озер ясних кадила.
О смутку, суму, голосіння
по заході — мій боже!
Палають, гаснуть охмаріння,
і в серці хор надій, тужіння:
а може ще, а може?..
О суму, смутку, смутку-жалю
по заході світила!
Я в болях весь, мов хрест в коралю…
Куди, куди тепер причалю,
як ти мене лишила?
Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:
І наче десь мила іде, озивається
(і знов я заплющую очі свої…),
і шелест від плаття
все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її…
Слово «кохана» він адресував лише Наталці. І яка ж сила почуття, яка пам'ять серця!
Він згадав про неї за два роки до своєї смерті, написавши (теж недрукований) вірш «Я кличу тебе»:
Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти радо йшла –
а в серці — мов крик…
А серце розривалось,
бідне, прощалось
тобою навік.
Ти ідеш в далекий край,
прощай, люба,
прощай!
Ой строгий життя закон:
востаннє глянь з вікон, —
життя ось розлучить нас!
Я кличу тебе весь час,
як гарно було нам!
Та я… я знову сам.
(«В серці у моїм»)
Умираючи, вже втрачаючи свідомість, Поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він вловлював мелодію ніжності, яку вів кларнет.
Поет відлетів, як хорал. Нам зосталася його ніжність як вища гармонія людяності.
Ах, скільки радості, коли тп любиш землю, коли
гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас
будує людськості престол, і кожен як апостол.
Ах, скільки радості, коли ти любиш землю.
(«Вітер з України»)