— Вовки? — запитав Бран. Вони вже кілька днів знали, що їх переслідують. Щоночі чулося жалібне виття зграї, щоночі, здавалося, вовки потрошку наближаються. «Мисливці, ще й голодні. Вони нюхом чують, які ми слабкі». Часто Бран прокидався, весь тремтячи, за кілька годин до світання, дослухаючись, як вовки перегукуються вдалині, й чекаючи, доки зійде сонце. «Якщо це вовки, то в лісі десь має бути здобич»,— раніше думав Бран, поки не збагнув, що це вони самі — здобич.
Розвідник похитав головою.
— Люди. Вовки поки що тримаються оддалік. А от люди не такі скромні.
Міра Рід скинула каптура. Мокрий сніг, який назбирався на ньому, глухо впав на землю.
— Скільки людей? Хто вони?
— Вороги. Я з ними розберуся.
— Я піду з вами.
— Зостанься. Хлопець не повинен лишатися без захисту. Попереду скуте кригою озеро. Коли вийдете до нього, повертайте на північ і тримайтеся берега. Дійдете до рибальського селища. Сховаєтеся там, поки я вас не наздожену.
Бранові здалося, що Міра почне сперечатися, однак її брат мовив:
— Роби, як він каже. Він знає ці краї.
Очі в Джоджена були темно-зелені, як мох, але важкі від утоми, якої Бран у них ніколи раніше не помічав. «Малий дідусь». На південь від Стіни краножанин здавався мудрим над свої літа, але тут почувався розгубленим і наляканим, як і всі решта. Та все одно Міра завжди його слухалася.
Послухалася й зараз. Холоднорукий ковзнув поміж дерев — туди, звідки вони прийшли, і за ним полетіло четверо круків. Червонощока від холоду Міра провела його поглядом, і з ніздрів у неї вихоплювалася пара. Знову натягнувши каптур, вона легенько підштовхнула лося, й подорож продовжилася. Однак не встигли вони здолати і двадцять ярдів, як дівчина озирнулася й мовила.
— Він каже — «люди». Які люди? Дикуни? Чому він не сказав?
— Він сказав, що піде й розбереться з ними,— озвався Бран.
— Сказав, ага. А ще він казав, що відведе нас до триокого ворона. Але річка, яку ми перетнули сьогодні вранці, та сама, що ми перетинали чотири дні тому, присягаюся. Ми ходимо по колу.
— Річки петляють,— невпевнено зронив Бран,— а якщо десь трапляється озеро чи гора, доводиться обходити.
— Щось забагато цих обходів,— не вгавала Міра,— і забагато таємниць. Мені це не подобається. Мені не подобається він. Я йому не довіряю. Досить самих тільки його рук! А він же й обличчя ховає, і не називає свого імені. Хто він? Що він? Хто завгодно може вдягнути чорного плаща. Хто завгодно і що завгодно. Він не їсть, не п’є, і холоду, здається, теж не відчуває.
«Це правда». Бран боявся говорити про це, але він це також зауважив. Коли вони зупинялися на ніч, Бран з Годором і Ріди тулилися разом, щоб зігрітися, а розвідник тримався осторонь. Іноді Холоднорукий заплющував очі, але Бран сумнівався, що він спить. І було ще дещо...
— Шалик,— Бран неспокійно роззирнувся, але навколо наче не було круків. Коли пішов розвідник, полетіли й великі чорні птахи. Ніхто не підслуховував. Та все одно Бран стишив голос.— Шалик у нього на роті ніколи не вкривається памороззю, як Годорова борода. Навіть коли він розмовляє.
Міра кинула на нього гострий погляд.
— Твоя правда. Ми ніколи не бачили в нього пари від дихання, ні?
— Ні.
— Вовки? — запитав Бран. Вони вже кілька днів знали, що їх переслідують. Щоночі чулося жалібне виття зграї, щоночі, здавалося, вовки потрошку наближаються. «Мисливці, ще й голодні. Вони нюхом чують, які ми слабкі». Часто Бран прокидався, весь тремтячи, за кілька годин до світання, дослухаючись, як вовки перегукуються вдалині, й чекаючи, доки зійде сонце. «Якщо це вовки, то в лісі десь має бути здобич»,— раніше думав Бран, поки не збагнув, що це вони самі — здобич.
Розвідник похитав головою.
— Люди. Вовки поки що тримаються оддалік. А от люди не такі скромні.
Міра Рід скинула каптура. Мокрий сніг, який назбирався на ньому, глухо впав на землю.
— Скільки людей? Хто вони?
— Вороги. Я з ними розберуся.
— Я піду з вами.
— Зостанься. Хлопець не повинен лишатися без захисту. Попереду скуте кригою озеро. Коли вийдете до нього, повертайте на північ і тримайтеся берега. Дійдете до рибальського селища. Сховаєтеся там, поки я вас не наздожену.
Бранові здалося, що Міра почне сперечатися, однак її брат мовив:
— Роби, як він каже. Він знає ці краї.
Очі в Джоджена були темно-зелені, як мох, але важкі від утоми, якої Бран у них ніколи раніше не помічав. «Малий дідусь». На південь від Стіни краножанин здавався мудрим над свої літа, але тут почувався розгубленим і наляканим, як і всі решта. Та все одно Міра завжди його слухалася.
Послухалася й зараз. Холоднорукий ковзнув поміж дерев — туди, звідки вони прийшли, і за ним полетіло четверо круків. Червонощока від холоду Міра провела його поглядом, і з ніздрів у неї вихоплювалася пара. Знову натягнувши каптур, вона легенько підштовхнула лося, й подорож продовжилася. Однак не встигли вони здолати і двадцять ярдів, як дівчина озирнулася й мовила.
— Він каже — «люди». Які люди? Дикуни? Чому він не сказав?
— Він сказав, що піде й розбереться з ними,— озвався Бран.
— Сказав, ага. А ще він казав, що відведе нас до триокого ворона. Але річка, яку ми перетнули сьогодні вранці, та сама, що ми перетинали чотири дні тому, присягаюся. Ми ходимо по колу.
— Річки петляють,— невпевнено зронив Бран,— а якщо десь трапляється озеро чи гора, доводиться обходити.
— Щось забагато цих обходів,— не вгавала Міра,— і забагато таємниць. Мені це не подобається. Мені не подобається він. Я йому не довіряю. Досить самих тільки його рук! А він же й обличчя ховає, і не називає свого імені. Хто він? Що він? Хто завгодно може вдягнути чорного плаща. Хто завгодно і що завгодно. Він не їсть, не п’є, і холоду, здається, теж не відчуває.
«Це правда». Бран боявся говорити про це, але він це також зауважив. Коли вони зупинялися на ніч, Бран з Годором і Ріди тулилися разом, щоб зігрітися, а розвідник тримався осторонь. Іноді Холоднорукий заплющував очі, але Бран сумнівався, що він спить. І було ще дещо...
— Шалик,— Бран неспокійно роззирнувся, але навколо наче не було круків. Коли пішов розвідник, полетіли й великі чорні птахи. Ніхто не підслуховував. Та все одно Бран стишив голос.— Шалик у нього на роті ніколи не вкривається памороззю, як Годорова борода. Навіть коли він розмовляє.
Міра кинула на нього гострий погляд.
— Твоя правда. Ми ніколи не бачили в нього пари від дихання, ні?
— Ні.