— Твоя спальня.
Аж тут раптом двері відчинилися, охоронці схопили обох за вуха й сказали йти собі далі, поки їх не запроторили до найглибшої буцегарні палацу.
Вони ж бо прийшли до спального покою самого короля Торохтія.
— Ми заблукали, чи як? — запитав Гарун.
— Це дуже заплутаний палац, трохи збилися зі шляху, — зізнався Лепетун. — Зате гарно побалакали.
Заувага настільки роздратувала втомленого Гаруна, що він мимоволі махнув так рукою біля голови Лепетуна, чого не сподівалася Сторінка, і збив шапочку каштанового кольору з його голови…, точніше кажучи, з її голови, бо коли шапочка впала на підлогу, цілі потоки блискучого чорного волосся хлинули водоспадом на її плечі.
— Навіщо ти це зробив? — закричала Сторінка.
— Ти все зіпсував!
— Ти дівчина? — запитав Гарун, хоч це було вже очевидним.
— Тсс, — прошипіла Лепетуха, заправляючи волосся назад під шапочку. — Ти що, хочеш, щоб мене звільнили? Вона заштовхала Гаруна в невелику нішу й затягнула штору. — Гадаєш, дівчині легко одержати роботу? Хіба ти не знаєш, що дівчатам упродовж життя доводиться щодня задурювати голови людей, аби лише кудись пробитися? Ти одержав своє життя, мабуть, на блюдечку, але декому з нас за нього треба боротися.
— Хочеш сказати, що тобі не дозволяють бути Сторінкою, тому що ти дівчина? — сонно запитав Гарун.
— Я хочу сказати, що ти робиш тільки те, що тобі кажуть робити, — із запалом відповідала Лепетуха.
— Я хочу сказати, що ти завжди з'їдаєш усю їжу, яка є на тарілці, навіть цвітну капусту. Я хочу сказати…
— Принаймні я можу зробити одну просту річ, наприклад, провести до спальні, — перебив Гарун. А Лепетуха широко і єхидно усміхнулася.
— Я хочу сказати, що ти завжди лягаєш спати, як тільки тобі скажуть, — промовила вона. — І тобі нітрохи не хочеться вилізти на дах палацу через цей таємний хід просто зараз.
Лепетуха натиснула на кнопку, сховану під вишукано вирізьбленою дерев'яною панеллю на одній із вигнутих стін ніші, й вони по сходах, що одразу з'явилися, піднялися на дах. Гарун сів на плаский, зрозуміло, залитий сліпучим сонцем дах палацу й оглядав країну Ґуп, Сад Утіх, де вже повним ходом йшли приготування до війни, тоді Лаґуну, де збиралася величезна флотилія механічних птахів, і нарешті — Океан Оповідних Потоків, якому загрожувала небезпека. Раптом він збагнув, що ніколи раніше не почував себе настільки бадьорим, навіть незважаючи на втому, що змагала його. Саме в цю мить Лепетуха мовчки вийняла з кишені три м'які м'ячики із золотистого шовку, підкинула їх угору, аж вони блиснули в сонячному промінні, й почала жонґлювати.
Вона жонґлювала у себе за спиною, над і під ногою, із заплющеними очима, лежачи на спині, допоки Гарунові геть чисто не відібрало мову від захоплення. Щоразу, підкидаючи м'ячики високо в повітря, вона виймала з кишені ще один золотий м'ячик і вже жонґлювала дев'ятьма м'ячиками, тоді десятьма, а тоді одинадцятьма. Щоразу, коли Гарун думав: «Ні, більше не зможе втримати», вона додавала ще один м'ячик до своєї галактичної круговерті м'яких шовкових сонць.
І Гарунові спало на думку, що жонґлювання Лепетухи нагадує йому найкращі вистави тата Рашида Халіфи, Шаха-Казна-Що.
— Мені завжди здавалося, що казкар — це жонґлер.
— Нарешті до Гаруна повернулася мова. — Казкар піднімає у повітря багато різних оповідей і жонґлює ними, і якщо він досить вправний, то у нього не впаде жодна оповідь. А жонґлер — це свого роду казкар.
Лепетуха стенула плечима, впіймала всі золоті м'ячики й заховала їх у кишеню.
— Я в цьому не розбираюся, — промовила вона.
— Я просто хотіла, щоб ти знав, з ким маєш справу.
Гарун прокинувся багато годин потому в затемненій кімнаті (вони таки знайшли його спальню, запитавши дорогу в ще однієї Сторінки, й він заснув за п'ять хвилин після того, як Лепетуха затягла важкі штори й побажала на добраніч).
Хтось сидів на його грудях, чиїсь руки стискали його горло.
Це була Лепетуха.
— Сонце моє, вставай і світи, — прошепотіла вона загрозливо. — І якщо комусь розповіси про мене, то наступного разу, коли спатимеш, я задушу тебе не на жарт. Ти, може, й гарний хлопчик, але я можу бути дуже поганою дівчинкою.
— Я нікому нічого не скажу, обіцяю, — промовив Гарун зі стисненим горлом, і Лепетуха, послабивши хватку, широко всміхнулася.
— Гаразд, Гаруне Халіфо, — сказала вона. — Вилазь із ліжка сам, щоб я тебе силоміць не стягала. Пора на чергування. В Саду Утіх армія готується до походу.
«Ось ще одна Казка про Порятунок Принцеси, в яку я влип», — думав Гарун, сонно позіхаючи. — «Чи й тут піде все не так». Йому не довелося довго гадати.
— До речі, — промовила Лепетуха ніби між іншим, — я дозволила собі маленьку вольність і на численні прохання Джина Води витягла у тебе з-під подушки Рознімний Інструмент, який ти вкрав, взяв, так би мовити, з власного дозволу.
Гарун, переляканий до смерти, кинувся ритися в постільній білизні, але Рознімний Інструмент зник, а разом з ним і надія на аудієнцію з Моржем, щоб відновити постачання Оповідної Води для Рашида…
— А я вже гадав, що ти моя подружка, — промовив він ображено.
Лепетуха стенула плечима.
— Однак твій план був абсолютно несвоєчасний, — відповіла вона. — Якщоб мені про все розповів; тепер тут є твій тато, й він сам подбає про залагодження всіх своїх справ.
— Ти не розумієш, — сумно сказав Гарун. — Я ж бо хотів зробити це для нього.
Із Саду Задоволення долинули звуки фанфар. Гарун зістрибнув з ліжка й підбіг до вікна. В саду панувала страшенна метушня чи то пак шерхіт Сторінок. Тисяча за тисячею надзвичайно тонких людей у прямокутних одностроях, які, по суті, так само шерхотіли, як справжні сторінки (тільки значно гучніше), бігали як очманілі по Саду, сперечаючись щодо правильності порядку шикування:
— Я стою перед тобою!
— Ти що, смієшся? Що за дурня, адже всім зрозуміло, що я стою перед тобою.
Усі сторінки — пронумеровані, помітив Гарун, тому не повинно виникати якихось труднощів з їхнім шикуванням. Він поділився своєю думкою з Лепетухою, на що та відповіла:
— У реальному світі, мій пане, не все так про сто. Дуже багато сторінок мають однаковий номер, тому їм треба розібратися, до якого Розділу й Тому вони належать, тощо. Дуже часто трапляються помилки в одностроях, тому їхній номер у таких випадках абсолютно неправильний.
Гарун спостерігав за Сторінками, які штовхалися, сперечалися, погрожували кулаками, підставляли ногу, й зауважив:
— Як на мене, то вони не надто дисципліноване військо.
— Не варто судити про книжку з її обкладинки, — огризнулася Лепетуха, після чого (трохи роздратовано) вона оголосила, що не збирається на нього чекати довше, бо вже й так запізнюється; Гарун побіг за нею, все ще в червоній нічній сорочці з пурпуровими латками, не почистивши зубів і не причесавшись, не маючи часу навіть на те, щоб указати на слабкі місця в її арґументах. Біжучи коридорами, вгору по сходах, униз по сходах, через ґалереї, у внутрішні дворики, із внутрішніх двориків, потім іншими коридорами, Гарун важко дихав і казав: