— Ця кінська підкова, — сказав Піук, — приносить щастя, тому я дарую її тобі в дорогу. Хай вона буде тобі талісманом, а коли дістанешся до Місяця, прибий її там. Люди, побачивши її, скажуть: «Оце-то горобчики, випередили нас, прибили кінську підкову на Місяці!» А ми відповімо: «Це — на щастя!»
Наш Цвір аж сльозу пустив, так розчулився. Сам він навряд чи встиг би роздобути все. Його політ мав тривати три тижні — туди й назад. Йому потрібні були сухі харчі на три тижні та ще багато дечого. Тому кожен з нас приніс хто крихти, хто комашок, хто пісок для травлення. Одного дня до нас прибули румунські горобці з Турну-Мегурель, знайомі ще з нашого перельоту через Дунай. Вони довідалися про політ, принесли Цвірові подарунок — крихту мамалиги — і вирішили поділитися досвідом. Горобці з Турну-Мегурель здійснювали пробний політ до Тулчі, і політ був успішний. Вони встигли розізлити всіх собак у Тулчі.
— Якщо, — сказали вони, — наш політ до Тулчі завершився успішно, то ваш на Місяць буде ще успішніший.
— Як не бути йому успішним, — погодився Шановний Добродій, — коли він буде здійснений заднім ходом і по параболі. Ви летіли до Тулчі не по параболі й тому відстали від нас, шановний добродію!
Горобці з Турну-Мегурель визнали, що справді летіли не по параболі, бо з Турну-Мегурель до Тулчі не так уже й далеко, аби летіти туди по параболі.
— До Тулчі — так, — хитав головою Шановний Добродій, — а спробуйте полетіти до Браїли, тоді я подивлюся, як ви обійдетеся без параболи!
— Так, домнуле, — погодилися горобці з Турну-Мегурель, — до Браїли справді не долетіти без параболи.
Румунські горобці подалися додому, попросивши нас, коли політ закінчиться успішно, негайно надіслати їм звістку, і ми пообіцяли.
Минуло ще кілька днів ретельної підготовки. Якось примчав захеканий Пішохід, що насвистує.
— Нас випередили! — вигукнув він, і всі ми обступили його, щоб дізнатися, хто нас випередив.
Цвір пополотнів.
Пішохід розповів, як він ішов житом, щоб спіймати комаху, насвистував собі й мимохідь шпигував за кожним стеблом, за кожним житнім колосом, бо саме там ховаються комахи. Тим часом він побачив жайворонків. Жайворонки почепили собі на голови чубчики, а один гордовитий тупцяв тільки на пальцях, вбирався, і ціла зграя помічників щось на ньому зав’язувала, оглядала, чи міцне в нього пір’я, і всі говорили про політ. Пішохід підійшов до них, насвистуючи, і запитав, наче між іншим, про який політ ідеться.
— Та до Сонця, — відповіли жайворонки. — Наш жайворонок полетить до Сонця й назад.
Горобчик, бачачи, що в жайворонка нема ні сухих харчів для польоту, ні піску для травлення, запитав, з чим той летітиме.
— З бутербродом, — відказали жайворонки. — Він летить дуже швидко, йому вистачить одного бутерброда, щоб долетіти й повернутись.
— Він летітиме по параболі? — спитав Шановний Добродій.
— Ні, не по параболі,— відповів Пішохід.
— Він не долетить! — упевнено сказав Шановний Добродій, знявся з гнізда й полетів до жита.
Ми майнули слідом за ним.
У житі знялася метушня. Ми зайняли позицію на дереві, підготовка на ниві вже закінчувалася, і раптом усі побачили, що жайворонок полетів просто вгору, до Сонця, і ми скоро випустили його з очей. Всі ми засмутилися й похилили голови, а жайворонки, вдивлялись у небо, зчинили галас.
Не пам’ятаю, скільки стояли ми так, похнюпивши голови, коли почулося: «Гуп!», — і ми побачили серед жита жайворонка. Всі збіглися до нього.
— Ах! Ах! — лементували жайворонки й били крилами.
Жайворонок лежав у житі мертвий, весь обвуглений.
— Я так і знав, — сказав Шановний Добродій. — Сонце надто гаряче, не можна летіти просто на нього, та ще й з одним-однісіньким бутербродом. Тут потрібна парабола, шановний добродію, і летіти слід кружним шляхом!
Він підбадьорливо поплескав Цвіра по плечу, і ми повернулися на наше дерево, щоб закінчити останні приготування. По дорозі жваво базікали і лишилися дуже задоволені, що обрали саме Місяць, бо Місяць холодний, на нього можна ступити босою ногою й не обпектися, можна обійти його з усіх боків, вивчити і, маючи запас харчів, повернутися назад.
Наступного дня ми встали рано-вранці, востаннє перевірили все потрібне для мандрівки. Шановний Добродій ще раз обчислив параболу і сказав, що помилки немає. Сиворакша з’явилася з усіма тисячею трьомастами бантами, наче на свято. Цвір потискував кожному крило, ми намагалися триматися мужньо, хоч багато хто з нас пустив сльозу, бо все було надто хвилююче. Цвір помахав нам, підскочив і влаштувався на своєму багажі.
Його багаж був великий, як копиця сіна. Цвір постояв на копиці, глянув на обрій, потім на блідий Місяць і гукнув:
— До побачення!
— До побачення! — загукали ми. — Щасливої дороги і благополучного повернення!
А сиворакша промовила по-французьки:
— Бон воаяж!
Цвір натужився, поплескав крилами, але не зміг підняти копиці.
— Оце так! — вигукнув Шановний Добродій. — Давайте всі піднатужимося, бо Цвірові важко відірватися від землі.
Ми поплювали на крила, напружилися щосили, але копиця навіть не ворухнулася.
— Що робити? — запитав Цвір згори.
— Подумаємо, — відповіли ми, почали літати навколо й думати. Думали-думали, та й знову взялися за копицю, але не змогли зрушити її з місця. Шановний Добродій піднявся до Цвіра, знов обчислив параболу і сказав:
— Дивно! Парабола правильна, а летіти не можна. Тут, мабуть, щось є, шановний добродію!
Мушу сказати, що ніч застала нас біля Цвіра та його багажу. Переночували на копиці, наступної ночі знов переночували там. Не пам’ятаю, скільки ще днів і тижнів билися ми над тим, як відірвати проклятущий багаж від землі. Скажу тільки, що ми й досі мудруємо, бо анітрохи не втратили надії, що Цвір полетить-таки до Місяця — з усіма зібраними крихтами, комахами, з кінською підковою на щастя, з половиною Близнят і піском для травлення.
Одного ранку вдарила така посуха, що люди не могли працювати в полі. У нас же були свої клопоти — то одне треба зробити, то інше, а на посуху вже зовсім не лишалося часу. Мугик і Піук сказали:
— Усе живе згорить, відкладімо на потім свою роботу і зробімо чудо, хай піде дощ. Адже ніхто, крім нас, не потурбується про дощ.
Нам не вперше робити чудо. Якщо захочемо, щоб пішов дощ, виходимо всі разом на дорогу, купаємося в пилюці й гукаємо хором:
— Чик-чик-мугик!
І тільки-но покупаємось, відразу з’являється насуплена хмара, прямує до нас і здалеку гримить. Так сталось і цього разу. Ми покупалися, над горою з’явилася хмара, постояла там і двічі гримнула, щоб попередити про себе та розвіяти сумніви. Хмара все перерила, та не знайшла нас: ми сховалися. А тоді розгнівалася, вдарила гарматою по одному дереву, воно тріснуло навпіл і спалахнуло. Потім хмара пішла своєю дорогою і ще довго гарчала та оглядалася, а ми обтрусили пір’я, покупалися в калюжах і погналися за комахами.
Лише сиворакша не гналася ні за чим, бо дощ намочив усі її банти й вона розвісила їх сушитися на сонці. Тим часом земля протряхла так, що можна було орати. Люди висипали в поле, лелеки ступали своїми ходулями по ріллі. Ми помітили, що один чоловік доорює ниву і все озирається. Інші вже виорали й почали сіяти просо. А чоловік доорав, тільки сіяти не починає.