Раніше ми не знали про це, ба навіть не здогадувались. Мугик хотів зробити й нам добро і роздав усім пісні. Тепер я щиро можу вам порекомендувати, бо сам переконався під час довгих мандрівок: якщо збираєтесь у дорогу, — а людина завжди в дорозі,— беріть з собою кілька пісень, побачите, наскільки легше мандрувати. Коли летиш, пісня летить з тобою, коли стрибаєш по леваді, пісня теж стрибає разом з тобою.
Справді, пісеньки, які складає Мугик і роздає нам, щоб ми їх співали, коли йдемо кудись або працюємо, зовсім простісінькі, але роблять добру справу. Вони, безперечно, не такі, як солов’їні пісні. Бо в солов’їв пісні витончені, довершені, звивисті,— якщо підеш по їхніх звивах, голова запаморочиться. Ці пісні соловейко співає тільки рано-вранці в тиші, щоб похвалитись перед усіма своєю кучерявою піснею. Ми не проти цих пісень, хай соловейко їх співає, а хто хоче — слухає. Він зранку проспіває пісню, а потім цілий день мовчить, як риба, і ховається в затінку. Ми таких співаків не любимо. Краще, скажу я вам, співати простих пісень, але цілий день і за будь-яких умов.
Коли ми почали вити гнізда, всі, окрім Товстунця і Маленької Коми, безперервно носили будівельний матеріал, працювали від схід сонця до ночі. За кілька днів ми геть виснажились. Тоді Мугик сказав:
— Якщо ми будемо вити гнізда, співаючи пісні, то не помітимо, коли все зробимо.
Він дав кожному по одній пісеньці, щоб ми співали їх, в’ючи гнізда. Коли ми почали працювати з піснями, зовсім легко нам стало, неначе гнізда вилися самі, або, точніше, пісня робила їх круглішими, глибшими, а ми лише їй допомагали.
Тільки Шановний Добродій не захотів працювати з піснею, і гніздо в нього вийшло перекособочене, мов хата-руїна, і таке перехилене, що хоч прив’язуй себе мотузкою, щоб не випасти з нього. Але це нікого не здивувало, бо Шановний Добродій завжди упертий.
— Невже, — каже, — в мене немає інших турбот, щоб займатись такими легковажними справами, шановний добродію?!
Він вважає, що пісня — справа легковажна. Вона зовсім не легковажна. Я скажу вам таке: навіть людині, коли дуже втомиться і не може заснути, слід почати мугикати пісню. Сон зачує, що хтось мугикає, і — туп, туп, туп — прийде подивитися, що воно там мугикає, бо вмирає від цікавості. А вам саме цього і треба — щоб прийшов сон і заглянув крізь віконце. Я помітив: коли засинаю мугикаючи, всі мої сни дуже гарні й переважно крилаті. Горобчик Довгоніжка стверджує, що коли він мугикає, йому сняться лише крилаті сни і власні ноги видаються не дуже й довгими.
Якщо й ви хочете бачити крилаті сни, то спробуйте співати. Людина й так дуже рідко літає, а щоб їй літати частіше, слід засинати мугикаючи.
Спробуйте, й самі переконаєтесь, що я кажу правду. Мугик, мугик, мугик!
Люди думають, що лише вони колекціонують різні речі, а ми, горобчики, цього не робимо. В нашій зграї був один завзятий колекціонер, на ім’я Чику. Побачивши щось, Чику негайно брав це до своєї колекції. Він так захопився, що хотів був збирати навіть кілометрові стовпи на шосе та залізничні мости. Але не брав він їх лише тому, сказав горобець, що нема куди ставити мости й кілометрові стовпи, інакше він уже їх усі позбирав би. Кожен простягає ніжки по своєму ліжку.
Чику зайняв старе гніздо, залишене горобцем-переселенцем з кілометровим ім’ям — Фр. Т. Мітітакі. Цей Фр. Т. Мітітакі полетів у вирій і більше не повернувся. Його гніздо зруйнувалося, але Чику підлатав його й почав там складати колекцію — передусім крила всяких комах. Невдовзі дощ і сонце зіпсували ті крила, бо ми живемо під відкритим небом. Після цього наш приятель вирішив колекціонувати такі речі, яких ніхто на світі не збирає.
Думав Чику, думав, та й надумав колекціонувати яйця. Почав він їх тягати потроху й невдовзі зібрав уже дуже багато. Та як і кожний колекціонер, Чику захопився й почав брати зовсім незнайомі йому яйця. Деякі з них були дуже підозрілі, Чику стверджував, що він викопав їх із землі. Було, наприклад, у тому зібранні еластичне, мов гумовий м’яч, яйце, і ми часто ганяли його по галявині. А воно підскакувало, ніби накачане повітрям. Ніхто не міг пояснити, що то за яйце, і всі птахи, яких ми питали, казали, що не чули про гумове яйце. У Фу, який стрибав біля нас у дитячій майці, сказав, що і в Китаї не чув нічого подібного.
Чику задер дзьоба й казав усім, що це, мабуть, Ґуллівер серед яєць. Хто б звідки не з’явився, він одразу ж його запрошував — похвалитися своєю колекцією. Є така пташка сиворакша. Чику покликав і її глянути на гумове яйце. Прийшла сиворакша — галаслива, балакуча, як кулемет, і така смердюча, що можна подумати, наче від самого народження ніколи не вмивалася. Вона й справді не вмивалася, однак це не заважало їй ходити вичепуреною, із синіми бантами на крилах, на хвості, ще й перев’язаною чорними стрічками, — дивишся на неї, і здається, ніби й сам перетворюєшся на бант.
Сиворакша кожне яйце назвала, адже вона багато знає, бо всюди стромляє свого носа, всякі журнали гортає, а найбільше — французький журнал 1903 року, в якому намальовані такі самі банти, як і в неї. Побачивши гумове яйце, сиворакша замислилася. Поки думала, вирішила, що краще думати не мовчки, а розповідати нам якусь історію. Думає вона, поглядає на яйце, а нам каже, що має намір купити автомобіль для мандрівок. Ми питаємо її: може, це яйце автомобіля? Вона ж відповідає, що автомобіль не висиджує яєць. А тим часом гумове яйце зненацька розкололося, з нього висунулася якась мордочка й загрозливо просвистіла: «С-с-с-с-с!» Сиворакша сахнулася так швидко, що в одну мить підхопила всі свої тисячу триста бантів і блискавично зникла разом зі своїм французьким журналом 1903 року. Цвір дав задній хід, а Чику підскочив і повис над гніздом. Ми перебралися на верхні гілки і жахнулися, побачивши, що з гумового яйця вилазить безнога тварина й люто сичить: «С-с-с-с-с!», — загрожує цілому світові й розглядає нас хижими очима. То була гадюка.
Чику, поповнюючи свою колекцію, знайшов гадюче яйце. Розбійниця, що росла в темних підземеллях, дивилася так похмуро і злісно, наче весь світ перед її очима був чорний. Вона шипіла-шипіла й спустилася вниз по дереву.
— Ну, бісова душа! — вигукнув Чику. — Нумо, подивімося, чи не гадюче й друге яйце, викопане з землі, бо й з нього теж може вилізти гадюка або динозавр.
Підійшли ми до колекції, глянули на друге яйце, постукали легенько по ньому, а Чику вигукнув:
— Гадюка ти чи динозавр, озовися!
Те, що було всередині, помовчало-помовчало і чхнуло.
— Не вірю, щоб динозавр міг чхати, — сказав Чику, — але на всяк випадок увімкни задній хід, щоб можна було одразу втекти.
Постукали ми знов, та ніхто не озвався. Тоді Чику щосили вдарив по яйцю, воно розкололося навпіл і з нього вивалилась черепашка. Вона примружилась на сонці і знов чхнула.
— Яка ж ти дивна, — сказав Чику, — розбила шкаралупу, щоб вийти на білий світ, і знов вилазиш із шкаралупою.
— Що вдієш, — відповіла черепашка. — Я весь час ходжу такими шляхами, де немає ні заїжджих дворів, ні готелів, а коли стемніє, мені ж треба десь переночувати. Тому й доводиться носити на собі хатку, бо коли мене застане ніч у дорозі, я залажу всередину, замикаюсь від розбійників і лягаю спати.
Сказавши це, черепашка спитала, де є питна вода, і ми показали їй на річку. Черепашка перекинулась через гніздо разом зі своєю хатою, впала на траву і неймовірно швидко подалася до річки. Через місяць ми побачили її знов, вона була вже на півдорозі до річки.
Чику засукав рукава, перевірив усі експонати колекції. З одного павукового яйця вилупилося аж сто павученят і виходили ще, але ми знали лічбу лише до ста, тому всіх це змогли порахувати. Принаймні їх було набагато більше ста.
— Тільки павуки здатні на таке, — сказав Чику. — Горобчик ніколи не покладе сто горобенят в одне яйце, щоб вони штовхались там, перечіплювались ногами або крилами, як люди ліктями в трамваях.
Відтоді наш друг не брав до своєї колекції жодного яйця, якщо не був певен, що воно не пташине.
— Мусиш знати, шановний добродію, що кожна жаба своє болото знає, а кожен колекціонер — свою колекцію. Чому ти почав колекціонувати плазунів, шановний добродію? Де ти бачив, щоб плазун колекціонував горобчиків? Не бачив і не побачиш, шановний добродію, бо плазун думає, як би тебе з’їсти, а ти взявся їх колекціонувати. Е-е-е-х, шановний добродію, шановний добродію!
Одного дня, коли всі ми сиділи гуртом і так собі, гуртом розмовляли про свої пташині справи, нам заманулося погратися. Кожен з нас обрав собі пару, і ми почали гратися. Я обрав Ю. Тц, бо Ю. Тц обрала мене. Граючись, ми звили собі нове гніздо, чистеньке, чепурне. Ю. Тц вимела його. Ми потроху наповнили його яйцями.
— Джіффе, чи хочеш ще гратися? — спитала мене Ю. Тц, і я відповів:
— Звичайно, хочу.
— Тоді,— сказала Ю. Тц, — я сяду в гніздо висиджувати яйця, а ти поважно літай навколо гнізда і принось мені час від часу якусь муху. Вранці, якщо тобі буде не ліньки, злітаєш до річки і принесеш мені трохи води в пір’ї.
— Добре, — погодився я й одразу ж почав літати навколо гнізда, та так гордовито, що якби навіть хтось, побачивши мене такого, тричі впав переді мною на коліна, благаючи не бути таким гордовитим, я все одно не відступився б. Показуючи, який я потрібний біля гнізда, позираю й на інших горобчиків. Ті теж набундючились, особливо Цвір, бо дуже хизувався, що вміє літати задом наперед. Перед ним до ранку можна простояти навколішках, а він тебе навіть не помітить — перелетить через тебе задом наперед і оком не змигне.
Я гордився, пишався, та чи надовго вистачить отієї пихи? Не більше ніж на три дні. Та хоч як там пишайся, пиха набридає й надокучає. Кожен, завершивши якусь справу, пишається, і цілком слушно, потім починає вихваляти й навіть оспівувати зроблене. Працювати заради самої праці — цього замало. Тому спершу попрацюєш, потім помилуєшся зробленим, навіть оспіваєш його, а далі працюєш знову.
Ми теж так робили.
Якось рано-ранесенько всі ми стояли — кожен на краєчку свого гнізда — й силкувалися оспівати своє життя. Найлегше було Мугикові, бо він мав природний хист до співу. Але й ми, хоч і не мали того хисту, так розспівалися, що наші пісні лунали кілька днів підряд. Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь! А далі — гайда до річки, щоб принести води в пір’ї.
Отак, граючись, ми раптом почули, що хтось стукає зсередини яєць. А одного ранку з яєць вийшли голячки: туляться одне до одного, пищать і мружаться від задоволення. Ніякого пір’я на них нема, а тільки пух. Однак, незважаючи на це, вони розмахують крилятами й лякають нас, що полетять. Ми ж знаємо, що вони не полетять, бо на все свій час, а час не можна перегнати.
Кіт сидів навпочіпки на даху, закручуючи вуса.
— Буде смачна їжа, — сказав він, а я відрубав:
— Удавишся!
Кіт сидів навпочіпки і зранку до вечора до знетями пряв пряжу для своєї дружини. А дружина його страшенно ледача, і коли її геть обсідають ліньки, то вона навіть дивитись ні на що не хоче і тоді всю пряжу підсовує коту. А йому, бідоласі, що робити? Аби не було скандалу, він сідає і пряде: фр, фр, фр…
Але не відвертатиму вашої уваги, бо горобчики повиростали в гніздах і аж тремтять — так їм хочеться полетіти. Я підходжу до них із суворим виразом, хапаю найближчого, вигукую:
— Марш! — і викидаю з гнізда.