— Ану прикусіть язички бодай хоч сьогодні, а то, їй-бо, уперіщу! — перестеріг батько дівчат.— Цитьте мені зараз! Он, здається, чи не колеса риплять? То, либонь, Тарлтони або Фонтейни.
Коли доїхали до перехрестя з дорогою, яка збігала лісистим схилом від Мімози й Красогір’я, стукіт копит і порипування коліс почулися виразніше, а з ними долинув з-поза густих заростей і жвавий жіночий гомін. Джералд, виїхавши трохи наперед, натягнув поводи і дав Тобі знак зупинити коляску на роздоріжжі.
— Це Тарлтонові леді,— повідомив Джералд своїх дочок, і його рум’яне обличчя розпливлося усмішкою, бо з усіх жінок в окрузі — за винятком, звісно, Еллен — найбільшу прихильність він відчував до рудоволосої місіс Тарлтон.— І віжками править не хто, як господиня. Оце жінка, що в неї руки створені для коня! Легкі, як пір’їнки, міцні, як сириця, і такі гарні, хоч цілуй. Гай-гай, далеко вам до неї з вашими виманіженими ручками,— додав він, глянувши з любов’ю, але й з докором на своїх дівчат.— Керрін он і підступити до бідних конячок боїться, у Сью руки до віжок не стоять, та й ти, кицюню...
— Мене, в усякому разі, ще жоден кінь не скинув! — обурено вигукнула Скарлет.— А місіс Тарлтон — ще не було такого полювання, щоб вона не вилітала з сідла.
— Але зламавши ключицю, мужньо терпить біль,— зауважив Джералд.— Ані тобі зімліє, ані заохає. Та годі про це, он вона вже близько.
Він звівся у стременах, скинув капелюха й привітально махнув ним, коли на видноті з’явилася коляска Тарлтонів, де було повно дівчат у яскравих сукнях, у розмаяних вуалях і з парасольками в руках, а на передку, як і здогадувався Джералд, красувалася сама місіс Тарлтон. Бо для кучера, власне, і місця не вистачило б, коли зважити, що четверо дівчат, нянька й довгі коробки з бальними сукнями займали всю коляску, і господині більш не було куди сісти, як тільки на передок. Та ще й те сказати, що Беатріс Тарлтон вельми неохоче віддавала віжки в будь-чиї інші руки, чорні чи й білі,— хіба лиш, коли її власні були перев’язані після чергового падіння. Тендітна й вузька у стегнах, така блідошкіра, немов її вогненне волосся ввібрало в себе всю барву з тіла, вона, однак, аж пашіла здоров’ям і невичерпною енергією. У неї було восьмеро дітей, таких самих рудоволосих і життєстійких, як і вона, і всі належним чином, на думку округи, виховані, оскільки місіс Тарлтон ставилася до них з любов’ю, але й дуже вимогливо, хоч і не утискала надміру — достоту, як і своїх лошат. «Тримай у шорах, але не зроби безхребетними»,— таке було її виховне кредо.
У конях місіс Тарлтон кохалася й могла говорити про них день і ніч. Вона розуміла їх і справлялася з ними чи не краще за будь-якого чоловіка в окрузі. Лошаки розгулювали й на вигоні, і на моріжку перед будинком, а восьмеро її дітей сповнювали гамором будинок на пагорбі, та й усе довкола, і коли вона обходила плантацію, слідом за нею неодмінно сунула ціла галайстра синів, дочок, лошаків і гончаків. Своїм коням, особливо гнідій кобилі Неллі, вона приписувала мало не людську тямущість, і якщо господарські клопоти не дозволяли їй вчасно вибратися на прогулянку верхи, вона давала котромусь негреняті цукерницю й казала:
— Віднеси Неллі жменьку цукру й перекажи, що я прийду, тільки-но звільнюся.
Майже завжди на ній було верхове вбрання: незалежно від того, випаде нагода проїхатись у сідлі чи ні, вона з самого рання була до цього готова. Щоранку, і в сонячну днину, і в дощ, Неллі сідлали й вели на прохідку перед ганком, чекаючи, коли господиня вигодить вільну часинку. Але давати лад Красогір’ю — це був клопіт неабиякий, вирватись на прогулянку було нелегко, і частенько Неллі не годину й не дві дожидала своєї вершниці, поки та невтомно снувала по дому й по двору, перекинувши шлейф амазонки через руку й виблискуючи високими начищеними чобітками. Та й сьогодні у своїй чорній шовковій сукні з надто малим, як на моду, криноліном вона виглядала так, наче вдягла амазонку, бо сукня ця була такого ж скромного крою, що й верховий костюм, а маленький чорний капелюшок з довгим чорним пером, зсунутий трохи набакир над жвавим карим оком, достоту нагадував той її битий негодами головний убір, в якому вона вибиралася на полювання.
Побачивши Джералда, місіс Тарлтон вихнула батогом і осадила пару своїх гнідих, а четверо дівчат повистромлялися з коляски й привітали сусідів таким відчайдушним криком, що аж наполохали коней. Хтось би збоку подумав, що одна родина не бачилася з другою добрих кілька років, а не якихось два дні. Але Тарлтони були товариські вдачею і дуже любили родину О’Гар, особливо їхніх дівчат. Точніше — Сьюлін і Керрін. Бо щодо Скарлет, то жодна дівчина в усій окрузі, крім хіба дурноверхої Кетлін Калверт, не любила її.
Улітку в їхніх краях пікніки й бали бували чи не щотижня, але рудоволосих Тарлтонових дівчат з їхнім неймовірним запалом до всіляких розваг кожен подібний захід так збуджував, наче траплявся у їхньому житті вперше. Дівчата ці були милі й жваві і так тісно сиділи в колясці, що криноліни їхні та фестони виставали назовні, а піднесені угору парасольки раз у раз чіплялись одна за одну над широкими солом’яними бриликами від сонця, кожен оздоблений трояндою й зав’язаний на шиї чорною оксамитовою стрічкою. З-під цих бриликів видніли всі можливі відтінки рудих кучерів: визивно-руді — Гетті, ясно-золотисті — Камілли, з каштановим відлиском — Ренди, моркв’яно-червоні — Бетсі, наймолодшої.
— Які чарівні ластів’ята, мем,— галантно промовив Джералд, під’їхавши ближче до коляски Тарлтонів.— Але все одно не зрівнятись їм з їхньою матусею.
Місіс Тарлтон ледь насмішкувато повела золотаво-карими очима й прикусила нижню губу, що дівчата зрозуміли по-своєму і закричали, перебиваючи одна одну:
— Ма, перестань пускати бісики, а то розкажемо татові!
— Чи не повірите, містере О’Гара, тільки де побачимо симпатичного кавалера, як от і ви, вона зразу його й відіб’є у нас!
Скарлет сміялася разом з усіма, але, як і завжди, панібратське ставлення тарлтонових дівчат до своєї матері неприємно вражало її. Вони поводилися з нею, ніби з ровесницею, наче вона теж була шістнадцятилітка. Для Скарлет навіть сама думка, що можна таким тоном звертатися до матері, здавалася блюзнірською. А проте... а проте було щось надзвичайно привабливе у стосунках цих дочок з матір’ю — вони ж таки обожнювали її, хоч і під’юджували, дражнили й брали на кпини. Ні, ради Бога,— поспішила запевнити себе Скарлет,— вона зовсім не хоче, щоб Еллен була схожа на місіс Тарлтон, але все-таки приємно було б отак побавитися з мамою. Відразу, однак, вона відчула якийсь сором: це ж наче неповага до Еллен! Скарлет знала, що до тих чотирьох голівок під солом’яними бриликами в колясці ніколи й близько не підступають такі бентежні думки, і, як і щоразу, коли завважувала свою відмінність від інших дівчат, їй стало незатишно й прикро.
Хоч яка від природи кмітлива, Скарлет не схильна була до аналізу, проте підсвідомо вона відчувала, що Тарлтоновим дівчатам, невгомонним, як лошиці, й запальним, як березневі кицьки, притаманна якась незвична цілісність натури, успадкована від предків. І батько, й мати їхня походили з Джорджії, власне, з північної частини штату, і лише одна генерація відділяла їх від піонерів цього краю. Вони були певні себе й свого місця в житті. Як і Вілкси, вони інстинктивно знали, чого прагнуть, хоча прагнення їхні були спрямовані в зовсім іншому напрямку, і їх ніколи не точили внутрішні суперечності, як то бувало зі Скарлет, у жилах якої стримана рафінована кров аристократки з надбережжя змішалася з кров’ю ірландця-хлібороба, приземленою і заповзятливою. Скарлет хотілося поважати й боготворити матір, як святу, але вона була й не від того, щоб часом розкуйовдити їй волосся або подражнити чимось, хоч і розуміла, що одне несумісне з другим. Такі самі суперечливі почуття озивалися в ній у товаристві хлопців, коли вона хотіла здаватись вихованою і витонченою панночкою, бувши водночас і пустотливим дівчиськом, в якого можна скрасти один-два поцілунки.
— А чому Еллен немає? — поцікавилася місіс Тарлтон.
— Їй треба звільнити нашого управителя, то вона залишилася вдома з ним розрахуватися. А де ваш хазяїн і хлопці?
— Вони вже давно гайнули до Дванадцяти Дубів — покуштувати пуншу, чи міцний вийшов. Так наче у них не стало б на це часу до завтрашнього ранку! Я, мабуть, попрошу Джона Вілкса, нехай десь їх прилаштує на ніч, хоч би й у стайні. П’ятеро чоловіків під мухою — це вже для мене забагато. Трьом я б ще дала раду, але...
Джералд хутенько урвав її, перевівши розмову на інше. Він відчував, як дочки хихотять у нього за спиною, пригадуючи, в якому стані повернувся їхній батько торік восени з пікніка у Вілксів.
— А чому ви сьогодні не верхи, місіс Тарлтон? Без вашої Неллі ви наче й на себе не схожі. Ви ж бо з нею вдвох як стентор.
— А може, кентавр, мій любий неуку? — вигукнула місіс Тарлтон, легенько перекрививши його ірландський акцент.— Ви мали на увазі кентавра. Бо Стентор — то був чоловік, голос якого звучав, як мідний дзвін.
— Стентор чи кентавр — це байдуже,— відповів Джералд, анітрохи не знічений своєю помилкою.— А у вас, шановна пані, теж голос, як добрий дзвін, коли ви підганяєте своїх псів.
— Ось бачиш, ма! — озвалася Гетті.— Я ж казала тобі, що як ти на полюванні побачиш лисицю, то зчиняєш такий вереск, мов той команч.
— А ти ще більший зчиняєш вереск, коли мамка миє тобі вуха,— дала їй одкоша місіс Тарлтон.— А вже маєш цілих шістнадцять років. Ну, а верхи я не іду тому, що Неллі сьогодні вранці привела лоша.
— Що ви кажете?! — скрикнув жваво зацікавлений Джералд: в очах у нього зблиснула характерна для ірландців захопленість кіньми, а Скарлет знов була прикро вражена, мимохіть порівнявши свою матір з місіс Тарлтон. Адже для Еллен ані кобили ніколи не жеребляться, ані корови не теляться. Та й курки ледве чи несуть яйця. Еллен цілковито нехтувала такі матерії. Але от місіс Тарлтон зовсім не соромилась чогось такого.
— І що вродилося? Лошичка?
— Ні, симпатичний такий лошак, ніжки довгі, аж на два ярди. Неодмінно приїжджайте подивитись, містере О’Гара. Це справжній кінь тарлтонівської породи. Рудий — чисто як кучері моєї Гетті.
— Та він геть схожий на Гетті! — докинула Камілла, ту ж мить з писком потонувши в миготінні спідниць, панталонів і збитих набік капелюшків, коли Гетті, яка й справді мала довгасте лице, спробувала її ущипнути.
— Мої дівчиська з самого ранку сьогодні розходилися,— промовила місіс Тарлтон.— Їх пойняла теляча радість, коли вони почули новину про Ешлі та його малу кузинку з Атланти. Як пак її звати? Мелані? Чудесне дитя, хай Бог її благословить, але я ніяк не можу запам’ятати ні імені її, ні обличчя. Чоловік нашої куховарки старшим служником у Вілксів, то він, прийшовши учора ввечері, сказав їй, ніби сьогодні оголосять їхні заручини, а куховарка вранці переповіла це нам. Дівчата як почули цю новину, страшенно розхвилювалися, хоч я не розумію чому. Усі ж давно знали, що Ешлі з нею одружиться, тобто якщо не візьме котрусь кревнячку з родини Берів, тих, що в Мейконі. Так само, як усі знають, що Душка Вілкс вийде за брата Мелані — Чарлза. А поясніть-но мені, містере О’Гара, чому цим Вілксам не можна одружуватись поза колом своєї рідні? Бо якщо...
Решту цієї насмішкувато кинутої фрази Скарлет уже не почула. На якусь коротку мить сонце наче заступила холодна хмара, світ увесь потьмянів і втратив свої барви. Молода, така ясна зелень померкла, дерен побляк, осипані розкішним рожевим цвітом дикі яблуні прив’яли й спохмурніли. Скарлет спазматично вхопилася рукою за обшивку сидіння, і парасолька в її руці дрібно затремтіла. Одна річ — знати про заручини Ешлі, та зовсім інша — чути, як хтось згадує про це, мов про якусь дрібницю. Але потім зусиллям волі вона взяла себе в руки, і сонце знову вийшло з-за хмари, й ожив навколишній краєвид. Вона ж знає, що Ешлі кохає її. Це безперечно. І Скарлет усміхнулась, коли подумала, як здивується місіс Тарлтон, що ніяких заручин увечері не оголосять, як вона ще дужче здивується, почувши про втечу, та як розповідатиме сусідам, що от же й бестія ця Скарлет — сиділа собі й нічичирк, коли вона розводилася про заручини Мелані, тоді як сама з Ешлі давно вже... У Скарлет аж ямочки на щоках заграли від усіх цих думок, а Гетті, весь час невідривно втуплена у неї — ану ж, як вона сприйме слова її матері? — з розгубленим виглядом відхилилася назад.
— Ні, що там не кажіть, містере О’Гара,— переконано провадила місіс Тарлтон,— а це негодяще діло, всі ці шлюби між близькими родичами. Вже й те погано, що Ешлі одружується з цією малою Гамільтон, але коли ще Душка Вілкс вийде за цього хирлявого Чарлза Гамільтона...
— Якщо Душка не вийде за Чарлі, вона так і засидиться в старих дівках,— втрутилася в розмову Ренда, безжалісна до своєї ровесниці, адже їй самій така перспектива не загрожувала.— До неї ніхто ніколи не залицявся, крім нього. Та й він не дуже, хоч вони й заручені. Пам’ятаєш, Скарлет, як він лицявся до тебе торік на Різдво?
— Не будь така в’їдлива, панночко,— осмикнула її мати.— Але все-таки не годиться брати шлюб з двоюрідними чи й троюрідними сестрами. Це веде до виродження. Люди ж бо не коні. Якщо схрестити кобилу з її братом або з батьком, коли він добрий плідник, то можна вивести непогану породу, але з людьми таке не проходить. Якісь риси, може, й добрі будуть, але витривалості це не додасть. Ви...
— Ні, мем, щодо цього я з вами не згоден! Можете ви що-небудь закинути родині Вілксів? А вони ж беруть шлюби між собою ще відтоді, як Бріан Бору був хлопчиськом!
— То тим більш пора зупинитись, бо вже дещо й помітно. На Ешлі, правда, не дуже, він загалом куди як симпатичний хлопак, хоча навіть і в нього... Але гляньте на цих двох дівчат Вілксів — такі вони виморені, бідачиська! Звісно, вони милі дівчата, тільки ж якісь безживні наче. Або візьміть цю малючку Мелані. Тоненька як билина, і така утла, що, здається, вітерець війне — й змете її. І ніякої навіть думки власної не має. Тільки й почуєш від неї: «Ні, мем!», «Так, мем!». Ви розумієте, що я хочу сказати? Ця родина потребує свіжої крові, доброї дужої крові, такої, як у моїх рудоголових або у вашої Скарлет. Ви тільки правильно зрозумійте мене. Вілкси по-своєму гарні люди, ви знаєте, що я люблю їх усіх, але будьмо щирі! Вони такі рафіновані, що аж вироджуються. На доброму біговищі в ясну погоду вони можуть непогано себе показати, але в сльоту, я певна, вони не витримають. Їм забракне витривалості, і у скруті вони здадуть, їй-богу. Вони лише при ясній погоді годящі. А мені такий кінь любий, що й у негоду не підведе! І оці їхні шлюби між своїми зробили їх зовсім не схожими на всіх нас. Вічно вони або деренчать на роялі, або ушнипляться головою в книжку. Я певна, що для Ешлі книжка миліша від полювання! Їй же бо, містере О’Гара! І ще гляньте, які вони кощаві усі. Аж світяться. Ні, їм не обійтись без самиць і самців міцної крові...
— Гм-гм,— промурмотів збентежено Джералд, раптом збагнувши, що цю розмову, страшенно цікаву й цілком пристойну, як на нього, зовсім інакше оцінила б Еллен. А ще якби вона дізналася, що ця балачка велася при її дочках, то повік не відійшла б від такого струсу. Але місіс Тарлтон, як звичайно, коли допадалася до улюбленої своєї теми — виведення доброї породи, однаково, кінської чи й людської — була глуха до чиїхось там інших поглядів.
— Я знаю, про що кажу, бо у мене теж є двоюрідний брат і сестра, які побралися одне з одним. То побачили б ви, що за діти у них — бідолашки, балухаті всі до одного, як ті жаби! І коли мої батьки надумали видати мене за брата у других, я запручалась, мов кобилиця. Я сказала: «Ні, мамо! Це не для мене. Я не хочу, щоб мої діти були кривоногі або з одутливими животами». Мама аж зімліла, почувши від мене про одутлі животи, але я затялася, як стій, і бабуся мене підтримала. Вона теж зналася на кінській породі, як її виводять, і сказала, що я маю слушність. Оце ж вона допомогла мені втекти з містером Тарлтоном. Ну, і гляньте на моїх дітей! Усі здорові, при тілі, нема серед них ні хирляків, ні недомірків, хоча Бойд, правда, трохи не вийшов зростом. Тоді як Вілкси...
— Я нічого не хочу сказати, мем...— не дав їй договорити Джералд, помітивши розгублений погляд Керрін і пожадливу допитливість на обличчі Сьюлін: що, як удома вони ще почнуть розпитувати Еллен про всякі такі речі, і тоді виявиться, який з нього кепський охоронець дівчачої цноти? Сама тільки Скарлет — зауважив він не без задоволення — витала десь за хмарами, як і належить справжній леді.
Несподівано вирятувала його Гетті Тарлтон.
— Боже, ма, рушаймо вже! — нетерпляче вигукнула вона.— Я спечуся на сонці, я вже просто чую, як не шиї проступає ластовиння.
— Хвилиночку, мем, поки ви ще не рушили,— мовив Джералд.— То яка ваша остання воля, чи згодні ви продати коней нашому Ескадронові? Війна може початись не сьогодні-завтра, і хлопці хочуть, щоб ця справа була залагоджена. Це загін округи Клейтон, тож і коні мають бути у ньому з нашої округи. А вас нічим не проймеш, ви й досі відмовляєтесь продати нам своїх красенів.
— А може, ніякої війни й не буде,— місіс Тарлтон силкувалася вигадати час, геть відразу забувши про чудні матримоніальні звички родини Вілксів.