— Тунель, — промовив пан Алеж. — У кінці тунелю — Долина К. До заходу сонця одна година. Тунель проїдемо за кілька хвилин. От-от матимете свій Краєвид. Я ж казав: жодних проблем.
Вони виїхали з Тунелю І, й пан Алеж зупинив Поштовий Автобус, щоб усі змогли насолодитися краєвидом із призахідним сонцем та широчезною Долиною К з її золотими полями (насправді порослими жовто-оранжевим шафраном), срібними горами (насправді вкритими мерехтливо-білим снігом) і Безрадісним озером (аж ніяк не Безрадісним). Рашид Халіфа обійняв Гаруна й сказав:
— Дякую, сину, що влаштував мені свято, але мушу сказати, що якийсь час дуже боявся за нас, думав, що нам гаплик, фініто, хаттам-шуд.
— Хаттам-Шуд, — насупився Гарун. — Ти мені про це щось розповідав…
Рашид говорив, наче пригадував давній-давній сон.
— Хаттам-Шуд, — промовляв він повільно, — це Затятий Ворог усіх Оповідок і навіть самої Мови. Він — Принц Мовчання й Ворог Мовлення. Оскільки закінчується все, оскільки закінчуються сни, закінчуються оповіді, закінчується життя, тому в кінці всього ми вимовляємо його ім'я. «Скінчилося, — кажемо одне одному, — його більше нема. Хаттам-Шуд. Кінець».
— Це місце тобі направду допомагає, — зауважив Гарун. — Більше жодних «кар». Твої оповідки, здається, повертаються.
Дорогою до Долини К пан Алеж їхав повільно й дуже уважно.
— Але ж, але ж, але ж тепер не треба квапитися, я виконав свою обіцянку, — пояснив він замурзаним чоловікам і жінкам, що ще тремтіли й люто зиркали на Гаруна з Рашидом.
Коли почало смеркатися, вони минули дороговказ з написом:
але хтось дописав грубими нерівними літерами кілька слів, і вийшло:
— Що таке Кош-Мар? — хотів знати Гарун.
— Справа рук якогось дурисвіта, — знизав плечима пан Алеж. — Як бачиш, не всі мешканці долини задоволені життям.
— Це слово зі стародавньої мови фарангів, якою вже не розмовляють у тутешніх краях, — пояснив Рашид.
— Колись давно Долина, яка тепер називається К, мала інші назви. Якщо мені не зраджує пам'ять, то вона колись називалася «Каче-Мер». А також «Кош-Мар».
— Ці назви щось означали? — запитав Гарун.
— Усі назви щось означають, — відповів Рашид.
— Зараз скажу. Так, згадав. «Каче-Мер» можна перекласти як «місце, де ховається Море». Але
«Кош-Мар» — страшніше.
— Ну, і що ж воно означає? — наполягав Гарун.
— Доказуй уже.
— У стародавній мові, — промовив Рашид, — це слово означало страшний сон.
Уже геть споночіло, коли Поштовий Автобус прибув на Автостанцію в К. Гарун подякував панові Алежу й попрощався з ним.
— Але ж, але ж, але ж я відвезу вас назад, — відповів він. — Займу для вас найкращі місця; без питань. Коли владнаєте свої справи, приходьте сюди — й одразу їдемо! Варум! Жодних проблем.
Гарун боявся, аби й тут не чекали Рашида горласті дядьки, але К було досить таки віддаленим місцем, а чутки про провал виступу казкаря Рашида в Місті Г поширювалися повільніше, ніж їхав Поштовий Автобус пана Алежа. Їх зустрів сам Бос — голова правлячої партії Долини, кандидат, на підтримку якого Рашид погодився виступити. Обличчя Бос мав гладке й лискуче, вдягнений він був у настільки бездоганно білосніжні сорочку й штани, що його невеличкі вусики видавалися якоюсь недоречністю, надто вже вони були простакуваті для такого рафінованого пана.
Прилизаний панисько привітав Рашида нещирою усмішкою кінозірки, від чого Гарунові зробилося зле.
— О, вельмишановний пане Рашид, — почав він. — Для нас — це велика честь. До міста приїхала леґенда.
«Якщо Рашид з таким же тріскотом провалиться в Долині К, як і в Місті Г, — подумав Гарун, — то цей панисько заспіває іншої». Проте, здавалося, Рашиду лестощі подобалися, а з усім, що його веселило, наразі треба було миритися.
— Мене звати, — промовив прилизаний панисько, злегка вклонившись і цокнувши каблуком об каблук, — Алежбо.
— Майже так само як водія Поштового Автобуса! — вигукнув Гарун, а прилизаний пан зі щурячими вусами, заламавши руки, з жахом зойкнув:
— Який там водій автобуса! О, Мойсею-мученику! Ти хоч знаєш, малий, з ким ти говориш? Що спільного між мною і якимось шоферюгою?
— Прошу пробачення, я… — було почав Гарун, але пан Алежбо, задерши ніс, вже віддавав через плече накази:
— До озера, шановний пане Рашид. — командував він. — Носії, візьміть його речі!
До Безрадісного озера йшли вони хвилин п'ять, і тепер Гарунові не на жарт зробилося зле. Адже пана Алежбо з його свитою (а тепер до неї входили ще й Рашид з Гаруном) супроводжували рівно сто один до зубів озброєний солдат; а на обличчях простих людей Гарун весь час помічав ворожий вираз. «У цьому місті щось не так», — подумав Гарун. Якщо хтось живе в сумному місті, то смуток інших одразу впізнає. Він вловлює його запах у нічному повітрі, коли розсівається чад від авто, і лишень вночі місячне сяйво робить усе привітнішим. Ще вчора Рашидові здавалося, що Долина — найвеселіша місцина, але тепер цілком зрозуміло — сюди прийшло лихо.
«Яку популярність може мати Алежбо, якщо для своєї безпеки він наймає стількох солдатів?» — міркував Гарун і намагався пошепки сказати Рашидові, що, можливо, цього прилизаного паниська не варто підтримувати на виборах, але неподалік були солдати. До того ж, вони вже підходили до озера.
Човен у вигляді лебедя вже чекав на них біля берега.
— Усе найкраще для вельмишановного пана Рашида, — улесливо говорив пан Алежбо. — Сьогодні ви мій гість і заночуєте у найкращому плавучому готелі. Сподіваюся, він не видасться такій преславній людині надто скромним.
Говорив він ввічливо, проте наче хотів образити Рашида. Навіщо Рашид домовлявся з ним? Охоплений роздратуванням, Гарун сів у човен, а веслярі у військових одностроях почали греби.
Гарун поглянув у воду Безрадісного озера. Здавалося, дивні потоки, пересікаючись, ткали вишукані візерунки. Човен-лебідь проплив наче повз якийсь килим, розстелений на поверхні води.
— Город на воді, — пояснив Рашид Гарунові. — З коріння лотоса вони сплітають килими і просто на озері вирощують овочі. — В його голосі почулися сумовиті нотки, і Гарун прошепотів:
— Не сумуй!
— Сумуєте? З якого б то дива? — почав Пихатий Алежбо. — Невже великий пан Рашид незадоволений прийомом?
Ніколи нічого Рашид не міг вигадати про себе, тому відповів:
— Ні, пане, це — особисте.