Малі лишень сумно похитав головою.
— Морж — велике цабе. Не хотів би я з ним конфліктувати. Ну, ти розумієш…
— Слово честі! — вигукнув Гарун сердито. — Візьму й сам усе владнаю. Теж мені друзі!
— А мене навіть не треба прохати, хоч ти цього й не зробив, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Я — тільки машина.
Гарун ішов довжелезними коридорами Будинку ПНСП, а його серце завмирало. Потім стояв у просторому, лункому вестибюлі, а Яйцеголові в білих халатах швидко снували в усіх апрямках. Гарунові здалося, що всі вони дивляться на нього зі змішаним почуттям злости, презирства й жалю. Тричі він питав Яйцеголових, як пройти до кабінету Моржа, аж поки після довгих блукань коридорами Будинку ПНСП, що нагадали йому блукання з Лепетухою по палацу, він нарешті знайшов потрібні йому двері. Якусь мить стояв перед золотими дверима з табличкою:
«Нарешті я зможу поговорити про мету свого приїзду до Кагані, — розмірковував Гарун знервовано. — Але чи міг я тоді подумати, що доведеться говорити цілком про інше?» Він глибоко вдихнув і постукав.
Почувся голос Моржа:
— Заходьте. — Гарун ще раз вдихнув повітря й відчинив двері.
Спочатку він побачив Моржа, який сидів на блискучому білому кріслі за блискучим жовтим письмовим столом, і його велика блискуча яйцеподібна голова сяяла так само, як меблі, а його вуса над верхньою губою судорожно здригалися, очевидно, від люті.
Потім він зауважив, що Морж був не один.
У кабінеті Моржа сиділи широко усміхнені король Торохтій, принц Боло, принцеса Бачет, спікер Говорильні, президент країни Чуп Мудра, його помічниця панна Лепетуха, генерал Фоліант, а також Рашид Халіфа. На стіні був великий екран, на якому Гарун побачив Ґупі й Баґу, що усміхалися з-під поверхні Лаґуни всіма своїми ротами. Також дивилася на нього голова Алежа-Одуда, проте з іншого екрана.
Гарун був приголомшений.
— Нічого не розумію, — встиг він вимовити. Всі у кімнаті голосно розсміялися.
— Даруй нам, — сказав Морж, витираючи сльози радости з кутиків очей і все ще хихикаючи. — Ми тебе трохи поводили за ніс. Трохи пожартували. Так, трохи пожартували, — повторив він і знову розсміявся.
— І навіщо це було робити? — запитав Гарун. Морж узяв себе в руки й зробив найсерйозніший вираз обличчя, а зустрівшись з очима Якщоба, знову розсміявся, а тоді розсміявся Якщоб і решта товариства. Заспокоїлися вони лишень через кілька хвилин.
— Гаруне Халіфо, — промовив Морж, встаючи з-за стола й тримаючись за боки, все ще трохи задиханий, — на знак визнання твоїх неоціненних заслуг перед Кагані та Океаном Оповідних Потоків ми надаємо тобі право просити у нас усього, чого забажає душа, і ґарантуємо виконання твого бажання, навіть якщо нам доведеться створити новий Процес, Надто Складний для Пояснення.
Гарун мовчав.
— Ну, Гаруне, — запитав Рашид. — Яке маєш бажання?
Гарун і далі мовчав, раптом спохмурнівши. Лепетуха помітила зміну в його настрої, підійшла до нього, взяла за руку й запитала:
— У чому річ? Щось сталося?
— А що мені прохати? — тихо промовив Гарун. — Те, чого я хочу, ніхто із присутніх не може мені дати.
— Дурниці, — відповів Морж. — Я чудово знаю, чого ти хочеш. Ти пережив великі пригоди, а в кінці великих пригод усі хочуть одного.
— Ну? І чого ж усі хочуть? — запитав Гарун дещо з викликом.
— Щасливого кінця. — сазав Морж, а Гарун мовчав. — Що? Хіба не так? — наполягав Морж.
— Так, гадаю, що так, — погодився Гарун, трохи зніяковівши. — Але той щасливий кінець, про який думаю, ви не зможете знайти в жодному Морі, навіть у Морі з Багатопащевими Рибами.
Морж повільно й розсудливо кивнув сім разів головою. Відтак він зібрав кінчики пальців у пучок, сів за свій письмовий стіл і жестом запросив Гаруна й усіх інших також сісти. Гарун сів у блискуче біле крісло навпроти Моржа, всі решта — у такі ж крісла біля стіни.
— Гм, — почав Морж. — Щасливий кінець не так часто зустрічається в оповідях і в житті, як думає більшість людей. Можна сказати, що, радше, це виняток з правила.
— Я те саме кажу, — зітхнув Гарун. — Саме так.
— Оскільки щасливі кінці — це велика рідкість, — продовжував Морж, — ми навчилися синтезувати їх штучно в Будинку ПНСП. Простіше кажучи, ми можемо їх виробляти.
— Це неможливо, — заперечив Гарун. — Щасли — вий кінець — не якась рідина, її в пляшку не наллєш.
— А потім невпевнено додав. — Хіба не так?
— Якщо Хаттам-Шуд синтезував антиоповіді, — промовив Морж лишень з невеликим натяком на вражене власне самолюбство, — то мені здається, ти не мав би сумніватися в наших спроможностях також дещо синтезувати. Стосовно «неможливости», — продовжував він, — більшість людей могли б сказати: все, що сталося з тобою останнім часом, це — абсолютно неможливо. То навіщо здіймати стільки галасу довкола неможливости предмету нашої розмови?
Знову всі мовчали.
— Гаразд, — рішуче почав Гарун. — Ви сказали, що це може бути навіть велике бажання. А я маю таке бажання. Я прибув сюди із сумного міста, настільки сумного, що й забуло, як зветься. І я хочу, щоб ви забезпечили щасливий кінець не тільки моїм пригодам, але також усьому сумному містові.
— Щасливий кінець буває в кінці чогось, — зауважив Морж. — Якщо він стається посередині оповіді, пригоди чи чогось такого, то він лишень на якийсь час підбадьорює.
— Домовилися, — сказав Гарун. Настав час повертатися додому.
Збиралися недовго — Гарун не любив довгих прощань. Особливо важко було попрощатися з Лепетухою, і якби вона не наблизилася до нього й не поцілувала його першою, він би так і не зважився на це. Однак після поцілунку він нітрішки не зніяковів, а на серці йому зробилося так добре, що від’їзд став ще болючішим.
Біля підніжжя Саду Утіх Гарун і Рашид помахали друзям на прощання і вмостилися на спині Алежа-Одуда, де вже сидів Якщоб. Лишень тепер Гарун пригадав, що Рашид порушив домовленість щодо виступу в долині К, і на Безрадісному озері, без сумніву, їх уже чекає розлючений Алежбо Пихатий.
— Але ж, але ж, але ж нічого страшного, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Коли ти подорожуєш з Алежем-Одудом, час працює на тебе. Пізніше вирушиш — раніше приїдеш! Їдьмо! Ва-вууу-варум!
На Безрадісне озеро опустилася ніч. Але Гарун одразу побачив плавучий готель «1001 ніч + 1 ніч», що мирно стояв на якорі в місячному сяйві. Вони сіли біля відчиненого вікна спальні. Коли Гарун заліз усередину, то відчув себе настільки виснаженим, що одразу впав на своє павичеве ліжко й миттєво заснув.
Коли хлопець прокинувся, надворі був ясний сонячний ранок. Усе довкруж мало звичний вигляд, а від механічного Одуда й Джина Води не лишилося й сліду.
Він підвівся, тручи очі, і побачив Рашида Халіфу, який сидів на маленькому балконі спереду плавучого готелю, все ще у своїй довгій блакитній нічній сорочці, за чашкою чаю. По озері до них плив човен у вигляді лебедя.
— Мені наснився такий дивний сон, — сказав Рашид Халіфа, але його перебив голос Пихатого Алеж-бо, який енергійно махав руками з човна-лебедя.
— Егей! Привіт! — кричав пан Алежбо.