Поступливість homme de lettres — риса справді фатальна! Літературний Буенос-Айрес, сподіваюся, ще не забув, і дозволю собі припустити, що й не забуде мою дану від усього серця обіцянку більше ніколи в житті не писати передмов і відмовлятися від украй привабливих пропозицій та прохань, навіть якщо ці прохання озвучують друзі та вельмишановна публіка. Та мушу визнати, що я не встояв перед Шибайголовою — нашим новим Сократом. Диявол, а не людина! Він тільки регоче у відповідь на всі мої аргументи, причому регоче так, що неможливо втриматися; він наполягає, що книга і наша з ним давня дружба гідні того, щоби я все ж таки написав передмову. Тож усі мої протести — котові під хвіст! De guerre lasse я покірно відчалюю до свого вірного «Ремінгтона» — спільника та німого свідка моїх безнастанних блукань синьою просторінню…
Навіть бурі, від яких аж двигтять нині наші банки, біржі, іподроми тощо, — навіть вони не змусять мене заплатити данину, що її я сплачую неодмінно і завжди вчасно: оброк любові та вірності детективним романам. Це історії, від яких стигне кров; я ковтаю їх і коли сиджу на дивані пульманівського вагону, і коли приймаю грязьові ванни коло гарячих джерел, хоч і без віри, що вони мені допоможуть. Я ризикую, звичайно, стверджуючи, що не став рабом моди, та не раз уночі, залишаючись на самоті в моїй спальні, я полишаю мудрованого Шерлока Голмса і поринаю у нев’янучі описи неймовірних пригод хитромудрого блукальця Улліса, Лаертового сина Зевсового сімені… Але той, хто обробляє важкі ґрунти середземноморського епосу, з радістю відпочине у будь-якому саду. Тож натхненний месьє Лекоком, я перебираю стоси старих документів; потрапляю в уявні готелі та напружено прислухаюся, намагаючись почути обережні кроки джентльмена-злодія, а на оповитих густими туманами дартмурських болотах на мене накидається велетенський собака, що флуоресціює моторошним світінням. Я міг би до безконечності перераховувати все це, однак добре виховання наказує мені зупинитися. Моєму читачеві вже відомо про мої повноваження: адже я також бував у Беотії…
Перш ніж узятися за глибокий аналіз цього recueil, дуже прошу великодушного читача порадіти разом зі мною, бо нарешті в нашому багатоманітному та розлогому белетристичному музеї воскових фігур, у детективній частині колекції, належне йому почесне місце зайняв також і аргентинський герой, та ще й у рідних йому аргентинських обставинах. Це справді неймовірне задоволення: двічі затягнутися ароматною сигарою, відчути смак неперевершеного коньяку «Primer Imperio», почитуючи при цьому книжку з детективними історіями — книжку, що не улягає жорстоким законам англосаксонського видавничого ринку (бо вони взагалі нам не притаманні); книжку, яка, поза сумнівом, є найкращою з того, що я міг би порекомендувати істинним лондонським любителям із безсмертного «Crime Club». Крім того, я хочу підкреслити — вже як істинний портеньйо: мені подобається, що наш автор, хоч він приїхав із провінції, не звабився принадами місцевого колориту і вибрав для своїх офортів реальне тло: власне, Буенос-Айрес. Мені залишається тільки поаплодувати гарному смаку та відвазі нашого Шибайголови, який вирішив не використовувати образу моторошного і темного мафіозі «Ранзона»…
На цій столичній палітрі бракує ще двох важливих відтінків; сподіваюся, вони з’являться у наступних книжках. Ідеться про нашу ніжно-шовкову, жіночно-м’яку вулицю Флорида, яка гордо пропливає перед заздрісними очима вітрин, та ще про ностальгійно-меланхолійну Ла-Боку в районі доків; коли остання нічна таверна змикає свої металеві повіки, невтомний акордеон, чия музика всю ніч розтинає пітьму, шле вітання вже зблідлим сузір’ям…
Але дозвольте мені окреслити те, що здається найсуттєвішим в автора «Шести головоломок для дона Ісидро Пароді», найцікавішим і водночас найхарактернішим. Звісно, я маю на увазі стислість, а також мистецтво brûler les étapes, яким неперевершено володіє О. Бустос Домек. Адже він передусім намагається бути вірним слугою свого читача. У його творах немає ані сюжетних ліній, про які можна забути, ані заплутаного перебігу подій. Він економить нам безліч часу й усуває всі перепони. Це нове відгалуження традиції Едгара По, патетичного принца М. Ф. Шила, баронеси Д’Орці. Під час своїх розслідувань він зосереджує увагу на ключових моментах: спочатку — загадка, у фіналі — розгадка. Герої, які аж помирають від цікавості, якщо тільки їм не дихає в спину поліція, строкатою процесією проходять через камеру номер 273, що вже, по суті, зробилася легендою. Під час свого першого візиту ці персонажі артистично розповідають Пароді кожен свою таємничу історію — власне, ту, до якої вони ненароком виявилися причетними. Під час другого візиту вони вислуховують розгадку — цілком неочікувану, неймовірну, і вона шокує. Автор (не так через власне мистецьке осяяння, як, радше, навмисне) вельми спрощує картину, що існує в реальності; як наслідок, ціла слава дістається незрівнянному Ісидро Пароді. І тут читач, навіть не дуже проникливий, не здатний стримати усмішки, бо навіть він, очевидно, здогадується, що автор свідомо пропускає нецікаві й нудні деталі розслідування і ніби ненароком, хоч абсолютно послідовно, замовчує геніальні здогадки одного відомого вам кабальєро; зізнаюся, моя скромність не дозволяє мені описувати цього джентльмена більш детально…
Що ж, давайте придивимося до цієї книжки уважніше. До неї увійшли шість розповідей. Не буду приховувати, що маю penchant до «Жертви Тадео Лімардо»; це п’єска, написана у слов’янському дусі, де в одне ціле поєдналися сюжет, від якого кров холоне у жилах, та аналіз різноманітних гострих психологічних проблем, зовсім як у Достоєвського; крім того, автор скористався виграшною можливістю показати світ sui generis, де нема ані сліду набутих нами лоску та шику і витонченого європейського егоїзму. Дуже подобається мені згадувати «Довгі пошуки Тай Аня», де автор пропонує власну версію класичного сюжету — пошуки зниклої речі. Едгар По започаткував цю тему в «Украденому листі», Лінн Брок написав її паризьку версію у «Двох діамантах» — вельми тонкій книзі (щоправда, її сюжет зіпсований забальзамованим собакою), Картер Діксон, на мій погляд, не надто вдало використовує у своєму творі центральне опалення… Геть несправедливо буде не згадати оповідання «Передбачення Санджакомо» з бездоганно проведеним там розслідуванням; і я ручаюся словом кабальєро, що розгадка вразить усіх уважних читачів.
Одне з найважливіших завдань, що постає перед справжнім письменником, — це вміння створити персонажів, які не будуть подібними один на одного. Наївний ляльковод-неаполітанець, що заполонив казковими ілюзіями неділі нашого дитинства, розв’язував непрості життєві дилеми: Пульчинело був у нього горбатим, П’єро мав накрохмалений комір, Коломбіна світилася лукавою посмішкою, Арлекін був турботливо вдягнений… у костюм Арлекіна. Орасіо Бустос Домек діє за подібним принципом, звичайно, mutatis mutandis. Він використовує грубі мазки; причому карикатурність, породжена його пером, майже не зачіпає фізичного образу героїв-маріонеток, хоча саме цього якраз і вимагає жанр. Нашого автора найбільше цікавить те, як розмовляють персонажі. Картини, що їх зображує наш невгамовний сатирик, якщо не брати до уваги того, що він, традиційно для нашої креольської кухні, часом помітно пересолює, — це галерея оригінальних портретів нашого часу. Ми зустрінемо в цій книзі екзальтовану сеньйору-католичку і невгамовного журналіста, який не блищить ані талантами, ані особливим розумом, зате неупереджено і заповзято розкриває кожну тему, за яку тільки береться; красеня та улюбленця долі з багатої родини (гульвісу, серед численних чеснот якого — породисті поні для поло) і поштивого пишномовного скрупульозного китайця, що вже давно став традиційним літературним героєм, в якому майже неможливо розгледіти живу людину, а тільки pasticcio риторичного плану; а ще — сеньйора, захопленого водночас і мистецтвом, і жінками, і вершинами духу, і пишними учтами плоті, і вченими книгами з бібліотеки «Жокей-клубу», і красунями з того ж таки закладу…
Усе це підтверджує песимістичні соціологічні діагнози: на фресці, яку можна б назвати «Сучасна Аргентина», і то без найменших вагань, вельми бракує гаучо на коні, але замість гаучо, достоту на його місці, — строкатий портрет єврея; цей старозавітник змальований настільки натуралістично, що від нього аж верне… А що наш хвацький компадре з передмістя? Тут ми зустрічаємося з аналогічним capitis diminutio: могутній метис, який у давніші часи всіх підкорив солодкою чуттєвістю своїх ризикованих танцювальних па на неймовірному танцмайданчику в Ансені, де кинджал у його польоті приборкувався нашим аперкотом, замінений сьогодні людиною на ім’я Туліо Савастано, який свої, мабуть, неабиякі таланти розтринькав у найгидотнішому з-поміж занять — у порожній балаканині. Відволіктися від цієї спокусливої згуби, як мені здається, нам допоможе ще один персонаж — Пардо Салівасо, потужна і яскрава літературна віньєтка-маргіналія, що вкотре доводить нам неймовірне розмаїття стилістичної вправності Орасіо Бустоса.
Але не все аж настільки квітуче. Витончений критик, що зачаївся в найглибших нетрях моєї душі, не може оминути мовчанкою яскраві, виснажливі та невиправдано щедрі, безмежно спонтанні мазки; ці густі зарості закривають від ока та кидають тінь на ясні лінії Парфенону…
Скальпель, що іноді заміняє ручку в руках нашого сатирика, виявляється не таким небезпечним, коли мова заходить про дона Ісидро Пароді. Начебто ненароком автор творить для нас портрет дорогого нашому серцю істинного креола, образ, гідний зайняти почесне місце поруч з найвидатнішими творіннями, що становлять наш спадок, — дель Кампо, Ернандеса та інших жерців фольклорної гітари, серед яких найвище стоїть автор «Мартіна Ф’єрро».
А в хроніці кримінальних розслідувань саме донові Ісидро належить честь стати першим детективом в ув’язненні. Хоча критик, безперечно, повинен вказати на низку явних та прихованих паралелей, якщо тільки сам він наділений справді гострою інтуїцією. До прикладу, кабальєро Огюст Дюпен, не виходячи зі свого кабінету в домі на Фаберже в паризькому Сен-Жермені, допоміг затримати винуватця трагедії на вулиці Морг; князь Залеський, усамітнившись у моторошному замку, вибудовує плани і знаходить способи відшукати коштовний камінь і музичну скриньку, амфори і саркофаг, шлях до ідола в подобі бика, розкриваючи таким чином лондонські загадки; Макс Каррадос не спроможний вийти за межі своєї портативної в’язниці — власної сліпоти.
Ці, по суті, нерухливі, неповороткі детективи, зацікавлені voyageurs autour de la chambre, певною мірою провіщають з’яву нашого Пароді; мені очевидно, що саме такий персонаж мав народитися у цій ніші в процесі розвитку детективного жанру. Але заслуга його відкриття, його trouvaille — це подвиг або тріумф аргентинців, і я не можу не підкреслити, що це сталося завдяки докторові Кастильйо.
Нерухомий спосіб життя Пароді — це надзвичайно місткий символ нічим не поневоленого інтелекту, і він повністю викриває безглузду суєту суєт, що охопила своєю лихоманкою цілу Північну Америку, — суєту, яку в’їдливий та проникливий розум міг би порівняти з метаннями білки з усім відомої байки…
Але думаю, що я вже трохи надужив терпіння мого читача. Що ж, неймовірні пригоди користуються нині більшою повагою, ніж розмірковування уголос. А тому настав час прощатися. Досі, мій друже, ми йшли нога в ногу; а зараз я залишаю тебе на самоті з цією книжкою.
Нижче ми публікуємо короткий біографічний нарис, написаний педагогом сеньйорою Адельмою Бадольо:
«Доктор Оноріо Бустос Домек народився в містечку Пухато (провінції Санта-Фе) у 1893 році. Переїхавши разом з батьками до міста Росаріо (це щось на кшталт нашого аргентинського Чикаго), він опанував там надзвичайно цікаву програму початкової школи. У 1907 році на сторінках місцевих газет уже було надруковано перші оповідання юного улюбленця муз, хоча ніхто не уявляв, наскільки він насправді юний. До цієї епохи відносять твори: «Ванітас», «Успіхи поступу», «Блакитна й біла Батьківщина», «До Неї», «Ноктюрни». У 1915 році він прочитав у Балеарському центрі перед вишуканою публікою свою «Оду до “Елегії на смерть батька” Хорхе Манріке», і цей виступ приніс йому голосну, але не надто тривку славу. Того ж року було опубліковано твір «Громадянин!» — текст вельми ґрунтовний, але, на превеликий жаль, зіпсований галліцизмами; це можна пробачити з огляду на вкрай юний вік автора і загальний рівень нашої вітчизняної культури.
У 1919 році виходить збірка «Фата Моргана» — витончений непотріб; та все ж у її завершальних піснях вгадується потужний голос автора творів, виданих у майбутньому: «Будемо говорити точніше!» (1932) та «Між книг і паперів» (1934). Під час інтервенції Лабруна його спочатку призначили інспектором освіти, а потім адвокатом у справах бідних. Саме ці роки, коли він покинув ніжні обійми батьківського дому і зустрівся із суворою дійсністю, дали йому досвід, завдяки якому його твори наповнилися високим моральним змістом. Відзначимо ще кілька наступних його книг: «Євхаристійний конгрес — орган аргентинської пропаганди», «Життя та смерть дона Чічо Гранде», «Я вже вмію читати!» (схвалено інспекцією департаменту освіти міста Росаріо), «Внесок провінції Санта-Фе у справу боротьби з Незалежністю», «Нові зірки: Асорін, Габріель Міро, Бонтемпеллі». Нова епоха у творчості цього плодючого і дуже часто непередбачуваного автора — детективні історії; в них він кидає виклик холодному інтелектуалізму, привнесеному в детективний жанр сером Конан Дойлом, Родрігесом Оттоленгі та іншими. «Розповіді з пушком», як ніжно називає їх сам автор, — це аж ніяк не словесне плетиво майстра-візантійця, який зачинився у «вежі зі слонової кості», ні, це полотно; там виразно чути голос нашого сучасника, що чутливо реагує на пульс життя, яке оточує всіх нас; і він поспішає поділитися з нами багатствами своєї мудрості».
Козеріг, Водолій, Риби, Овен, Бик — рахував уві сні Ахілес Молінарі. На мить запнувся. Увіч побачив Ваги та Скорпіона. Зрозумів, що помилився, — і в паніці прокинувся.
Сонце падало йому на лице. На столику коло ліжка лежали альманах «Брістоль» та кілька журналів «Фіха», поруч стояв будильник, що показував двадцять на десяту. Все ще повторюючи назви знаків Зодіаку, Молінарі піднявся з ліжка. Визирнув у вікно. На розі вже стояв отой незнайомець.
Молінарі хитрувато всміхнувся. Пішов до ванної і приніс бритву, щіточку для гоління, решточок жовтого мила та посудину з окропом. Із награною безтурботністю відчинив нарозтіж вікно, зиркнув на незнайомця і почав голитися, насвистуючи танго «Краплена карта».
Через десять хвилин він уже був на вулиці — у новому коричневому костюмі, за який ще треба буде зробити дві місячні виплати в «Англійське ательє Рабуффі». Коли Молінарі завертав за ріг, незнайомець, приховуючи зніяковілість, вдав, що цікавиться лотерейною таблицею. Молінарі, вже звиклий до таких примітивних штучок, попрямував у бік вулиці Умберто Першого. Моментально під’їхав автобус, Молінарі сів. Щоби полегшити роботу своєму переслідувачеві, він зайняв місце спереду. Через два-три квартали він озирнувся: незнайомець, якого легко було впізнати за чорними окулярами, читав журнал. Автобус їхав у бік центру, пасажирів ставало дедалі більше. Молінарі міг би висісти так, щоби незнайомець цього не зауважив, проте він мав кращий план. Він зійшов коло пивного бару «Палермо», рушив у напрямку північної частини міста, наблизився до виправної тюрми та увійшов у браму. Молінарі хотів би тримати себе в руках, але, перш ніж підійти до охоронця, він нервово відкинув убік нещодавно прикурену сигарету. Перекинувся кількома несуттєвими фразами з черговим. А тоді хтось із тюремної охорони провів його до камери двісті сімдесят три.
Чотирнадцять років тому такий собі м’ясник Августин Р. Боноріно, вбравшись у костюм коколіче, поїхав на парад автомобілів у Бельграно — і отримав смертельний удар пляшкою по голові. Усі знали, що пляшка належала одному хлопчині з банди Кульгавого. Та, оскільки Кульгавий відігравав далеко не останню роль у передвиборчій кампанії до конгресу, поліція вирішила, що краще буде звалити вину на Ісидро Пароді, тим більше що ходили чутки, нібито він чи то анархіст, чи спірит. Насправді Ісидро Пароді не був ні тим ні іншим: він був власником перукарні у південній частині міста і мав нещастя взяти до себе на квартиру клерка з вісімнадцятого комісаріату поліції, а той заборгував йому квартплату за цілий рік. Цей трагічний збіг обставин якраз і визначив долю Пароді: всі свідчення (а свідки були тільки з банди Кульгавого) одностайно вказували на нього, і суддя оголосив вирок: двадцять один рік в’язниці.
Ісидро Пароді опинився у в’язниці 1919 року, і час, проведений у камері, добряче давався йому взнаки: нині це був огрядний сорокалітній чоловік, із поголеною головою, менторським виразом обличчя та вражаюче мудрими очима. Зараз ці очі дивилися на молодого Молінарі.
— То чого вам від мене треба, шановний аміго?
Його тон був не надто люб’язним, та Молінарі знав, що візитери Пароді радше не дратували. Крім того, Молінарі не переймався реакцією Ісидро: йому було вкрай потрібно довіритися і почути пораду, а відтак він був готовий стерпіти яке завгодно ставлення до себе. Неквапно і дуже ретельно добрий Пароді запарив у голубому глечику мате і запропонував Молінарі. Той, хоч і страшенно нетерпеливився розповісти Пароді про те, що перевернуло йому ціле дотеперішнє життя, знав, що прикваплювати Ісидро Пароді не варто. Тож Молінарі, здивувавши тим самого себе, почав безтурботну розмову про кінські перегони: мовляв, це суцільний підступ, і переможця ну просто ніколи не можливо вгадати.
Дон Ісидро проігнорував сказане Молінарі — й узявся за своє улюблене: став плюгавити італійців, які вже у всі діри позалазили, рятунку від них нема, ось уже навіть пробралися в їхню тюрму.
— Купа бозна-яких чужаків, бозна-звідки сюди до нас понаїжджали…
Затятий націоналіст Молінарі охоче підтримав ці нарікання і сказав, що вже й сам ситий по горло і макаронниками, і друзами, але особливо — багатіями-англійцями, які скрізь тут понабудовували залізниць та понавозили холодильників. От і вчора: зайшов було до піцерії «Наші хлопці» — і першим, кого побачив, був сольді, макаронник.
— То хто вам усе ж допік? Італієць чи італійка?
— Не італієць і не італійка, — жорстко сказав Молінарі. — Доне Ісидро, я вбив людину.
— Кажуть, що я також убив людину, побий мене грім. Та не мучтеся ви так, ціла та справа із тими друзами доволі заплутана, але якщо вам не копатиме ями паршивий клерк із вісімнадцятого комісаріату, то ви, якщо постараєтеся, шкуру свою врятуєте.
У Молінарі очі полізли на лоба від здивування. Далі він згадав, що про нього написала одна нікчемна газетка, де він колись вів колонку про модні види спорту та футбол; газетка пов’язала його ім’я із загадковими подіями на віллі Ібнхальдуна. Згадав також, що Пароді не допускав бездіяльності свого мозку і, завдяки поблажливому ставленню помічника комісара Кордоне, щодня уважно вивчав свіжу пресу. Тож дон Ісидро вже знав про нещодавню смерть Ібнхальдуна. Але він попросив Молінарі детальніше і по порядку розповісти, що трапилося, тільки не поспішати при цьому, бо він, дон Ісидро, тепер трохи недочуває. Молінарі з робленим спокоєм почав розповідати свою історію:
— Повірте, я абсолютно сучасний хлопець, я йду в ногу зі своєю епохою, я люблю жити на повну, але думати я теж люблю. Я розумію, що етап матеріалізму ми вже проминули. Жадібні святенники з Євхаристійного конгресу показали не найкраще з-поміж своїх облич. Ви казали це минулого разу — і, повірте, я це добре запам’ятав: завжди потрібно намагатися зрозуміти незрозуміле. Бачте, факіри та йоги з їхніми дихальними вправами багато в чому все-таки змогли розібратися. Або спірити. Що ж, я не можу входити до їхньої спільноти «Честь і Вітчизна», бо я — католик. Або друзи. Я зрозумів, що друзи як община — дуже прогресивні, що вони давно наблизилися до великої таємниці, на відміну від тих, хто щонеділі ходить на месу. Доктор Ібнхальдун на своїй віллі «Массіна» облаштував щось на кшталт папської резиденції, до того ж там — феноменальна бібліотека. Про це я на День Дерев почув по радіо «Фенікс». Його виступ на радіо, скажу я вам, — неабищо. Пізніше хтось надіслав докторові мій газетний відгук про його виступ, відгук йому сподобався. Він запросив мене до себе додому, понадавав мені багато розумних книжок і покликав на свято, що мало відбутися на віллі. Туди, щоправда, не допускають жінок, це елемент культури, проте там трапляються неперевершені інтелектуальні баталії. Кажуть, що друзи не мають ідолів, але там у головній залі — залізний Бик, здається, абсолютно безцінний. Щоп’ятниці коло Бика збираються акіли, інакше кажучи — втаємничені. І от відносно недавно доктор Ібнхальдун вирішив ввести мене в це коло втаємничених, а відмовитися я ніяк не міг, бо треба було зберегти зі старим добрі взаємини, та й не хлібом єдиним живе чоловік. Друзи дуже замкнуті, вони не могли повірити, що якась західна, та ще й біла людина гідна бути допущеною до їхньої общини. До прикладу, Абдул Хасан, власник колони грузовиків, які перевозять м’ясо, нагадав, що кількість обраних не може змінюватися, проти мене виступив і підскарбій общини Ізеддін, але він же, бідолашний, щодня сидить, щось пописує, і доктор Ібнхальдун вічно підсміюється з нього та його книжок. І ось ці закостенілі реакціонери з їх неадекватними упередженнями — всі вставляли мені палки в колеса. Скажу чесно: саме вони в усьому якраз і винні.
Одинадцятого серпня я отримав листа від Ібнхальдуна, у листі йшлося про те, що чотирнадцятого я повинен пройти певне непросте випробування, і маю до цього підготуватися.
— І як ви мали підготуватися до випробування? — поцікавився Пароді.
— Три дні поспіль я мав пити тільки чай, а крім того, вивчити знаки Зодіаку в тому порядку, в якому вони надруковані в альманасі «Бристоль». На роботі, в Санітарному управлінні, де я працюю першу половину дня, я сказав, що захворів. Спершу мене дуже здивувало, що церемонія втаємничення відбудеться в неділю, а не у п’ятницю, та лист містив пояснення: для такого важливого іспиту найбільше підходить саме благословенна Свята неділя. Я мав з’явитися на віллі до півночі. Цілу п’ятницю та цілу суботу я намагався бути максимально спокійним, але в неділю я прокинувся у тривозі.
Бачте, доне Ісидро, зараз я думаю, що вже тоді мені передчувалося щось лихе. Я на це не зважав — і провів цілий день, читаючи книжку. Смішно подумати, кожні п’ять хвилин я поглядав на годинник, щоби переконатися, чи не час мені випити ще горнятко чаю; я не розумію, навіщо я дивився на годинник, я і без того пив би той чай, бо у горлі постійно пересихало — і я страшно потребував рідини. Отож я дуже чекав вечора і часу випробування, однак примудрився запізнитися на вокзал Ретіро і пропустив потрібний потяг, тому довелося їхати наступним, час відправлення — двадцять третя вісімнадцять.
Звісно, я вже все дуже добре вивчив, але навіть у поїзді продовжував підглядати в альманах.
І мене несамовито дратували якісь ідіоти в моєму вагоні. Вони голосно обговорювали перемогу «Мільйонерів» у матчі з «Юніорами Чакаріта», однак, повірте, вони зовсім нічого не петрали у футболі. Я висів у Бельграно. Станція була десь за три квартали від вілли. Я вирішив, що прогулянка пішки трохи мене збадьорить, але насправді приповз під віллу вже напівмертвим. Виконуючи інструкції Ібнхальдуна, я зателефонував йому з крамнички на вулиці Розетті.
Перед віллою стояла вервечка машин. Дім сяяв, наче різдвяна ялинка, здалеку долинали розмови людей. Ібнхальдун зустрічав мене біля воріт. Мені здалося, що він наче аж постарів. Я завжди бачив його тільки вдень, а цієї ночі я зрозумів, що він чимось подібний на Репетто, але з бородою. Іронія долі, як-то кажуть: саме тоді, коли я божеволів від думки про випробування, мені запала у голову така-от цілковита дурниця. Ми обійшли дім, ступаючи по доріжці, вимощеній цеглинами, й увійшли всередину. У кімнаті перед кабінетом, коло архіву, сидів Ізеддін.
— Уже чотирнадцять років, як я також надійно заархівований, — дещо вкрадливо сказав дон Ісидро, — і ось про цей архів я нічогісінько не знаю. Опишіть мені детальніше це місце: як ви його побачили.
— Усе дуже просто. Кімната секретаря розташована на найвищому поверсі, звідти сходи ведуть униз, просто до головної зали. Там, довкола металевого Бика, стояли друзи, чоловік десь зо сто п’ятдесят, усі вони були в білих туніках. Архів міститься у кімнатці, суміжній із секретарською, зовсім без вікон. Знаєте, я можу посперечатися з будь-ким, що якщо людина проводить багато часу в приміщенні без вікон — то це шкодить здоров’ю. Як ви думаєте?
— І не кажіть! Відтоді, як мене посадили — тут, на півночі, — я ненавиджу замкнутий простір. А тепер опишіть мені кімнату секретаря.
— Величезна кімната. Дубовий письмовий стіл, на ньому — друкарська машинка «Оліветті», поруч — дуже зручні крісла, в яких можна втонути. І ще на столі лежала старовинна турецька люлька, з тих, що варті цілого маєтку. Ще — люстра з підвісками, персидський килим — навіть, може, дещо футуристичний, погруддя Наполеона, бібліотека з надзвичайно поважними книжками: «Всесвітня історія» Чезаре Канту, «Чудеса світу та людини», «Всесвітня бібліотека всесвітньо відомих творів», щорічник «Розум», «Ілюстрований садовий довідник» Пелуффо, «Скарб молодості», «Злочинниця» Ломброзо і так далі.