Він не стримував своєї радості й бігав по хаті.
Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, а де мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:
— Хто там?
— Одчини. Махновці, буржуйські звірі, — відмовив грубий голос.
Вона відімкнула, приговорюючи:
— Заходьте, заходьте! Колько, неси світло! Каганець у нас...
Вони недбало ввійшли, тягнучи свої рушниці, — троє хлопців у кожушанках, у великих, болотом закаляних чоботях. Серед пітьми вони здавалися великі, волохаті. Спинившись на порозі кімнати, один вимовив голосно — а всім після шепотіння й обережних кроків здалося, що він гукнув:
— Світла, лампу!
Він не хотів уступати до великої напівтемної кімнати, де каганець освітлював по кутках нерухомих людей.
Лампа була № 20, з гасом, на свято впорядкована й прихована. Вона довго блимала, не запалювалась, розкидаючи по стінах миготливі плями, і відразу заясніла. Тоді махновці заворушились і ввійшли до кімнати. Їхні обличчя були давно не голені, м’ясисті, і з них пашів спокій і сила села.
— Сідайте, сідайте... — Марта Данилівна тягла їм оббиті оксамитом крісла, красу свого мешкання.
— Їсти! — сказали.
Їм дали холодного кулешу, огірків, капусти. Вони глянули, й один сказав:
— Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.
— Які ми пани? От, дивіться, — Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.
— У городі всі пани, — впевнено відповів махновець.
Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лампа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравості. Махновці подзьобали з видимою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходила з її потомленого пристареного обличчя. Вона промовила:
— А ви, мабуть, заморилися... Воювати важко, можуть убити...
Кольці здавалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:
— Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?
— А ти що, розвєчик? — похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.
А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.
Андрій Петрович присунувся до них і запитав:
— Ви з села?
— З села, — неохоче відповів патлач.
— Який у вас програм?
Махновці перезирнулись.
— Такий програм, щоб зништожити панів.
— А потім?
— Як зништожим, — тоді побачим.
Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.
— Гроші миколаївські є? — раптом спитав патлач.
— Миколаївські давно вже перевелися, — весело відповів Андрій Петрович.
— Ти, стерво панське, тобі кажу — давай гроші! — гукнув махновець і підніс рушницю.
Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся — в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам’яних будинків і цілого міста.
А Марта Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махновцеві до ніг і оповила його чоботи.
— Ой, не вбивайте, — шепотіла вона, — не вбивайте, рідненькі... Немає миколаївських… Беріть усе, беріть...
— Давай, які є!
Їм дали купу радянських, петлюрівських і денікінських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держачись рукою за груди:
— Спасибі... Беріть, пожалуста...
— Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо, — байдуже промовив патлач. — Ми кишки з вас повипускаємо. У вас де денікінців сховано? Показуй кімнати!
Марта Данилівна бубоніла:
— Тільки племінниця хвора, тільки...