти дивилися телевізор. А я накривала на стіл. Готувалася зустрічати гостей. Я сама з Нового Орлеана, то люблю куховарити, пригощати друзів. А тут якраз мати прислала мені кошик свіжої садовини — чого там тільки не було! От я й вирішила: влаштуємо таку собі легеньку вечерю, запросимо декого з друзів — Мерреїв, Кліффа й Доді Гоуп... Елвін не хотів, але я наполягла на своєму. Де ж пак! Та справа могла тягтися ще хтозна-скільки, а він од самого початку й хвилини не перепочив. Отож, коли задзвонив телефон, я саме накривала на стіл і попросила одного з наших хлопчиків, Пола, взяти трубку. Пол прибіг і каже: «Це татові». А я йому: «Скажи, що тато у ванні». Але він ще раз мене перепитав, бо то дзвонив містер Сенфорд із Топіки. Елвінів шеф. Елвін як був, так і підійшов до телефону, тільки рушником обгорнувся. Я страшенно розсердилась, бо з нього враз набігла калюжа. Та коли пішла до кухні по ганчірку, побачила ще гірше: наш кіт, отой дурнуватий Піт, заліз на стіл і об’їдав салат з крабами!..
Аж раптом Елвін підскакує до мене й хапає в обійми. Я тільки й встигла крикнути: «Елвіне, чи ти збожеволів?!» Жарти жартами, але він був мокрий як хлющ і геть зіпсував мені сукню. Я ж бо вже прибралася до вечері. Та коли зрозуміла, в чому річ, сама кинулася його обіймати. Ви ж уявляєте собі, яка це була радість для Елвіна дізнатися, що тих двох заарештовано. У Лас-Вегасі. Він заявив, що негайно виїжджає до Лас-Вегаса, а я ще спитала, чи не думає він спочатку щось надягти на себе. Аж тоді, все ще не тямлячись із радощів, він сказав: «Ой люба, здається, я зіпсував тобі сукню!»
Але я тільки раділа з того, та й як було не радіти — це ж означало, що скоро ми знову заживемо по-людському. Елвін сміявся. Як мене тішив його сміх! Адже два останні тижні були чи не найгірші. Бо за тиждень перед різдвом ті двоє раптом з’явилися в Канзас-Сіті й так само раптово поїхали геть. Схопити їх не встигли. Я ще ніколи не бачила Елвіна таким пригніченим, хіба лише тоді, коли наш малий Ел лежав у лікарні з енцефалітом і ми вже думали, що він не виживе. Ой, не хочу про це й згадувати...
Потім я зварила йому каву й понесла до спальні — він пішов туди одягатися. Але не одягався. Сидів на краю ліжка й тримався руками за скроні, наче в нього боліла голова. Навіть шкарпеток не натягнув.
«Ти що собі думаєш? — напустилася на нього я.— Хочеш дістати запалення легень?»
А він подивився на мене та й каже: «Слухай, Мері, все-таки це мають бути вони, доконче вони... Це єдина логічна можливість».
Елвін дивак. Коли він уперше балотувався на шерифа округи Фінні, то вже й вибори скінчилися, і майже всі голоси було підраховано, й стало ясно як день, що він узяв гору, а він усе повторював: «Нічого не відомо до останнього моменту». Я тоді просто ладна була його вбити!..
То я йому кажу: «Ой Елвіне, облиш ти ці розмови. Ну звісно ж, це вони». А він мені: «А де докази? Чим ми зможемо довести, що вони коли-небудь хоч ногою ступнули на поріг дому Клаттерів?»
«Як на мене, то саме це найлегше було довести: хіба ж не залишили ті недолюдки своїх слідів? Отих відбитків підошов?»
«Так, усе це дуже добре,— відповів Елвін,— але треба, щоб вони й досі ходили в тому самому взутті. Бо самі собою ці сліди нічого не варті».
«Ну гаразд, любий,— сказала я.— Пий каву, а я допоможу тобі спакуватися».
Та з Елвіном часом неможливо розмовляти. Він майже переконав мене, що Гікок і Сміт не винні. А якщо вони й винні, то ніколи не зізнаються; а якщо не зізнаються, їх ніколи не вдасться засудити, бо прямих доказів немає. Та найдужче непокоїло його те, щоб десь щось не спливло на поверхню, щоб ті двоє не дізналися правди, аж поки їх не почнуть допитувати в КБР. Досі вони думали, що їх узято за порушення умов дострокового звільнення. Та ще за афери з чеками. І Елвін вважав за потрібне, щоб вони й далі так думали. «Треба, щоб перша згадка про Клаттерів приголомшила їх, ударила мов грім з ясного неба»,— сказав він.