Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок — такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.
Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.
За тиждень Монтенегро з’явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного — habitué камери двісті сімдесят три Ісидро Пароді; але норовливий і впертий перукар не бажав його слухати, натомість відразу ж вийняв з-під арештантської шапочки заяложену колоду карт і запропонував Монтенегро (точніше, примусив його) зіграти з ним удвох.
— Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, — зауважив Монтенегро. — У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана, я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.
Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, — палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.
Пароді, не дивлячись на нього, промовив:
— Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, — я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.
— Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, — сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки «Сублімес». — Вони роблять вам честь.
— Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім — до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий — військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників — загримована жінка.
Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик — той запозичив своє ім’я з журналів про Ніка Картера, поет — той народився у Катамарці, сеньйора — та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник — адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас «дуже високо» (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.
Ці люди поводилися вкрай рішуче й цілеспрямовано, вони вирішили провернути всю справу за чотири ночі. Першої ночі в купе Голядкіна виявилися ви — і цим зруйнували їм усі плани. Другої ночі ви мимоволі врятували йому життя: баронеса, ніби у пориві шаленої пристрасті, прийшла до нього в купе, але ваша поява її сполохала. Третьої ночі, коли ви, ніби приклеєний, стовбичили коло дверей баронеси, поет накинувся на Голядкіна. І отримав по заслузі: Голядкін викинув його з поїзда. Ось чому ваш попутник так крутився вночі в ліжку. Він обмірковував те, що вже сталося, і те, що могло ще його чекати. Напевно, він думав і про четверту ніч — найнебезпечнішу, бо останню. Йому згадалися слова священика про тих, хто губить душу, проте робить це заради її спасіння. Відтак він вирішив загинути і розлучитися з діамантом, але так, щоби врятувати коштовність для її власниці. Ви проговорилися, що ваше ім’я занесене у поліцейську картотеку; він зрозумів, що якщо його вб’ють, то підозра впаде насамперед на вас. Четвертої ночі він показав два футляри, щоби грабіжники подумали, ніби існують два діаманти: справжній та підробка. На очах у всіх він програв діамант, причому програв людині, яка, по суті, навіть не вміє грати в карти; злодії вирішили, що він хотів змусити їх повірити, ніби він програв справжній камінь; вас приспали, підсипавши чогось вам у сидр. Потім вони вдерлися до росіянина в купе і почали вимагати діамант. Уві сні ви чули, як він повторював, що не знає, де коштовний камінь; можливо, він навіть вказав на вас, щоби тільки їх обдурити. У цього мужнього чоловіка все вийшло так, як він був задумав; на світанку ці негідники все ж його вбили, проте скарб залишався у надійному місці — у вас. Як тільки поїзд прибув до Буенос-Айреса, поліція схопила вас, а коштовність передала законній власниці.
Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.
Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.
— Стара історія, — сказав він. — Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо — полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.
Кекен, 5 лютого, 1942 р.
Світлій пам’яті поета Александра Поупа
Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман): «На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі, або як коли б кулемет виступив проти шпаги». Потрібно сказати, що ці змагання приносили багато непідробної втіхи самим учасникам, які в жодному разі не страждали від зайвої скромності. Як тільки Монтенегро дізнався про викрадення листів (а він після одруження на княгині Федорівні полишив театр і на дозвіллі присвячував себе створенню довгого історичного роману, а також кримінальним розслідуванням), він відразу запропонував свої послуги Карлосові Англада — тобто, якщо точніше, свій розум і талант. Щоправда, пропонуючи допомогу, він наполегливо рекомендував Карлосові Англада зробити одну-єдину річ, а саме: відвідати виправну тюрму і камеру номер двісті сімдесят три, де відбував покарання його помічник Ісидро Пароді.
Пароді, правду кажучи, на відміну від наших читачів, про Карлоса Англада нічого не чув: не зачитувався ні його сонетами з циклу «Сенильні пагоди» (1912), ні пантеїстичними одами «Я — це вони» (1928), не заглиблювався у сенс великих літер у «Бачу і смокчу» (1928), не прочитав нативного роману «Нотатки гаучо» (1931), ані жодного з «Гімнів до мільйонерів» (п’ятсот пронумерованих примірників і масовий наклад у типографії «Першопрохідці Дона Боско», 1934), він також не читав «Книги антифонів для хлібів та риб» (1935) чи хоч і вкрай скандальних, однак дуже змістовних післямов до книг видавництва «Мензурка» («Маски крадія, видані під егідою Мінотавра», 1939).
До того ж, хоч нам і дуже прикро це визнавати, за двадцять років тюрми Пароді так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з книжкою «Маршрути Карлоса Англада (шлях лірика)». У цьому дослідженні Хосе Форменто, яке нині вже стало хрестоматійним, поет, спираючись на свої власні розмови з маестро, аналізує різноманітні етапи його творчості: втаємничення у модернізм, вплив Хоакіна Белди, а іноді навіть цілковите наслідування ним Хоакіна Белди, палке захоплення пантеїзмом у 1921 році, коли поет, мріючи про абсолютне злиття з природою, відмовився від взуття і блукав, накульгуючи і збиваючи ноги до крові, полями довкола свого прекрасного шале у Вінсенте-Лопес; коли він порвав із холодним інтелектуалізмом (знаменитий період; тоді Англада у супроводі бонни, з чилійським виданням Лоуренса під пахвою, без тіні священного трепету прогулювався біля озер у Палермо, зовсім по-дитячому вбраний у матроський костюмчик, прихопивши із собою обруч і самокат), ніцшеанське прозріння, з якого виросли «Гімни до мільйонерів», де утверджувалися аристократичні цінності (гімни писалися під враженням від статті Асоріна), дещо пізніше автор буде готовий відректися від них, ставши неофітом-послідовником ідей Євхаристійного конгресу; ну, і врешті-решт альтруїзм і глибоке занурення у життя провінцій, коли метр, орудуючи скальпелем критики, зайнявся аналізом творчості покоління цілком нових, мовчазних поетів, рупором яких стало видавництво «Мензурка», в котрого вже назбиралося близько ста передплатників, а декілька брошурок були майже готові до публікації.
Сам Карлос Англада, щоправда, не справляв настільки страхітливого враження, як його книги та літературний портрет. Дон Ісидро, що заварював собі мате у глечику блакитного кольору, підняв очі й побачив чоловіка сангвінічного типу: високого, кремезного, з похмурим та пильним поглядом, з хвацькими чорними вусиками, які стирчали з-під носа. До того ж цей чоловік, вочевидь, рано полисів. Карлос Англада був одягнений, як дотепно висловився одного разу Хосе Форменто, у костюм «із квадратів». Супроводжував його сеньйор, котрий зблизька нагадував самого Карлоса Англада, але ніби побаченого звіддалік. Усе — лисина, очі, вуса, енергія, картатий костюм — геть-усе повторювалося, але менш виразно, не так яскраво. Допитливий читач, напевно, вже здогадався, що цей молодий чоловік був Хосе Форменто — апостол, євангеліст Карлоса Англада. Його робота не дозволяла йому нудьгувати. Універсальність Карлоса Англада полягала в тому, що він, сучасний Фреголі духу, своєю мінливістю міг збентежити кого завгодно, й особливо — учнів, менш самовідданих та наполегливих, ніж автор «Піс-колиски» (1929), «Записок заготівельника птиці та яєць» (1932), «Од до управителя» (1934) та «Неділі на небесах» (1936). Усі чудово знали, що Форменто, по суті, молився на метра. Той відповідав йому щирою приязню, хоча іноді по-дружньому його бештав. Форменто був не тільки учнем, а й секретарем — певного штабу bonne à tout faire; їх тримають при собі великі письменники, щоб ті вписували коми та крапки у геніальні рукописи й виловлювали між написаного великими письменниками помилки, які туди ненароком закралися.
Англада тут же почав зі справи:
— Прошу вибачити, проте я звик говорити прямо, як мотоцикл. Звернутися до вас мені порадив Хервасіо Монтенегро. Хочу підкреслити, я не вірю й ніколи не повірю в те, що ув’язнений може успішно займатися розслідуванням кримінальних головоломок. У моїй справі, загалом кажучи, немає нічого незвичайного. Я, як відомо, проживаю у Вісенте-Лопес. У моєму кабінеті, точніше кажучи, на моїй фабриці метафор є залізний сейф, він зачинений на кілька замків, у сейфі зберігається, точніше зберігався, пакунок із листами. Не буду приховувати. Моєю кореспонденткою та шанувальницею є Маріанна Руїс Вільальба де Муньягоррі, для найближчих друзів — Монча. Я граю відкрито. Не варто звертати увагу на різні наклепи: тілесних відносин між нами не було. Наше спілкування відбувалося в значно вищих сферах — емоційній та духовній. Проте, і мені з цього приводу надзвичайно сумно, жодний аргентинець не зможе збагнути таких тонкощів. У Маріанни — прекрасна душа; скажу більше: Маріанна — найпрекрасніша з-поміж жінок. Її сповнений здоров’я організм наділений чутливою антеною, здатною вловлювати щонайменші вібрації сучасної дійсності.
Мій перший твір — «Сенильні пагоди» — надихнув її на створення сонетів. Я працював над цими текстами Маріанни. Часом вона використовувала александрійський вірш, що зраджувало її істинну схильність — писати верлібром. Тепер вона захоплюється есеїстикою. І вже написала «Дощовий день», «Мій пес Боб», «Перший день весни», «Битва під Чакабуко», «Чому я люблю Пікассо», «Чому я люблю свій сад» і таке інше. Все ж я спробую висловлюватися точніше, немов я — злодій на допиті у поліції, щоби вам було легше мене зрозуміти. Як усім відомо, я за своєю природою надзвичайно комунікабельний; чотирнадцятого серпня я щонайгостинніше роззявив пащу свого шале і впустив усередину страшенно цікаву компанію авторів та передплатників «Мензурки». Перші вимагали опублікувати їхні твори; другі — повернути гроші, заплачені ні за що. Я обожнюю такі ситуації і почуваю себе в них десь так, як підводний човен на великих глибинах. Забава тривала до другої ночі. Бійки — моя стихія: я змайстрував барикади з крісел і стільців, таким чином я зумів урятувати добру частину посуду. Форменто, який виступав у ролі радше Улліса, ніж Діомеда, намагався втихомирити людей, що сперечалися, і ходив поміж ними з дерев’яною тацею, на якій височіла гора печива та стояли пляшки з «Наранха-більц». Бідолашний Форменто! Насправді він доносив нові снаряди своїм ворогам — і вони тут же їх задіювали. Коли останній pompier, тобто останній із цих кретинів пішов, Форменто вкотре довів свою вірність (о, я цього ніколи в житті не забуду), виливши на мене глечик води, щоб я міг прийти до тями. Моя свідомість запалала яскравим полум’ям, ніби всередині мене запалили три тисячі свічок. І знаєте, я, доки перебував у цьому колапсі, створив дещо головоломне; ну звісно, я про поезію. Назва вірша — «Стоячи на імпульсі», а його останній рядок — «і Смерть я впритул розстріляв». Якби я дав вислизнути з підсвідомості такому матеріалу, то цієї помилки я би собі не пробачив. Але продовжити розпочате мені не вдалося, тож я відпустив свого вірного учня. Він же під час словесних баталій загубив своє портмоне. Чесно зізнаюся: я вирішив допомогти йому, щоб він міг доїхати до Сааведри. Ключ від мого неприступного «Ветере» я завжди ношу при собі, в кишені; я сягнув по ключ, приноровившись, застромив його у замкову щілину і зробив один оборот. Відчинивши сейф, я побачив належні кошти, але не побачив листів Мончі (вибачте, листів Маріанни Руїс Вільальби де Муньягоррі). Я сприйняв цей удар незворушно, бо завжди використовую «Розум» і несхитно дивлюся у майбутнє. Я обшукав цілий будинок і все довкола — від ванної кімнати до вигрібної ями. Та результат моїх дій виявився негативним.
— Я впевнений, що листів у шале вже немає, — промовив густим басом Форменто. — Вранці п’ятнадцятого числа я приніс з «Ілюстрованого дзвону» матеріали, які маестро потребував для роботи. І негайно долучився до пошуків. Але також нічого не знайшов. Ні, неправда. Я знайшов дещо вкрай цінне як для сеньйора Англада, так і для нашої країни. Йому, як і будь-якому поетові, притаманна неуважність, тож він якийсь час не розбирав кореспонденцію в передпокої, там утворилася ціла гора паперів, серед яких загубився справжній скарб — чотириста дев’яносто примірників «Записок гаучо», що вже давно зробилися раритетом.
— Пробачте моєму учневі. Коли йдеться про літературу, він втрачає почуття міри, — поквапливо зауважив Карлос Англада. — Людину вашого розумового складу не можуть цікавити наукові знахідки, адже вас вислали в суворі краї кримінальних тем та сюжетів. Тож ось вам самі лише голі факти: листи зникли, і якщо вони потраплять до рук нешляхетної зловмисної людини, то ці щирі зізнання світської дами, її сентиментальні роздуми, плоди напруженої праці сірої субстанції, можуть стати першим каменем у великому скандалі. Йдеться про документ людської душі, де поряд із взірцями ідеального стилю, що сформувався під моїм впливом, — делікатні жіночі таємниці. Висновок: це може стати ласою здобиччю для видавців-піратів, яких чимало розвелося по той бік Анд.
За тиждень по тому довгий «кадилак» зупинився на вулиці Лас Ерас перед воротами національної виправної тюрми. Дверцята відкрилися. З автомашини вийшов джентльмен: сірий піджак, вільні брюки, світлі рукавички, тростина з набалдашником у формі собачої голови. Він рухався зі старомодною елегантністю і впевнено перетнув невеличкий сквер.
Помічник комісара Грондони зустрів його з рабською догідливістю. Джентльмен прихильно прийняв від нього баїйську сигару і дозволив провести себе до камери номер двісті сімдесят три. Дон Ісидро, щойно побачивши його, блискавично сховав під арештантську шапочку пачку сигарет «Сублімес» і стиха промовив:
— От дідько! Видно, на Авельянеда живий товар розбирають умить! Можливо, когось така собача робота виснажує, але вам вона йде на користь!
— Touché, дорогий мій Пароді, touché. Зізнаюся у своєму embonpoint. Княгиня наказувала вам кланятися, — відказав Монтенегро, видихаючи хмарки синюватого диму. — Ну, і наш спільний друг Карлос Англада — цей світлий розум, якщо в наш час нам іще дозволено говорити про щось подібне; так, світлий, але позбавлений континентальної дисципліни, — Карлос Англада також про вас не забуває. Він навіть занадто часто вас згадує, між нами кажучи. Більше того, вчора він бурею увірвався до мене в кабінет. Я ж чудовий фізіономіст, мені вистачило секунди, щоби поглянути на нього, послухати, як він гримнув дверима, як він сопе, коли дихає, щоб одразу дійти висновку: цей чоловік страшенно схвильований. Я легко здогадався: якщо приливає кров, то це несумісне з умиротворенням душі. Ви вчинили розумно, ви зробили правильний вибір: тюремна камера, розмірене життя, відсутність ексцесів. Тут, у самісінькому центрі міста, — ваша маленька оаза, і це ніби окрушина цілком іншого світу. А ось нашого товариша сильним не назвеш: він лякається навіть тіні, навіть примарної небезпеки. Якщо говорити чесно, я думав, що він виявиться міцнішим. Спочатку він до втрати листів поставився з витримкою істинного clubman, але вчора я переконався, що це тільки маска. Він постраждав, blessé. Він сидів у мене в кабінеті, перед ним стояла пляшка «Мараскіна» тридцять четвертого року; весь у клубах диму кубинських сигар, він не збирався ламати комедію. Я поділяю його занепокоєння. Якби листи Мончі були опубліковані, це завдасть жорстокого удару по нашому оточенню. Це жінка hors concours, любий мій друже: дуже красива, багата, знатна, досконала духовно; якщо коротко, це екстракт сучасності у келиху з муранського скла. Карлос Англада, бідолашний, упевнений, що оприлюднення листів зруйнує її репутацію; тоді йому доведеться вдатися до доволі-таки антигігієнічних заходів і вбити цього недоброго Муньягоррі на дуелі. Але все ж таки, вельмишановний Пароді, прошу вас не втрачати вашої славнозвісної розважливості. Я вже зробив перший крок і запросив Карлоса Англада і Форменто кілька днів погостювати зі мною на фермі «Ла Монча», яка належить Муньягоррі. Noblesse oblige. Треба сказати, не можна не визнати; тільки завдяки наполегливості Муньягоррі цілий муніципалітет Пілар почав рухатися шляхом прогресу. Вам би не завадило зблизька подивитися на це чудо, бо ферма «Ла Монча» — одне з небагатьох господарств, де скарби національної традиції продовжують жити та процвітати. І навіть присутність господаря дому, деспота, людини старого гарту, не зможе затьмарити цю товариську зустріч. Маріанна привітно прийме гостей — і, звісно ж, усе відбудеться пречудово. Запевняю вас: ця подорож — не забаганка артистичної душі, ой ні; наш домашній лікар, доктор Мухіка, радить мені звернути серйозну увагу на surmenage. Але княгині, попри наполегливе запрошення Маріанни, не вдасться до нас приєднатися. Вона ніяк не може вирватися, бо має надто багато справ на Авельянеда. Я ж задумав продовжити своє villégiature аж до Дня весни. Отже, самі подумайте, я без жодних вагань іду на величезну жертву, можна сказати, на подвиг. А розслідування цієї справи (власне, пошуки листів) я покладаю на вас, і воно тепер у ваших руках. Тож завтра о десятій ранку радісний караван автомобілів вирушить від кенотафа Рівадавіа в бік вілли «Ла Монча». Нас п’янитиме велич обріїв, що відкриються нашим очам, і відчуття свободи.
Хервасіо Монтенегро рішуче поглянув на свій золотий годинник марки «Вашерон і Константен».
— Час — це гроші! — вигукнув він. — Я обіцяв, що відвідаю полковника Хераппо і падре Брауна, ваших сусідів по цій будівлі. А недавно я був з візитом на вулиці Сан-Хуан у баронеси Пуффендорф-Дювернуа, з дому Пратолонго. Вона ще не втратила почуття власної гідності, однак її абіссинський тютюн цілком гидотний.
П’ятого вересня, ближче до вечора, до камери номер двісті сімдесят три увійшов відвідувач у плащі, з траурною стрічкою на рукаві. Щойно переступивши поріг, він відразу ж заговорив, причому — за всіма правилами цвинтарної пишномовності; водночас дон Ісидро зауважив, що гість чимось надзвичайно стривожений.
— Ось я перед вами, розпростертий, наче сонце в мить, коли воно сідає за обрій, — Хосе Форменто сумно махнув рукою в бік віконця, яке виходило на пральню. — Ви можете наректи мене Юдою, сказати, що я задурюю собі голову якимись громадськими справами, тоді як мій Учитель зазнає переслідувань. Але я керуюся геть іншими мотивами. Я прийшов просити вас, навіть благати, щоби ви задіяли всі зв’язки, які напрацювали, багато років перебуваючи настільки близько до представників владної верхівки. Без любові милосердя неможливе. Як сказав Карлос Англада у своєму «Посланні до сільського парубка», щоб розібратися у тракторі, потрібно полюбити трактор. Щоби зрозуміти Карлоса Англада, потрібно полюбити Карлоса Англада. Не думаю, що книги самого Маестро допоможуть вам розгадати таємницю злочину, а тому я приніс вам примірник своєї праці «Шлях Карлоса Англада». Ця людина завжди заводила у тупик критиків, а тепер ще й надзвичайно зацікавила поліцію, проте для мене він — усього лише вкрай імпульсивний індивідуум, зовсім як мала дитина.
Форменто навмання відкрив книжку і подав Пароді. Дон Ісидро побачив фотографію Карлоса Англада: життєрадісний зовсім лисий чоловік у дурнуватому дитячому матроському костюмчику.
— Безумовно, ви пречудовий фотограф, але зараз я потребую зовсім іншого, розкажіть-но мені, що ж усе-таки сталося ввечері двадцять дев’ятого числа. Мені хочеться знати, хто саме там був, хто що робив і хто як себе поводив. Я вже читав статті Молінарі; він не дурний, у його мізках не такий уже й хаос, як може здаватися; проте від його описів, від цілої купи зайвих деталей починає паморочитися в голові. Ану, юначе, давайте: зосередьтеся — і розкажіть мені все до ладу.
— Добре, але це буде експромт, точніше кажучи, моментальне фото. Двадцять четвертого числа ми всі приїхали на ферму. Довкола — мир та спокій. Сеньйора Маріанна (у костюмі для верхової їзди від Редферна, у пончо від Пату, у чобітках від Гермеса, у косметиці «Плейн айр» від Елізабет Арден) зустріла нас, як завжди, зі щирою радістю. Англада і Монтенегро дуетом завели довгу суперечку про заходи сонця. Англада стверджував, що виразність будь-якого заходу сонця блякне перед яскравими фарами автомашини, які вгризаються в щебінь на дорозі. Монтенегро казав, що жоден захід сонця не зрівняється з красою сонетів великого уродженця Мантуї. Врешті войовнича затятість сперечальників була втоплена у вермуті. Сеньйор Мануель Муньягоррі, приємно вражений манерами Монтенегро, здається, навіть змирився з нашою навалою.
Рівно о восьмій гувернантка (примітивна і груба блондинка, оце вже мені повірте) привела Пампу — єдиного нащадка цієї щасливої пари. Хлопчик був одягнутий у штани чирипа, а на поясі в нього висів кинджал, як це прийнято у гаучо. Сеньйора Маріанна, стоячи на найвищому щаблі сходів, простягнула до дитини руки, хлопчик кинувся в ніжні обійми матері. Незабутнє видовище, причому повторювалося воно кожного вечора: як доказ, що світськість та богемний спосіб життя господині не стає на заваді міцним родинним зв’язкам. Потім гувернантка забрала Пампу. Муньягоррі пояснив, що вся його педагогіка зводиться до однієї заповіді мудрого Соломона: якщо поскупишся на різку, то зіпсуєш дитину. Я думаю, щоби змусити хлопчика повсякдень носити чирипа та кинджал, він мусив застосовувати різку з цієї заповіді на практиці. Двадцять дев’ятого, саме в момент заходу сонця, ми розташувалися на терасі й спостерігали прекрасне і величне видовище: попри нас гнали з пасовища стадо биків. За цю сільську сценку ми мали би бути вдячні сеньйорі Маріанні. Чесно кажучи, якби не вона, це, а також усі інші наші незабутні враження були би неможливими. Бо, якщо говорити відверто і з чоловічою прямотою, сеньйора Муньягоррі важко було б назвати гостинним та привітним господарем (хоч він, безумовно, прекрасний господар ранчо). Він майже ніколи не був до нас уважним, віддаючи перевагу спілкуванню з управителями або пеонами, і його більше хвилювала сільськогосподарська виставка в Палермо, що мала відбутися вже незабаром, ніж містичне злиття Природи й Мистецтва — тобто пампи й Карлоса Англада; у сеньйора Муньягоррі всі мали працювати, все мало приносити прибуток. Отже, внизу суцільним потоком рухалася цілком темна, аж чорна маса тварин, тіні в променях помираючого сонця, а нагорі, на терасі, сиділи люди, і їхня розмова ставала дедалі пристраснішою та все більш цікавою. Як тільки Монтенегро кидав якесь зауваження щодо величної краси биків, тої ж миті в Англада прокидалася гра уяви, і мозок починав працювати на повну силу. Маестро зірвався на ноги і подарував нам одну з тих життєдайно-цілющих ліричних імпровізацій, які однаково цікаві як для історика, так і для лінгвіста, як для холодного раціоналіста, так і для пристрасного мрійника. Він сказав, що в попередні століття бики вважалися священними тваринами, а ще раніше вони були як жерці та володарі, а до того — і взагалі богами. Сказав, що ось це сонце, яке в цю мить осяває биків, що проходять повз нашу терасу, сотні років тому на Криті осявало процесію нещасних, рокованих на страту за зневагу до бика. Ще Маестро розповідав про людей, які купалися в гарячій крові биків, щоб здобути безсмертя. Монтенегро хотів розповісти про кривавий спектакль за участю сп’янілих від алкоголю биків, що його він бачив на арені у місті Нім (під палючим сонцем Провансу), але тут Муньягоррі, який не терпів квітчастої пишномовності й пафосу, сказав, що Англада знається на биках не краще, ніж базарна перекупка. Розсівшись, наче на троні, у величезному плетеному кріслі, він заявив, що сам виріс серед биків, а тому краще, ніж будь-хто інший, знає, що бики — мирні та навіть лякливі тварини, одначе страшенно нахабні. Кажучи це, він не зводив очей з Англада, так ніби хотів його загіпнотизувати. Хочу підкреслити, що ми з Монтенегро залишили поета та Муньягоррі в розпалі суперечки. Ми пішли за незрівнянною господинею цієї вілли, щоби помилуватися новим електричним двигуном. Потім пролунав гонг, скликаючи на обід, і ми зібралися у їдальні, причому я встиг спожити телятину швидше, ніж до нас приєдналися оті наші затяті сперечальники. Звичайно, переміг Маестро, тож Муньягоррі під час обіду сидів насуплений, роздратований і не зронив жодного слова.
Наступного дня він запросив мене відвідати селище Пілар. Ми вирушили удвох на його невеличкій бричці. Я як істинний аргентинець на повні груди вдихав насичене пилюкою повітря пампасів — справжнісінької запилюженої пампи. Розкішне сонце кидало своє проміння на наші голови. Уявіть собі, з'ясувалося, що наша Поштова спілка опікується навіть такою дірою, де й доріг справжніх, по суті, нема. Поки Муньягоррі споживав у місцевому барі алкогольні напої, я довірив поштовій скриньці дружнє послання до свого видавця, написане на звороті фотографії, де я — у костюмі гаучо. Та моє повернення на віллу не належало до приємних. До вибоїн та ям на нашій хресній дорозі додалися незграбні рухи до краю п’яного Муньягоррі; якщо чесно, то я відчував деяке співчуття до цього раба оковитої й щиро пробачив йому всі прикрощі, що їх він мені завдав. Він шмагав коня батогом так, ніби то був його син, бричка нещадно скрипіла, і я, доки ми їхали, багато разів прощався з життям.
На віллі мені ледве вдалося прийти до тями — за допомогою компресів та завдяки читанню «Маніфесту Марінетті».
Тепер, доне Ісидро, ми плавно наближаємося до вечора, коли стався злочин. Провісником нещастя виявився один жахливий інцидент. Муньягоррі, дотримуючись настанов мудрого Соломона, безжально відлупцював Пампу по задку, бо хлопчина, звабившись підступними принадами екзотичності, піддався спокусі й відмовився носити атрибути гаучо — ніж та батіг. Його гувернантка, міс Більгем, дозволила собі втрутитися, цілком забувши, це я вам до слова кажу, де її місце, і почала вкрай різко читати нотацію Муньягоррі, відтак ця вельми неприємна сцена вкрай затягнулася. Я готовий заприсягнути, що гувернантка не стрималася тільки через те, що вже знала, що отримає іншу роботу, я собі думаю, що Монтенегро, який примудряється всюди знаходити добрі душі, встиг запропонувати їй якусь працю в княгині на набережній Авільянеда.
Ми дещо знічено вийшли з вітальні. Господиня дому, Маестро і я пішли до австралійського ставка. Монтенегро і гувернантка повернулися в дім. Муньягоррі, якого цікавила тільки виставка, зовсім байдужий до краси природи, вирішив ще раз подивитися на биків. Усамітнення і робота — два стовпи, що підтримують творця. На першому ж повороті я скористався нагодою і відстав від своїх друзів, щоби повернутися до себе в кімнату, яка могла вважатися моїм сховком у буквальному сенсі цього слова: там не було вікон, туди не долинав гамір зовнішнього світу. Я засвітив лампу і поринув у переклад «La soirée avec М. Teste». Але працювати не зміг. У сусідній кімнаті спілкувалися Монтенегро та міс Більгем. Я не зачиняв дверей: по-перше, щоб не образити міс; по-друге, щоб не задихнутися. Другі двері з моєї кімнати, як ви знаєте, виходили на господарський дворик, де завжди клубочаться дим і пара.
Раптом я почув крик, але він долинув не з кімнати міс Більгем; мені здалося, що це незрівнянний голос сеньйори Маріанни. Я помчав до тераси, долаючи коридори та сходи.
Там, на тлі сонця, яке вже майже сіло за обрій, сеньйора Маріанна з витримкою великої актриси показувала на щось абсолютно жахливе; на превеликий жаль, я це видовище ніколи не зможу стерти із пам’яті. Внизу, як і вчора, повз терасу йшло стадо биків, нагорі, як і вчора, сидів господар, який, як і вчора, спостерігав за цим повільним потоком, але цього разу бики проходили перед одним-єдиним чоловіком, і ця людина була мертва. Його хтось заколов кинджалом — крізь плетену спинку крісла.
Труп продовжував сидіти прямо, його підтримували висока спинка та бильця. І тут Ангалада нажахано зауважив, що загадковий убивця скористався кинджалом сина господаря.