— Підйом! — знову загорлала жінка.— Вони на підході.
Це повернулася Будячина. Вона, схопивши Варамира за плечі, трусила його, волаючи йому просто в обличчя. Варамир відчув запах з рота, відчув теплий подих на занімілих од холоду щоках. «Зараз,— подумав він,— або це, або смерть».
Зібравши останні сили, він вистрибнув з власної шкіри та пірнув у її тіло.
Будячина, вигнувши спину, заверещала.
«Збочення». Хто це промовив — вона, чи він сам, чи Гаґон? Варамир гадки не мав. Її пальці розтислися, і його власне тіло повалилося в снігову кучугуру. Списосуджена дико борсалася й верещала. Тінь-кіт на початку також опирався, і снігова ведмедиця мало не дуріла — кидалася на дерева, каміння, ба на порожній простір, але зараз було ще гірше.
— Забирайся, забирайся! — почулося з вуст жінки. Тіло заточилося, впало, знову підвелося, вона махала руками та хвицала ногами, мов у недоладному танку: це два духи боролися за тіло. Вона зробила ковток морозного повітря, й Варамир якусь мить насолоджувався цим смаком і силою молодого тіла, аж тут її зуби клацнули — і рот наповнився кров’ю. Вона піднесла руки до обличчя. Варамир спробував їх знову опустити, але вони не слухалися, а жінка вже видряпувала очі. «Збочення»,— пригадав він, затоплений кров’ю, болем і божевіллям. Він хотів заверещати, а жінка в цю мить виплюнула відкушений язик.
Білий світ крутнувся і зник. На хвилю здалося, наче Варамир опинився у віродереві — червоними різьбленими очима спостерігав, як на землі слабко корчиться присмертний, а під місяцем танцює божевільна — засліпла й закривавлена, плачучи червоними сльозами й роздираючи на собі одяг. Але обоє зникли, а він здіймався, танучи, і його дух несло холодним вітром. Варамир був у снігу й у хмарах, він був горобцем, білкою, дубом. Між дерев безшумно пролетів пугач, полюючи на зайця,— Варамир був і в пугачі, і в зайці, і в деревах. Глибоко під мерзлою землею сліпо рилися в темряві дощові черв’яки — й Варамир був і в них також. «Я — і ліс, і все, що в ньому»,— захоплено подумав він. У повітря злетіла сотня круків: відчувши, як він пролітає поряд, вони закрякали. Заревів великий лось, злякавши дітей, які вчепилися йому в спину. Сонний деривовк підвів голову й загарчав у повітря. Але їхні серця не встигли ще зробити й наступного удару, як Варамир уже пролетів, шукаючи своїх — Одноокого, Пронозу, Нагонича,— шукаючи свою зграю. Вовки врятують його, пообіцяв він собі.
Така була його остання людська думка.
Справжня смерть прийшла зненацька: він відчув холод, немов занурився в крижані води замерзлого озера. А тоді помчав разом зі своєю зграєю через залиті місячним світлом сніги. Половина світу була темна. «Одноокий»,— збагнув Варамир. Він завив — і Проноза з Нагоничем відгукнулися луною.
Досягнувши гірського гребеня, вовки зупинилися. «Будячина»,— пригадав Варамир, і щось у ньому засумувало за тим, що він втратив, а щось — за тим, що він зробив. Унизу весь світ укрився кригою. Стовбуром віродерева повзли пальчики паморозі, тягнучись один до одного. Порожнє селище вже більше не було порожнім. Серед снігових заметів блукали блакитноокі тіні. Хтось був убраний у брунатне, хтось — у чорне, а хтось і взагалі голяка, і шкіра їхня побіліла, наче сніг. Між пагорбів літав, зітхаючи, вітер, і з ним линули запахи: мертвечини, засохлої крові, шкіри, від якої тхнуло цвіллю, гниллю й сечею. Проноза, загарчавши, вищирила зуби й наїжачила шерсть. «Не люди. Не здобич. Не воно».
Постаті внизу ворушилися, але були неживі. Одна по одній вони звели голови до трьох вовків на пагорбі. Останньою глянула істота, яка була колись Будячиною. Вбрана у вовну, хутро й шкіру, вона вся була покрита памороззю, яка потріскувала з кожним рухом і блищала у місячному світлі. З кінчиків пальців звисали блідо-рожеві бурульки — десять довгих ножів з мерзлої крові. А в очницях тріпотіло блакитне сяйво, надаючи грубим рисам обличчя неземної вроди, якої ця жінка ніколи не мала за життя.
«Вона мене бачить».
Усю дорогу через вузьке море він пиячив.
Кораблик був невеличкий, каюта — ще менша, однак капітан не випускав свого пасажира нагору. Від гойдання палуби під ногами в Тиріона починало вирувати у животі, а бридка їжа, вивергаючись назад, смак мала ще бридкіший. Але навіщо солонина, твердий сир і хліб з хробаками, коли є вино? Червоне й кисле — і дуже міцне. Іноді він і вино вибльовував, але його було подостатком.
— На світі повно вина,— пробурмотів він у темряві своєї каюти. Батько терпіти не міг пияків, та хіба вже не байдуже? Батько мертвий. Тиріон його убив. «Стріла в живіт, мілорде, все для вас. Якби я краще стріляв з арбалета, зміг би влучити у прутень, яким ти мене зробив, клятий ти вилупку».
У трюмі день не відрізнявся від ночі. Тиріон лічив дні за тим, коли приходив юнга і приносив їжу, якої він усе одно не їв. Приносив юнга ще й відро і щітку, щоб прибрати.
— Це дорнське вино? — одного разу поцікавився у нього Тиріон, висмикуючи з бурдюка корок.— Нагадало мені про одного гада. Жартун він був — ну, поки його не привалило горою.
Юнга не озвався. Він був бридкий з лиця, однак усе одно симпатичніший, ніж такий собі карлик з обрубком носа та близною від ока до підборіддя.
— Я тебе чимось образив? — запитав Тиріон, поки хлопчина драїв підлогу.— Чи тобі наказали не говорити до мене? Чи який-небудь карлик надурив твою матінку?
Це теж лишилося без відповіді.
— А куди ми пливемо? Та скажи вже!
Джеймі згадував вільні міста, однак не сказав, яке саме конкретно.
— Підйом! — знову загорлала жінка.— Вони на підході.
Це повернулася Будячина. Вона, схопивши Варамира за плечі, трусила його, волаючи йому просто в обличчя. Варамир відчув запах з рота, відчув теплий подих на занімілих од холоду щоках. «Зараз,— подумав він,— або це, або смерть».
Зібравши останні сили, він вистрибнув з власної шкіри та пірнув у її тіло.
Будячина, вигнувши спину, заверещала.
«Збочення». Хто це промовив — вона, чи він сам, чи Гаґон? Варамир гадки не мав. Її пальці розтислися, і його власне тіло повалилося в снігову кучугуру. Списосуджена дико борсалася й верещала. Тінь-кіт на початку також опирався, і снігова ведмедиця мало не дуріла — кидалася на дерева, каміння, ба на порожній простір, але зараз було ще гірше.
— Забирайся, забирайся! — почулося з вуст жінки. Тіло заточилося, впало, знову підвелося, вона махала руками та хвицала ногами, мов у недоладному танку: це два духи боролися за тіло. Вона зробила ковток морозного повітря, й Варамир якусь мить насолоджувався цим смаком і силою молодого тіла, аж тут її зуби клацнули — і рот наповнився кров’ю. Вона піднесла руки до обличчя. Варамир спробував їх знову опустити, але вони не слухалися, а жінка вже видряпувала очі. «Збочення»,— пригадав він, затоплений кров’ю, болем і божевіллям. Він хотів заверещати, а жінка в цю мить виплюнула відкушений язик.
Білий світ крутнувся і зник. На хвилю здалося, наче Варамир опинився у віродереві — червоними різьбленими очима спостерігав, як на землі слабко корчиться присмертний, а під місяцем танцює божевільна — засліпла й закривавлена, плачучи червоними сльозами й роздираючи на собі одяг. Але обоє зникли, а він здіймався, танучи, і його дух несло холодним вітром. Варамир був у снігу й у хмарах, він був горобцем, білкою, дубом. Між дерев безшумно пролетів пугач, полюючи на зайця,— Варамир був і в пугачі, і в зайці, і в деревах. Глибоко під мерзлою землею сліпо рилися в темряві дощові черв’яки — й Варамир був і в них також. «Я — і ліс, і все, що в ньому»,— захоплено подумав він. У повітря злетіла сотня круків: відчувши, як він пролітає поряд, вони закрякали. Заревів великий лось, злякавши дітей, які вчепилися йому в спину. Сонний деривовк підвів голову й загарчав у повітря. Але їхні серця не встигли ще зробити й наступного удару, як Варамир уже пролетів, шукаючи своїх — Одноокого, Пронозу, Нагонича,— шукаючи свою зграю. Вовки врятують його, пообіцяв він собі.
Така була його остання людська думка.
Справжня смерть прийшла зненацька: він відчув холод, немов занурився в крижані води замерзлого озера. А тоді помчав разом зі своєю зграєю через залиті місячним світлом сніги. Половина світу була темна. «Одноокий»,— збагнув Варамир. Він завив — і Проноза з Нагоничем відгукнулися луною.
Досягнувши гірського гребеня, вовки зупинилися. «Будячина»,— пригадав Варамир, і щось у ньому засумувало за тим, що він втратив, а щось — за тим, що він зробив. Унизу весь світ укрився кригою. Стовбуром віродерева повзли пальчики паморозі, тягнучись один до одного. Порожнє селище вже більше не було порожнім. Серед снігових заметів блукали блакитноокі тіні. Хтось був убраний у брунатне, хтось — у чорне, а хтось і взагалі голяка, і шкіра їхня побіліла, наче сніг. Між пагорбів літав, зітхаючи, вітер, і з ним линули запахи: мертвечини, засохлої крові, шкіри, від якої тхнуло цвіллю, гниллю й сечею. Проноза, загарчавши, вищирила зуби й наїжачила шерсть. «Не люди. Не здобич. Не воно».
Постаті внизу ворушилися, але були неживі. Одна по одній вони звели голови до трьох вовків на пагорбі. Останньою глянула істота, яка була колись Будячиною. Вбрана у вовну, хутро й шкіру, вона вся була покрита памороззю, яка потріскувала з кожним рухом і блищала у місячному світлі. З кінчиків пальців звисали блідо-рожеві бурульки — десять довгих ножів з мерзлої крові. А в очницях тріпотіло блакитне сяйво, надаючи грубим рисам обличчя неземної вроди, якої ця жінка ніколи не мала за життя.
«Вона мене бачить».
Усю дорогу через вузьке море він пиячив.
Кораблик був невеличкий, каюта — ще менша, однак капітан не випускав свого пасажира нагору. Від гойдання палуби під ногами в Тиріона починало вирувати у животі, а бридка їжа, вивергаючись назад, смак мала ще бридкіший. Але навіщо солонина, твердий сир і хліб з хробаками, коли є вино? Червоне й кисле — і дуже міцне. Іноді він і вино вибльовував, але його було подостатком.
— На світі повно вина,— пробурмотів він у темряві своєї каюти. Батько терпіти не міг пияків, та хіба вже не байдуже? Батько мертвий. Тиріон його убив. «Стріла в живіт, мілорде, все для вас. Якби я краще стріляв з арбалета, зміг би влучити у прутень, яким ти мене зробив, клятий ти вилупку».
У трюмі день не відрізнявся від ночі. Тиріон лічив дні за тим, коли приходив юнга і приносив їжу, якої він усе одно не їв. Приносив юнга ще й відро і щітку, щоб прибрати.
— Це дорнське вино? — одного разу поцікавився у нього Тиріон, висмикуючи з бурдюка корок.— Нагадало мені про одного гада. Жартун він був — ну, поки його не привалило горою.
Юнга не озвався. Він був бридкий з лиця, однак усе одно симпатичніший, ніж такий собі карлик з обрубком носа та близною від ока до підборіддя.
— Я тебе чимось образив? — запитав Тиріон, поки хлопчина драїв підлогу.— Чи тобі наказали не говорити до мене? Чи який-небудь карлик надурив твою матінку?
Це теж лишилося без відповіді.
— А куди ми пливемо? Та скажи вже!
Джеймі згадував вільні міста, однак не сказав, яке саме конкретно.