— Ті, що лишилися, поки у себе тримала. Планувала на днях віддати. Забарилася, бо хотіла від себе докласти. Щоб рівна сума була! — брехала, не червоніла. — І вже потім передати Лесиковій мамі.
Та головне було ще попереду. З’ясувалося, що зараз Леся Ігорівна не може повернути людям гроші, які на дитину збирали, і години зо дві всі, хто був в офісі, слухали сумну історію її гіркого життя, бо чоловік у Лесі живе тільки полюванням і витрачає гроші на набої та іншу мисливську лабуду, що взяв дитячі гроші, потайки від Лесі Ігорівни купив собі на Десні мисливську хатинку, бо як починається мисливський сезон, так його від рушниці не відірвати, а щоразу з полювання до Києва повертатися занадто дорого, бо ж бензин, сука, дорогий, а коли є де переночувати з браттями-мисливцями, так то економія. Смикалася-божилася: дівчата, за місяць усе до копійки поверну.
— У тебе рівно місяць! — невблаганним тоном головного пахана всіх трилерів постановила бухгалтерка.
І всі знову загомоніли-залопотіли: бідна Леся Ігорівна, так шкода її, так огидно, коли чоловік за спиною дружини отаке витворяє, це ж як жити, коли в сім’ї ніякої довіри, але ж і ми теж ледь кінці зводимо, теж усі з проблемами, більше місяця чекати не зможемо — у кого цистит, у кого дача бур’яном заросла, у кого за дитячий садок не заплачено. І так благально всі в очі Лесі Ігорівні: ви ж не обдурите, за місяць гроші повернете? А хтось сказав, щоби Леся Ігорівна чоловіка до психолога зводила. І візитівку дав.
І ніхто не згадав хлопчика Лесика, його маму. Ніхто не дав Лесі Ігорівні поміж очі. І я не дала.
Та після того вперше за останні роки скасувала факультатив у ліцеї, повернулася додому ще при дні, і при дні звична Русанівка, вулиця оптимістичних Ентузіастів, річка, канал, іржаві спортивні знаряддя біля нього і навіть справжні живі качки, що бовталися в каналі, здалися такими бідними, такими нещасними і чорними, мов ті сироти. Мов та скорботна жінка, яка втратила найдорожче і її вже ніколи не повернути до життя. Повноцінного життя, у якому є радість.
Ніч без сну, цигарка, кава, телевізор. Увіп’ялася очима в екран — новини: один канал, другий, третій. Звичні, однакові на всіх каналах, логічні правильні слова про проблеми та шляхи їх вирішення. Усі до останнього — про Лесю Ігорівну. І про мене. І тільки слова про війну, про смерті на сході, що тепер із них не починають новин, намагаються заховати поміж інтриг внутрішньої політики і міжнародної (а ті інтриги всі до одної — про Лесю Ігорівну, про мене, про життя-торжище), тільки слова про війну гострими цвяхами — в голову, в серце. І перед очі — багато жінок у чорному, багато чоловіків, один без ноги, інший в інвалідному візку, проте живий. Живий! А навколо них, живих, — Леся Ігорівна і я. Оточили їх, живих, дихати не даємо.
Уранці заходилася збиратися на роботу — зубна щітка, знову цигарка, знову кава. До дверей підійшла…
— Не хочу!
І питання. Теж до себе: чого не хочеш? Роботи не хочеш? Так ти здуріла!
— Людей не хочу, — прошепотіла. І ніби попіл усім нам на голову, земля впереміш із камінням, квіти. Всім людям. І мені.
Того дня я поховала всіх людей і на роботу вже не пішла. Звільнилася з ліцею, набрехавши, що виїжджаю на ПМП до Данії. З видавничого дому звільнили за тиждень із формулюванням «за грубе порушення робочого графіка». Товклася в найманій нірці, дивилася на екран ноутбука, бо того дня, коли до офіса видавничого дому прийшла скорботна жінка в чорному, від Нілса прилетіло повідомлення. «Як справи?» — питав, і я все думала-думала: якими англійськими словами пояснити Нілсові дивний зсув, що стався в моїй душі? День думала, два, тиждень. І все не відповідала. І він чомусь не перепитував: «Агов, ти де? Куди щезла? Що сталося?..» Мовчав. І я мовчала. Він так і не порушив тиші, і я не порушила, і майже трирічні стосунки завершилися, ніби і не було їх ніколи. І монетка у два євро не допомогла.
За місяць, ошелешена і розгублена, догризала останнє підсохле печиво, приречено розмірковувала про те, як вижити в цій новій реальності. Допомогла… Леся Ігорівна. Зателефонувала, сказала доброзичливо просто: мовляв, знайомий професор книжку написав, дуже важливу книжку, тому шукає тямущого редактора.
— Візьмешся? Добре заплатить.
— Візьмуся, — відповіла я, видряпуючись із-під попелу, землі та квітів.
Серце не зупинилося. Почалося життя без власних слів, бо редактору-фрилансеру тільки чужі слова відшліфовувати. Завантажилася роботою по вуха, наче від того прийде і полегшення, і радість. А від того єдина свобода — спілкуватися з людьми виключно у власних корисливих справах чи тоді, коли самій воля. Та те мало допомагало, бо спонтанні емоції, підсвідомі пориви і страхітливі сни час від часу раптом виштовхували назовні, провокували на дурнуваті вчинки. Чому я пішла з нотаріусом? Навіщо намалювала той контур білим?
Питання дошкуляють ввечері, коли мізки втомлюються від роботи, наповнюються далекими від замовних текстів думками: сон, двері, Герман, плями на стінах, Діна, черевики, сліпа Улька, її хтивий альфонс Тимур, через якого я тепер почуваюся винуватою перед старим божевільним нотаріусом.
— Дідько! Як же я люблю себе! Як же мені хочеться, щоби мене любили всі! Всі! Навіть той придуркуватий дід!
Совість штовхає до старенького зошита.
— Добре. Варто бодай спробувати, — шепочу роздратовано, будую план: виділю годину. Одну тільки годину, аби зрозуміти: скільки сторінок дрібного нерозбірливого тексту зможу опрацювати за шістдесят хвилин. Добре б сторінок із десять.
Гортаю зошит. Зупиняюся на випадковій сторінці, текст пливе перед очима… «Людина — частина тваринного світу планети. Із цією аксіомою важко посперечатися. Єдине, що відрізняє нас від “братів наших менших”, це здатність до розвитку. Не стану перераховувати досягнення людства у сфері науки, медицини, мистецтва тощо: людям є чим пишатися. Та є і чого соромитися. Ми захопили рідну планету разом з усіма її скарбами, як загарбники. Ми нахабно і безвідповідально розпоряджаємося її ресурсами, знищуємо живу природу материків і островів, річок, морів, океанів…»
— Господи, що за банальна маячня?.. — бубоню, та все ж продовжую…
«Ба більше! Від часів первісної людини і до цього часу ми з дня у день нещадно знищуємо собі подібних. Ми вбиваємо людей у війнах і без них. Це теж результат нашого розвитку? Чи цілковитої його відсутності?Може, деформації розвитку? Ми підкріплюємо вбивста мільйонів вигаданими гаслами про боротьбу добра зі злом. Думаєте, такі поняття існують у тваринному світі? Чи, може, вважаєте, що “брати наші менші” дякують богам, коли до смерті загризають здобич, аби насититися?»
— Діду, діду. Ім’я тобі — Апокаліптик! — бурчу, злюся. Та продовжую.
«Уже чую обурені вигуки. Про те, що не можна порівнювати людину і тварину. Хоча б з точки зору прогресу, якого вона досягла у своєму розвитку, бо мавпи, наприклад, так і лишилися мавпами: як і тисячі років тому, скачуть по деревах у пошуках їжі. Моя відповідь проста. Ми взяли від “братів наших менших” те, що нерозривно пов’язує нас із ними до цього дня: ми живемо за законами тваринного світу. Чому? Думаю, ми не настільки самостійні у своєму мисленні, щоб усвідомити щось інше, крім того, що бачимо перед своїми очима. Ми самі ще настільки впевнені в тому, що тваринні начала в нас сильніші за людські, які з’явилися в процесі розвитку, що згодні спиратися на закони тваринного світу. От і взяли за приклад свого устрою той, який існує у тварин. Як і в тваринному світі, людство поділило себе на народи, нації (читай — зграї, клани, прайди), окреслило кожен свою територію, суворо охороняє її, ніжно береже своїх дітей, безжально вбиває чужих. І все заради їжі та ресурсів, які й надалі дозволять вижити окремій зграї, клану, прайду, бо доля інших — то і турбота інших. Хіба все це — не про наше людське життя? Як і тварини в час катаклізмів планетарного масштабу, ми згуртовуємося, бо разом легше вижити, та варто лихові відступити, ми знову вперто вбиваємо кілки на кордонах своїх територій та ворожо спостерігаємо за сусідами. І не бажаємо усвідомити простий факт: людина у власному розвитку давно переросла тварину, подібний до тваринного устрій гальмує розвиток людської цивілізації, веде в глухий кут.
А тепер просто уявіть: ви — людина. Ви не прийняли це як беззаперечний факт — ви усвідомили! Що в вас є частка справжнього тваринного, бо чотири цеглини фундаменту піраміди Маслоу (задоволення фізіологічних потреб, безпека, потреба в любові і приналежності до певної групи, а також визнання вас іншими членами групи, повага) — це основа існування не лише людей, а і тварин. Та ви вже не тварина. Для вас існують і три інші, вищі цеглини в піраміді Маслоу, до яких тваринам не дотягнутися. Це потреба в пізнанні, естетичні потреби, самореалізація. І ці більш високі щаблі піраміди підказують вам: для того, аби задовольнити голод і спрагу, почуватися в безпеці, опинитися у колі певної групи, бути визнаним нею і любити, вже не обов’язково діяти методами тваринного світу. Вже не потрібно ділитися на прайди і клани, охороняти територію, бо тваринні начала — важливі, але вже не керівні для людини. Інше стає керівним! Усвідомлення, що загальнолюдські цінності мають торувати шлях. Що вони однакові для всіх людей і мають поширюватися на всіх. Що в цьому сенсі людство — єдиний живий організм, а тому і територія його — вся планета. Без держав, кордонів, обмежень, релігійних норм і правил, бо все те — лише для того, аби роз’єднувати людей, повертати їх до норм тваринного світу».
— Ма… ти моя Мотря! Все! Не можу! — Терпець уривається. Жбурляю зошит на диван, влучаю прямо в Брукс. Дідько, знову? Хіба я дозволяла ротвейлерші окуповувати мій диван? Вона з першого разу не зрозуміла, що в цій системі координат хазяйка я, що на диван — зась і що не варто повторювати помилки, бо тоді…
— Брукс! — відриваюся від ноутбука, встаю. Дивлюся в бурштинові очі — тоскні, зажурені. — Сумуєш за Ромкою і Брайаном? — забуваю про диван, чухаю Брукс за вухом. — Гуляти. Підемо гуляти?
Брукс рветься до дверей, та я встигаю прихопити старенький зошит божевільного дідуся. На останній сторінці адреса. Віднесу! І Брукс згодиться. Наплету, що в мене дуже агресивна ротвейлерша, тому не можу з дідом спілкуватися-пояснювати причини відмови. Тільки: «Вибачте, не можу», — і геть.
Весна прогресує. Теплий вечір повиманював людей з осель. Біля каналу діти верещать-сміються, молодь — веселими зграйками, дужі чоловіки грають м’язами на іржавих спортивних знаряддях, а літні потомилися, сидять. І ніби життя. Ніби радість і спокій. І грець із тими іржавими тренажерами, добре, що є. І нічого, що доріжки побиті, в ямах, лавки матюками обмальовані, канал брудний, засмічений. То нічого. Бо ніби головне є.
— Хіба?.. — веду Брукс подалі від людей під тополі. Усе намагаюся знайти слова, які дозволять без душевних гризот віддати зошит старенькому нотаріусу Реформаторському.
— Точно! Він же нотаріусом був! — аж зупиняюся від несподіваної думки. Теоретично Реформаторський може знати Германа. І не просто знати, а щось особливе, такий нюанс, дрібницю, які допоможуть мені докопатися до Германових таємниць, до його пожежно-швидкого зникнення, бо ми з Германом тепер пов’язані моїм сном і тим ідіотським білим контуром. І зустріч із дідусем — у контексті! Не випадкова.
— Брукс! Ходімо, дівчинко, — тягну Брукс від тополь, на ходу гортаю зошит: де тут записана адреса? У мене з’явився ще один привід побачити старого нотаріуса Реформаторського саме сьогодні. І добре, що не доведеться представляти Брукс агресивною сукою, бо це вже перебір, щоби я не чужу собаку обмовляла.
Дідусь побачив мене першим. Я ще тільки підходила до будинку, ще озиралася, шукаючи табличку з номером, як із лави під абрикосами підвівся якийсь старенький, і я б не звернула на нього уваги, та він пішов до мене. Усміхався розчулено:
— Уже? Ви вже все зробили?!
— Василь Іванович… — я розгубилася. Товклася на місці, притримувала Брукс.
— Собака, — дідусь зупинився за метр від нас, насторожено косував на Брукс.
— Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.
— Добре. Добре… — підійшов ближче, дивився вже на мене. Тільки на мене. — Як же швидко ви надрукували мою працю.
Отут би мені: «Серйозно? Думаєте, сто сторінок карлючок можна опрацювати за такий короткий термін? Це неможливо! Взагалі неможливо. Я намагалася, але здався навіть мій ноут! Згорів! Чи то був вірус… Не знаю! Зараз технарі з’ясовують, тому — соррі. Ніяк не зможу допомогти! Не маю технічної змоги!»
— До завершення ще далеко, — ляпає мій клятий язик. Засмучуюся: як же я вмію сама собі відрізати шляхи до відступу. Зітхаю, додаю щиросердно: — Чесно!
— Чому?
— У вас почерк дуже нерозбірливий. Доводиться по слову розшифровувати.
— Вибачте, — відказує дідусь так винувато, що мені стає соромно.