Донья Асунсьйон схожа на покірливу овечку.
— В наші дні музика була іншою, правда? Ніжнішою, зворушливішою, хіба ні?
Донья Матильда має сина, котрий наслідує зірок; він живе у Валенсії. Донья Асунсьйон має двох дочок: одна одружена з таким собі Мігелем Контрерасом — дрібним службовцем з міністерства громадських робіт і випивакою. Друга, хоч і незаміжня, проте дуже приваблива, живе в Більбао з якимось університетським викладачем.
Лихвар хусточкою витирає рота хлопчикові. У того жваві гарні очі, і хоча вбраний він не надто охайно, проте тримається з деякою зверхністю. Хлопчик випив подвійну каву з молоком, з їв дві булочки і не від того, щоб з їсти ще.
Дон Тринідад Гарсія Собрино продовжує незворушно сидіти. Він чоловік миролюбний, обожнює порядок і прагне жити спокійно. Його внук схожий на худющого, з випнутим черевом циганчука. На ньому плетена шапочка і такі ж гетри — цього хлопчика надто кутають.
— Що з вами, юначе? Вам зле?
Юний поет не відповідає. Він наче онімів, утупившись широко розплющеними очима в одну точку. Пасмо волосся лягло йому на чоло.
— Ви захворіли?
Кілька голів повернулося в їхній бік. Поет над силу безглуздо посміхається.
— Слухайте, допоможіть-но мені його трохи підвести. Йому, либонь, зовсім зле.
Ноги поета ковзають, він сповзає під стіл.
— Допоможіть мені хто-небудь! Я сам не впораюся.
Дехто з відвідувачів підводиться. Донья Роса, стоячи за шинквасом, спостерігає цю сцену:
— Знайшли через що здіймати галас...
Впавши під стіл, юнак забив лоба.
— Відведімо його до вбиральні, у нього, мабуть, паморочиться в голові.
Поки дон Тринідад і три-чотири відвідувачі відводять поета до вбиральні, щоб той трохи оговтався, онук дона Тринідада підбирає і їсть розкидані по столу крихти здобної булочки.
— Запах дезінфекції приведе його до тями; він, напевне, зомлів.
Сидячи на унітазі й притулившись головою до стіни, поет блаженно посміхається. Він почувається щасливим, хоча й не усвідомлює, чому саме.
Дон Тринідад повертається до свого столика.
— Він уже очуняв?
— Так, пусте. Звичайна млість.
Сеньйорита Ельвіра повертає продавцеві дві сигарети.
— А ось іще одна для тебе.
— Дякую. Пощастило, еге ж?
— Пхе! Велика важниця...
Якось Падилья обізвав рогачем одного з залицяльників сеньйорити Ельвіри, і та образилася. Відтоді продавець сигарет поводиться більш поштиво.
Дона Леонсіо Маестре ледь не збив трамвай.
— Віслюк!
— Сам — віслюк! Про що ти думав?
Дон Леонсіо Маестре думав про Ельвіриту.
«Вона гарненька, дуже гарненька. Авжеж! І, здається, порядна дівчина... Ні, вона не шльондра. Втім, хтозна. Кожне життя — то цілий роман. Вона схожа на дівчину з пристойної родини, котра посварилася з батьками. Тепер, мабуть, працює в якійсь конторі, напевне, в якійсь фірмі. У неї сумне ніжне обличчя; здається, їй бракує ласки, вона хоче, щоб її голубили і цілий день милувалися нею».
Серце дона Леонсіо Маестре мало не вистрибує з-під сорочки.
«Завтра знову піду до кав’ярні. Так, неодмінно. Якщо вона буде там, це добрий знак. Якщо ж ні... Якщо її там не буде... Я її розшукаю!»
Дон Леонсіо Маестре, піднявши комір пальта, двічі підстрибує.
«Ельвіра, сеньйорита Ельвіра. Гарне ім’я. Сподіваюсь, пачка сигарет потішила її. Як закурить, згадає про мене... Завтра повторю їй своє ім’я. Леонсіо, Леонсіо, Леонсіо. Вона, мабуть, називатиме мене якось пестливо: Лео, Онсіо, Онсете... Піду перехилю келишок, бо дуже вже хочеться».
Дон Леонсіо Маестре заходить до бару і тут-таки біля шинкваса випиває келих вина. Поруч на стільці сидить якась дівчина й посміхається йому. Дон Леонсіо повертається до неї спиною. Дивитися на цю посмішку було б з його боку зрадою, першою зрадою Ельвіриті.
«Ні, не Ельвіриті. Ельвірі. Яке просте й гарне ім’я».
Дівчина, що сидить на стільці, кидає через плече:
— Гей, понуро, даси мені прикурити?
Дон Леонсіо тремтячими руками запалює й підносить їй сірника. Тоді платить за вино — і швидко виходить надвір.
«Ельвіра... Ельвіра...»
Донья Роса, перш ніж дати буфетникові спокій, запитує:
— Ти музикантам дав кави?