— Чатовим на мурах. Мечем у темряві.
— Не заговорюй мені зуби своєю обітницею,— Станіс витягнув меча, якого називав Світлоносцем.— Ось справжній меч у темряві...— (Світло побігло брижами леза — то червоне, то жовте, то руде, кидаючи на обличчя короля різкі яскраві відблиски).— Навіть зелений хлопчисько мав це бачити. Чи ти осліпнув?
— Ні, сір. Я згоден, що в ці замки потрібна залога...
— Малолітній командувач згоден. Яке щастя!
— ...з братів Нічної варти.
— У вас немає людей!
— То дайте мені людей, сір. Я забезпечу в кожен форт офіцерів — досвідчених командирів, які знають і саму Стіну, і територію за Стіною, які навчать, як вижити у прийдешній зимі. За все те, чим я забезпечив вас, дайте мені людей у гарнізони. Латників, арбалетників, новобранців. Я навіть заберу всіх ваших поранених і немічних.
Станіс недовірливо витріщився на нього, а тоді зареготав.
— А ти зухвалий, Сноу, цього не відняти, але ти геть збожеволів, якщо вважаєш, що мої вояки вберуться в чорне.
— Можуть вбиратися в будь-які кольори, хай тільки виконують команди моїх офіцерів так, як виконували б ваші.
Король лишився незворушний.
— У мене на службі лицарі й лорди, нащадки давніх шляхетних домів. І вони не можуть служити під орудою браконьєрів, селюків і вбивць.
«Чи байстрюків, сір?»
— У вас самого правиця — пачкар.
— Колишній пачкар. За це я вкоротив йому пальці. Мені сказали, що ви, лорде Сноу, дев’ятсот дев’яносто восьмий командувач Нічної варти. Як думаєте, яке рішення щодо цих замків прийняв би дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Видовище вашої голови на кілку, мабуть, зробило б його зговірливішим,— король поклав свого ясного меча на карту вздовж Стіни, і криця замерехтіла, як сонячне світло на воді.— Лордом-командувачем ви стали тільки з мого дозволу. Не забувайте про це.
— Лордом-командувачем я став, бо мене брати обрали.
Бувало, прокидаючись уранці, Джон сам у це не вірив — здавалося, що це якась божевільна мара. «Це як нове вбрання вдягнути,— сказав йому якось Сем.— Спершу незвично, та як трохи поносиш, стає вже й зручно».
— Алісер Торн нарікає на ті вибори, і я б не сказав, що в нього зовсім немає приводу для невдоволення,— сказав Станіс. Карта лежала між ними, наче поле бою, просякла барвами палючого меча.— Підрахунок голосів проводив сліпець, а допомагав йому твій товстий приятель. І Слінт каже, що ти — перекинчик.
«А кому краще знати, як не Слінту?»
— Перекинчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а потім зрадив. Ваша світлість знає, що обрали мене чесно. Батько завжди казав, що ви — людина справедлива.
«Суворий, але справедливий»,— ось як казав лорд Едард, але Джон вирішив не наводити всю фразу цілком.
— Ми не були з лордом Едардом друзями, але голову на плечах він мав. І він би віддав мені ці замки.
— Чатовим на мурах. Мечем у темряві.
— Не заговорюй мені зуби своєю обітницею,— Станіс витягнув меча, якого називав Світлоносцем.— Ось справжній меч у темряві...— (Світло побігло брижами леза — то червоне, то жовте, то руде, кидаючи на обличчя короля різкі яскраві відблиски).— Навіть зелений хлопчисько мав це бачити. Чи ти осліпнув?
— Ні, сір. Я згоден, що в ці замки потрібна залога...
— Малолітній командувач згоден. Яке щастя!
— ...з братів Нічної варти.
— У вас немає людей!
— То дайте мені людей, сір. Я забезпечу в кожен форт офіцерів — досвідчених командирів, які знають і саму Стіну, і територію за Стіною, які навчать, як вижити у прийдешній зимі. За все те, чим я забезпечив вас, дайте мені людей у гарнізони. Латників, арбалетників, новобранців. Я навіть заберу всіх ваших поранених і немічних.
Станіс недовірливо витріщився на нього, а тоді зареготав.
— А ти зухвалий, Сноу, цього не відняти, але ти геть збожеволів, якщо вважаєш, що мої вояки вберуться в чорне.
— Можуть вбиратися в будь-які кольори, хай тільки виконують команди моїх офіцерів так, як виконували б ваші.
Король лишився незворушний.
— У мене на службі лицарі й лорди, нащадки давніх шляхетних домів. І вони не можуть служити під орудою браконьєрів, селюків і вбивць.
«Чи байстрюків, сір?»
— У вас самого правиця — пачкар.
— Колишній пачкар. За це я вкоротив йому пальці. Мені сказали, що ви, лорде Сноу, дев’ятсот дев’яносто восьмий командувач Нічної варти. Як думаєте, яке рішення щодо цих замків прийняв би дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Видовище вашої голови на кілку, мабуть, зробило б його зговірливішим,— король поклав свого ясного меча на карту вздовж Стіни, і криця замерехтіла, як сонячне світло на воді.— Лордом-командувачем ви стали тільки з мого дозволу. Не забувайте про це.
— Лордом-командувачем я став, бо мене брати обрали.
Бувало, прокидаючись уранці, Джон сам у це не вірив — здавалося, що це якась божевільна мара. «Це як нове вбрання вдягнути,— сказав йому якось Сем.— Спершу незвично, та як трохи поносиш, стає вже й зручно».
— Алісер Торн нарікає на ті вибори, і я б не сказав, що в нього зовсім немає приводу для невдоволення,— сказав Станіс. Карта лежала між ними, наче поле бою, просякла барвами палючого меча.— Підрахунок голосів проводив сліпець, а допомагав йому твій товстий приятель. І Слінт каже, що ти — перекинчик.
«А кому краще знати, як не Слінту?»
— Перекинчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а потім зрадив. Ваша світлість знає, що обрали мене чесно. Батько завжди казав, що ви — людина справедлива.
«Суворий, але справедливий»,— ось як казав лорд Едард, але Джон вирішив не наводити всю фразу цілком.
— Ми не були з лордом Едардом друзями, але голову на плечах він мав. І він би віддав мені ці замки.