Знову Рашид удався в тугу. На цьому все й закінчилося.
Човнярі в одностроях провели Рашида й Гаруна до їхніх спалень, які виявилися ще розкішнішими, ніж вітальня. На самій середині Рашидової спальні стояв розфарбований дерев'яний павич. Легкими рухами човнярі відсунули павича, й під ним виявилося велике й зручне ліжко. Гарун мав суміжну кімнату, де була величезна черепаха, а під нею, коли човнярі зняли з неї панцир, — також ліжко. Гаруна трохи бентежило те, що він спатиме на черепасі зі знятим панциром, але, згадавши про ввічливість, відповів:
— Дякую, дуже гарно.
— Дуже гарно? — заверещав Пихатий Алежбо з порога дверей. — О негідний юначе, ви на облавку «1001 ніч + 1 ніч»! «Дуже гарно» про ніщо не говорить! Сказав би хоч «просто супер», «неймовірно» або ж «фантастично»!
Рашид поглянув на Гаруна, ніби кажучи: «Нам треба було кинути його в озеро при першій нагоді», а тоді перебив вереск Алежбо:
— Саме так, як сказав Гарун, насправді гарно. А тепер ми лягаємо спати. На добраніч.
Алежбо покрокував до човна-лебедя, надутий як сич.
— Якщо люди не мають смаку, — на прощання бурчав він, — то хай би якою чудовою була річ, все — надаремно. Завтра, незрівнянний пане Рашид, ваша черга. Побачимо, наскільки «гарним» для публіки будете ви.
Тієї ночі Гарун ніяк не міг заснути. Він лежав на черепашачій спині у своїй улюбленій довгій нічній сорочці (яскраво-червоній з пурпуровими латками) і весь час крутися, і коли нарешті він уже засинав, його розбудили звуки з Рашидової кімнати: щось заскрипіло, загриміло, почувся стогін, а тоді тихе бурмотіння:
— Ні, це неможливо, я не зможу. Я — пропащий, назавжди пропащий!
Гарун навшпиньки підійшов до суміжних дверей, дуже обережно, з легеньким скрипом, прочинив їх і заглянув до середини. Він побачив Шаха-Казна-Що у звичній синій нічній сорочці без пурпурових латок; він сумно ходив навколо ліжка-павича, щось бубонячи сам до себе, а скрипіли й стогнали дошки на підлозі.
— «Лишень хвалебні казки», так, так. Я — Море Оповідок, а не якийсь там хлопчик-козачок на побігеньках! Але ж ні, що я кажу? Я вилізу на сцену і не зможу нічого промовити, хіба що те «кар». На дрібні шматки вони мене пошматують, на цьому все й закінчиться, фініш, хаттам-шуд! Так, найкраще перестати себе обманювати, припинити всі ці затії, піти на заслужений відпочинок, відмовитися від створення дива. Тому що диву настав кінець, настав кінець назавжди, відколи пішла вона.
Відтак він обернувся, кинув поглядом на суміжні двері й голосно запитав:
— Хто там?
Гарунові нічого не залишалося, як зізнатися:
— Я. Мені щось не спиться. Черепаха якась дуже дивна.
Рашид сумно кивнув у відповідь:
— У мене така ж біда з павичем. Як на мене, то черепаха навіть краще. А як тобі павич?
— Подобається, — промовив Гарун. — Птах — краще.
Тож Гарун і Рашид помінялися спальнями; а Водяний Джин, який відвідав «1001 ніч + 1 ніч» і пробрався у Павичеву Кімнату, побачив там хлопчика ростом із себе; хлопчик не спав і витріщив на нього очі.
Якщо бути точним, то Гарун саме задрімав, коли його розбудив якийсь скрип, бубоніння, стогін і бурмотіння; спочатку він подумав, що тато не зміг заснути і на черепасі. Однак звуки долинали не з Черепашачої Кімнати, а з його власної. Двері ванної були відчинені, світло увімкнене, і Гарун розгледів у дверному прорізі силует постаті, яку й словами не опишеш.
Замість голови — величезна цибулина, замість ніг — баклажани, в одній руці істота тримала скриньку з інструментами, а в другій — щось на зразок розвідного ключа. Нічний грабіжник!
Навшпиньки Гарун підійшов до ванної. А істота знай собі щось безперестанку бурмотіла й бубоніла.
— То підключи, то відключи. Він їде сюди, й ти мусиш іти за ним і встановлювати, до того ж негайно, а в мене купа роботи. А потім раз — і вже йому не треба, й здогадайся, хто має знову квапитися й знімати все обладнання, і знову ж таки — негайно, як на пожежу. А куди ж я подів цю кляту штуковину? Хтось уже порався? Не можна нікому довіряти. Гаразд, гаразд, дію за приписами. Гарячий кран, холодний кран, ось середина, а тепер шість дюймів угору, тут має бути Оповідний Кран. Але ж де він? Хто його поцупив? Еге ж, а це що таке? Так, так, ось де ти. Думав, сховаєшся, але я знайду. Гаразд. Відключаємо.
Коли звучав цей дивний монолог, Гарун Халіфа просовував з-за одвірка голову дуже, дуже повільно, аж поки півока не змогло заглянути всередину ванної — і він побачив літнього маленького чоловічка, завбільшки з нього самого, на голові якого був величезний пурпуровий тюрбан (спочатку здався йому «цибулею»), одягненого в мішкуваті шовкові шаровари, зібрані внизу на щиколотках (а це здалося «баклажанами»). До того ж чоловічок мав вражаючі бакенбарди дуже незвичайної барви: найблідішого відтінку небесної синяви.
Раніше Гарунові ніколи не доводилося бачити блакитного волосся, й він з цікавости нагнувся трохи вперед, і, на його нещастя, дошка підлоги голосно скрипнула. Блакитноволосий завихорився, тричі обернувся навколо себе і зник; але через поспіх забув розвідний ключ, що випав у нього з руки. Гарун прожогом забіг у ванну, схопив той ключ і притиснув до себе.
Повільно, ніби дуже знехотя (хоча Гарунові важко було сказати точно, оскільки раніше він ніколи не бачив такої матеріалізації), маленький синьобородий чоловічок знову з'явився у ванній кімнаті.
— Тільки без жартів, досить, свято закінчилося, по-чесному, — швидко промовив він. — Віддавай.
— Нізащо, — відповів Гарун.
— Рознімач, — показав він на ключ. — Негайно передай його мені, віддай власникові, поверни справжньому господареві; ну ж бо, не комизися.
Тепер Гарун помітив, що інструмент, який міцно стискали його руки, вже не нагадував розвідний ключ, так само як голова синьобородого не скидалася на цибулину; іншими словами, в загальних рисах він мав форму розвідного ключа, але був радше рідким, ніж твердим, і складався з тисяч маленький судин, по яких текли різнобарвні рідини, що утримувалися разом якоюсь незбагненною, невидимою силою. Він був чудовий.
— Нічого я вам не віддам, — промовив Гарун твердо, — аж поки ви мені не скажете, що тут робите. Нічний грабіжник? Що, кликати поліцію?
— Мені заборонено розголошувати мету своєї місії, — набундючився малий чоловічок. — Цілком таємно, тільки візуальний доступ; у жодному разі не можна довіряти балакучим хлопчикам у червоних нічних сорочках з пурпуровими латками, які цуплять все, що легко лежить, а тоді звинувачують у злодійстві інших людей.
— Ну що ж? — промовив Гарун, — тоді я буджу тата.
— Ні. — Швидко заперечив синьобородий. — Жодних дорослих. Про це сказано у всіх правилах і приписах, за це суворо карають, мене виженуть з роботи. Я так і знав, що потраплю в халепу.
— Я чекаю, — наполягав Гарун на своєму. Малий чоловічок випростався на повен зріст.
— Я Джин Води Якщоб, — промовив він сердито.
— З Океану Оповідних Потоків.
Гарунове серце тьохнуло.
— Ви хочете сказати, що ви один із тих Джинів, про яких мені розповідав тато?
— Постачальник Оповідної Води з Великого Моря
Оповідок, — вклонився той. — Саме так, ніхто інший, але я власною персоною. Однак мушу сказати, що на превеликий жаль, цей джентльмен відмовляється від наших послуг; він припиняє розповідну діяльність, бо визнав себе переможеним, себто здався. Відмовляється від поставок. Тож моя поява у ванній кімнаті пояснюється відключенням Оповідної Води. Ось з якою метою я прибув сюди. Будь ласка, віддай Інструмент.
— Не так швидко, — промовив Гарун, в якого голова йшла обертом не лишень від того, що він побачив справжнього Джина Води, і навіть не від того, що Велике Море Оповідок було не «просто казкою», а найбільше від усвідомлення: Рашид припинив оповідну діяльність, здався, зімкнув свої уста.
— Я не вірю вам, — сказав він Джинові Води Якщобу. — Як він міг повідомити вам про своє бажання, коли я був з ним майже весь час?