— Ну й пилюка, — невдоволено сказала сиворакша, здіймаючи ще більшу пилюку своїми бантами. Шановний Добродій безперервно чхав і до пізнього вечора робив усім і всьому зауваження.
Першу ніч нам не дуже пощастило, сяк-так переночували і вже на світанку були готові до роботи. Сніг перестав сипати, а коли ми виглянули надвір, то побачили тільки білу гладінь. Не пам’ятаю, хто перший сказав, що саме пора малювати. Пішохід повалився у сніг, і коли ми підійшли, то побачили, що він намалював пішохода.
— Браво, шановний добродію! — похвалив його Шановний Добродій і спитав, хто ще хоче малювати.
Слідом за Пішоходом рушив Дитяча Майка. Він покрутився біля повітки, вибрав гарне місце і впав у сніг. Коли ж підвівся, ми побачили там відбиток нашого У Фу і його дитячої майки.
Тоді всі ми вилетіли з повітки на подвір’я й почали малювати. Хто намалював один хрестик, хто два, а сиворакша — два хрестики й один бант… ще два хрестики й один бант. Товстунець намалював півтора товстунця, Маленька Кома розмалював усе комами, Піук розмахнувся й посеред двору намалював горобчика, який купається в снігу. Треба було мати велику уяву, щоб упізнати на малюнку горобчика, який купається в снігу. Власне кажучи, для нас важливіше було малювати горобчиків, а не впізнавати, що саме намальовано. Горобчик Довгоніжка теж намалював себе, тільки ноги його стирчали за малюнком.
Розмалювавши все подвір’я, ми вийшли на вулицю, щоб вправлятися далі там.
— Браво, хлопці, отак, шановний добродію! — підбадьорював нас Шановний Добродій з повітки. — Джіффе, намалюй горобчика на снігу біля криниці, щоб кожний, хто підійде напитися води, зупинивсь і замішувався малюнком!
У цей час прийшов Мугик, залишивши ненадовго залізничну станцію. Він теж почав малювати горобчиків, але не встиг закінчити, бо вдалині показався поїзд. Мугик відлетів прийняти поїзд, а потім відправити його, ми ж порадили йому малювати горобчиків на станції: туди приходить багато людей, і всі побачать малюнок.
Правду кажучи, ми були дуже захоплені й думали, що вкриємо своїми малюнками все снігове полотно. Але раптом на подвір’я вийшла качка, примружилась, подивилась на наші малюнки й собі почала малювати. Малювала вона по-качиному: тут залишить відбиток плавника, там залишить, зупиниться, помилується ними і знов за своє.
І геть не вибирає місця, а малює по наших малюнках — багато шкоди наробила. Слідом за качкою прийшли кури й теж почали малювати, тільки вже курячим способом. Яких тільки слів не наговорив їм Шановний Добродій, але хіба вони розуміють слова! Ідуть і затоптують наші малюнки, роблять свої малюнки на снігу і від радощів кудкудакають. З’явилася ще й корова, вся зіщулена від холоду, та як ступить ратицею на один малюнок, на другий — тільки де-не-де залишилося по одному хрестику.
— Браво, шановний добродію! — промовив Шановний Добродій до корови. — Якщо не вмієш малювати, навіщо топтати ратицею намальоване!
Корова навіть не глянула в наш бік, а махала собі хвостом та малювала ратиці коров’ячим способом.
Через кілька днів знову випав сніг і засипав усі малюнки. Ми сиділи в сухому приміщенні й базікали про білих вовків. У наших місцях з’явилися білі вовки, вони прийшли з Турну-Мегурель, подолавши пішки замерзлий Дунай. Піук, який, роздаючи автографи, побачив світу, розповідав:
— Там такі великі морози бувають, що не тільки вовки стають білими, а й усе навкруги.
— А горобчики? — запитав Шановний Добродій.
— Від холоду й горобчики біліють, — відповів Піук.
Шановний Добродій помовчав-помовчав і зітхнув:
— Як там тепер бідолашна Флоріца?
Один наш горобчик, Чи, полетів жити в село. Взимку він грівся в солом’яній стрісі на повітці, зробивши в ній дірку, і хоч як було холодно, горобчикові нізвідки не піддувало, бо своїм тілом він щільно прикривав вузький вхід. Їв горобчик разом з курми. Кури переодягалися, міняли пір’я, ходили бундючні по подвір’ю, і рідко яка піднімалася, в гніздо знести яйце. Але як тільки зносила яйце, здіймала страшенний галас: спочатку ставала на гніздо й починала гукати, щоб її почули всі кури на сусідніх подвір’ях, потім злітала на тин і там галасувала. Тоді півень починав шукати високе місце. Найвищим місцем йому здавалося гноїще, він вискакував на нього, а гноїще парує, ніби ось-ось запалає, але півень на це не зважав, він чекав, коли курка замовкне, а коли вона змовкала, щоб набрати повітря та знову зняти лемент, озивався горловим голосом, аби його почули в усіх дворах:
— Дивіться, дивіться, щойно ми знесли яйце, я позначив його, поставивши на ньому свій підпис.
Цим користався горобчик і підбирав крихти, залишені курми. Півні з сусідніх дворів вітали півня, який стояв на гноїщі:
— Браво!
Дехто вигукував:
— Молодець!
Півень же стояв гордовито серед теплої пари й погоджувався:
— Так, так!
Здіймати галас заради однісінького яйця — теж мені робота! От якби горобчик побажав оголосити результати своєї роботи, його голосу не вистачило б, довелося б стріляти з гармати. Адже він своїм гострим, як вістря голки, дзьобом чистить півгектара шкури.
Поки горобець крутився на подвір’ї, шукаючи якусь крихту, він побачив, що з хати вийшов Ілія й виніс свинячу шкуру, щоб натягнути її знадвору на стіні. Він поставив драбину, піднявся по ній, прибив цвяхом край шкури, переставив драбину, знов забив цвяхи й натягнув шкуру, потім натер її сіллю та висівками. На подвір’я саме зайшов його небіж.
— Ох і велика шкура, дядьку! — сказав він, — Мабуть, з півгектара!
— Як же їй не бути такою великою, — відповів Ілія, — коли свиня з’їла цього року три підводи гарбузів, силу-силенну кукурудзи та багато ще чого іншого!
Ілія з родичем пішли до хати, а горобчик підскочив — і просто під стріху, щоб роздивитися свинячу шкуру. Він щороку чистить для Ілії свинячі шкури, а за це Ілія дозволяє йому жити безкоштовно в солом’яній стрісі повітки. Горобчик ніколи не скаржився, якщо шкура була надто велика й доводилося довго працювати. Ось і тепер він навіть не висловив невдоволення, що шкура дуже велика, а тільки обійшов її, щоб розгледіти, чи добре вона натягнута й чи рівномірно натерта висівками та сіллю. Задоволений, Чи взявся до роботи.
З першого погляду може здатися, ніби це неможливо — почистити тонесеньким, мов вістря голки, дзьобом свинячу шкуру від солі, жиру й висівок. Два чи три дні працював горобчик з ранку до вечора, аж поки на одному кінці шкури з’явилася чиста пляма завбільшки з людську долоню. Через три тижні найтонші складки на шкурі були вичищені, наче хтось вишкріб її щіткою.
Одного дня по обіді на стріху сів одуд. Горобчик, захопившись роботою і тримаючись за шкуру, щоб не впасти, не помітив одуда. Той покрутився на стрісі, пролетів над горобчиком і гукнув йому. Горобчик залишив роботу й піднявся на дах.
— Навіщо ти закабаляєш себе цією шкурою, Чи? — сказав одуд. — Хоч усе життя дзьобатимеш її, все одно не почистиш. Облиш її й ходімо зі мною, якось прогодуємося. Варто мені пустити в діло свій гребінець, я прогодую й одягну сто таких горобців, як ти!..
І він розкрив свій гребінь (а гребінь його був складаний), щоб подивитися, яке враження він справить на горобчика.
Одуд — птах-мандрівник. Живе вій головним чином завдяки жебруванню, ледве зводить кінці з кінцями, схуд, проте дуже пишається своїм складеним гребенем і всім його показує. Горобчикові нічим похвалитися, в нього все сіре, непримітне, надзвичайно просте і скромне.
— Не можу я піти з тобою, — сказав горобчик. — Якщо піду, то хто почистить шкуру? — І, різко відвернувшись, знов узявся до роботи.
— Гм! — тільки й промовив одуд, розправив крила і полетів зі своїм складаним гребенем.
А горобчик заходився дрібно барабанити по шкурі.
Щозими він поспішав приготувати свинячу шкуру ще до того, як зацвіте чемериця. Коли шкура була вже чиста, Ілія ставив драбину і витягав цвяхи.
— Тепер взую дітей і дружину! — радів Ілія, відносив шкуру, розміряв її, різав на смужки й робив царвулі. Коли родина йшла в гості, горобчик бачив, що всі взуті в нові царвулі. Попереду ступав Ілія, за ним Іліїця, за нею маленькі ілійчата, мабуть, ціла гарба ілійчат. Усі взуті в нові свинячі царвулі. Горобчик підстрибував босий слідом за ними, де пішки, де підлітав, і йому було дуже приємно. Бо ж і його заслуга в тому, що всі взуті в нові царвулі.
Ось чому горобчик з ранку до вечора працював, поспішаючи з новою шкурою, бо зима цього року видалася м’якою і він боявся, щоб час не випередив його. Дні ставали довшими, можна було працювати більше, а коли сходив місяць, працювати й при місяці. День за днем, тиждень за тижнем минали, і ось шкуру почищено. Ілія поставив драбину, уважно оглянув шкуру й похвалив Чи.
Проте цього разу він не порізав шкуру на смужки й не зробив з неї царвулі, а віддав її кожум’якам. Вони вичинили шкуру, пофарбували у червонуватий колір, і, слід сказати, пофарбували добре. Потім Ілія віддав шкуру майстрові в місто. Той зробив з неї велику сумку з двома відділеннями і блискучими пряжками. Мешканці села, побачивши Ілію з сумкою, позаздрили йому, а один навіть сказав:
— Дуже червона в тебе сумка, Іліє! Вона — наче лисиця руда!