— Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися!
— Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.
— Цур! Цур! — злякався він.
— А я земською вчителькою. Раїса з «Лялечки» Коцюбинського.
— Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші!
Вона вела гру далі.
— «Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника?»
— Цур! Цур!
Вона присмучено поглянула на нього.
— Не вийде в нас гри в «Лялечку». Вже й ви не благочинний, а тільки… цей плащ і клямра лев'яча.
— Ет! Пусте. Студентство-молокосоство… Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом! Я тепер у комерційному…
— Мені писала Інна Коновал.
— Про мене?
— Аж у Петербург. Бо я — бестужевка.
— Таки ж учителькою!
— А ви — банкіром чи все ж поетом?
Подала йому руку, щоб підтримав, перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним? Сонячним?
Благовісні руки.
Повій її, обережно підтримував, самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього, втікало, як тумани, як хмари й вітри…
Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
(«Сонячні кларнети»)
Він мав вести партію кларнета. Голос глибокий і тужливий, але й добрий, як у матусі Марії Василівни.
Хоч від матусі тільки спів, а музика — то ж від батька Григорія Тимофійовича. Пилку батько в сінях було повісить і показує, як у Чернігові в Руській церкві дзвонять.
А то камертоном об долоню — і вже сам слухає і тобі дасть послухати, а музика ж з глибин і тайнощів! Як по дорозі з Басані загубив батько камертона, то так же журився, так журився!
І слово «регент», почуте від батька, звучало велично, мов сама музика. Уявлялось: собор, над ним архієрей, а над усім цим — регент.
У словах може бути музика — це відкрилося вже п'ятилітньому. І жах теж може бути в словах, як у страшному слові «щелепи». Брат Іван, старшин па три роки, вже як учився в бурсі в Чернігові, налякав малого Павлуся тим словом. Звучить не тільки грубо, а навіть страшно, печерно, людоїдно. Пора б його змінить на інше. Хіба не можна вигадувати слів нових, квітучих і барвистих, як музика, як спів? Шовкових, ясносоколових, самодзвонних, ніжнотонних, волосожарних, енгармонійних — хіба не можна?
А нас же десятеро дітей. Чотири брати та шість сестер. І така ж бідність, такий голод. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродьора Базики. Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. В Печорській церкві приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет».
Гляне сонце, як дитя,
А в селі голод!
Ходять матері, як тіні, —
Вороний вітер.
(«Сонячні кларнети»)
Від матусі діставалися їм дивні слова: перегулюється небо, окалавуритись, обговтатись, персминджигується. Дітвора смішила маму: «А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».
І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:
День біжить, дзвенить — сміється,
Перегулюється!
(«Сонячні кларнети»)
Батько Григорій Тимофійович казав: «Ніколи під минуту не співайте». Вже він почув, що в Павла голос мов дзвіночок, і давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього.
Надівши коло загати на кілки чоботи головками вгору, щоб дьоготь уходив, батько сідав на призьбу і довго-довго думав. Він так міг цілі вечори весняні просиджувати, слухаючи, як на Подолі жаби скрегочуть. Слух мав такий, що чув, як у Бобровицю поїзд ішов. А це ж дев'яносто верстов!
«Ти співай, Павлушко, «до-ре», і все вгору, вгору, а ми своє, пристанемо, як ти будеш «мі» співати».
Найбільше нам подобалось, коли на вершинах розминалися: сі-до! І зразу ж вони теж: сі-до!
Найбільше любив батько пісні «Тече річка невеличка», «Ой у лузі, у лужечку при крутому бережечку», «Ой з-за гори їдуть мазури», а ще «По синим волнам океана», про яку казав: «Запрещочна».
Старша сестра Проня завжди плаче, як почує «Ой у лузі, у лужечку». Згадує татуся рідного, який помер ще в дев'ятсот шостому. П'ятдесят шість літ прожив — хіба ж то вік!