— Ні, була б! Я була б щаслива!
— Ой ні, дочко, ніколи. Подружнє щастя буває лише тоді, коли він і вона як душа одна.
У Скарлет уже мало не зірвалося з язика нерозважливе: «А проте у тебе з мамою щасливий шлюб, хоч ви зовсім різні вдачею!» — але вона вчасно стрималась, а то б він вуха їй нам’яв за таке зухвальство.
— Ми з Вілксами ані в чому не схожі,— мовив далі Джералд, так само звільна цідячи слова.— Ці Вілкси — геть іншого складу, ніж решта наших сусідів, я таких ніде й не зустрічав. Дивакуваті вони люди, тож і добре, що у них мода одружуватись у своєму колі, щоб їхні дивацтва не розходилися межи людьми.
— Але ж, тат, Ешлі зовсім не...
— Стривай-но, кицюню! Я нічого йому не закидаю, він мені навіть подобається. І коли я кажу «дивакуваті», то це не значить «схиблені розумом». За ним немає таких «дивацтв», як за Калвертами, що можуть процвиндрити все своє майно на перегонах, або за Тарлтонами, в яких у кожному поколінні один-два п’яниці, або за Фонтейнами, що, розпалившись, здатні порішити людину, як раз сплюнути. Такі вибрики — діло житейське, тут нема нічого дивного, і коли Джералда О’Гару доля вберегла від них, то й слава Богу. І я зовсім не думаю, що Ешлі, одружившися з тобою, став би тебе зраджувати чи бити. Хоча, може, так було б і краще — ти бодай би розуміла, що до чого. Ні, він дивакуватий зовсім по-йнакшому, так що годі й зрозуміти. Він мені подобається, але побий мене сила Божа, коли я можу добрати ладу в його балачках. От скажи мені щиро, кицюню, ти щось розумієш у цих його казаннях про книжки, і вірші, й музику, і олійні картини, і всякі такі інші глупства?
— Ой тат! — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Якби я одружилася з ним, усе б змінилося!
— Справді? Ти певна? — ущипливо мовив Джералд, гостро глянувши на дочку.— Мало ж ти знаєшся на чоловіках, не кажучи вже за Ешлі. Затям собі: ніколи ще жодна жінка у світі ні на крихту не змінила свого чоловіка. А щоб змінити Вілксів — то де там у біса, навіть і в думці собі такого не покладай, дочко! Весь рід у них такий, і такі вони спредвіку. І такими, певно, й залишаться. Вони вроджені диваки, це я тобі кажу. Ти тільки глянь, як їх носить то до Нью-Йорка, то до Бостона — слухати там опери чи дивитись усякі олійні картини. І як вони цілими скринями замовляють у янкі французькі й німецькі книжки. А потім читають їх день і ніч та роздумують бозна про що, замість піти на полювання чи пограти в карти, як усі нормальні чоловіки.
— Але на всю округу нема кращого верхівця, ніж Ешлі! — вигукнула Скарлет, яку зачепив за живе закид, ніби її коханий може бути в чомусь невправний.— Хіба тільки його батько. А щодо покеру, то, може, це хто інший, а не Ешлі виграв у тебе дві сотні доларів у Джонсборо минулого тижня?
— Це Калвертові хлопці, бачу, знов розбазікали, бо звідки б ти знала, скільки я програв! — сердито озвався Джералд.— Хіба я заперечую, кицюню, що Ешлі може верхи ганяти й у покер грати як ніхто? Та й спиртне коли взяти, то він навіть Тарлтонів зажене під стіл. Він усе це може, але серце його не лежить до цього — ось чому й кажу, що він дивак.
Скарлет мовчала, тільки серце її щеміло ще дужче. Батько мав рацію, що й казати. Душею Ешлі був далекий від цих простацьких розваг, в яких він перевершував багатьох своїх земляків. Він цікавився цими речами ніби а чемності, тоді як інші тільки й жили ними.
Здогадавшись, чому вона мовчить, Джералд поплескав дочку по плечах і промовив з тріумфом у голосі:
— Тож бачиш, Скарлет, це таки правда. Що б ти робила з таким чоловіком, як Ешлі? Вони всі схибнуті, ці Вілкси.— І додав лагіднішим тоном: — Коли я оце згадував Тарлтонів, то не тому, що я дуже за ними руку тягну. Вони собі славні хлопці, але якщо ти накинула оком на Кейда Калверта, то, про мене, хай і він. Калверти — порядна родина, дарма що старий і взяв собі дружину з янкі. А коли мене не стане... Слухай-но сюди, голубко! Я відпишу Тару на тебе з Кейдом...
Не піду я за Кейда, хоч мене озолоти! — з серцем вигукнула Скарлет.— І перестань накидати його мені! Не хочу я ні Тари, ні яких інших плантацій. Нащо вони, коли...
Вона мала на думці: «...коли я не з тим, хто мені найлюбіший», але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі — звісно, після Еллен,— не дав їй договорити, скипівши від гніву:
— То це ти, Скарлет О’Гара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,— нічого не варта?
Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково — розшаленіє батько чи ні.
— Земля — це єдина річ на світі, чого-небудь варта! — кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.— Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись... За що варто й померти!
— Ой тат,— бридливо скривилася Скарлет,— ти говориш чисто як ірландець!
— А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі — звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,— а ти що мені за це? Пирхаєш носом!
Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет.
— Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі — любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно... А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро — я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну!
— Ой тат!
Але Джералдові вже набридла ця розмова: то ж треба було, щоб така морока звалилася на його голову. Крім того, йому було прикро, що Скарлет не втішила навіть пропозиція вибрати собі найкращого жениха в цілій окрузі, та ще й з його обіцянкою відписати їй Тару на додачу. Джералд любив, коли його дарунки приймали з поцілунками і вдячним сплескуванням рук.
— І перестань супитись, панночко. Байдуже, кого ти вибереш, аби лише він був тобі вдачею люб, та був джентльмен, південець і взагалі чоловік достойний. А кохання — воно до жінки приходить у шлюбі.
— Ой тат, ти так по-старосвітськи думаєш!
— Зате правильно. Нащо всі ці американські витребеньки — одруження з любові, як у служників чи янкі? Найкраще, коли батьки самі вибирають чоловіка для дочки. Бо ж хіба може таке зелене дівчисько, як ти, відрізнити порядного юнака від поганця? Глянь ось на Вілксів. Відки у них така гідність і сила з покоління в покоління? Та тому, що вони одружуються поміж своїх, у межах роду, як то в них і заведено.
— О Боже! — вихопилось у Скарлет: батькові слова мимохіть озвались у ній болем, нагадавши про ту гірку новину. Джералд глянув на її похнюплену голову й безпорадно переступив з ноги на ногу.
— Та ти ніби плачеш? — запитав він, незграбно взявши дочку за підборіддя й пробуючи підвести їй голову, сам сповнений пекучого жалю.
— Ні! — різко вигукнула вона, шарпнувшись убік.
— Ти неправду кажеш, але я за це пишаюся тобою. Я радий, що ти горда, кицюню. І я хочу, щоб ти була гордою і на завтрашньому пікніку. Це нікуди б не годилося, якби по всій окрузі пішли плітки й смішки, що ти упадаєш за хлопцем, котрий тільки приятелював з тобою і нічого більшого не мав на думці.
«О, ще й як мав! — зажурено подумала Скарлет.— Я у нього й з думок не сходила, я певна. Аби мені ще хоч трохи часу, я б спонукала його заговорити... Якби не оця звичка Вілксів одружуватися серед своїх!»
Джералд узяв її руку й просунув собі під лікоть.
— Ходім уже вечеряти, і хай це все залишиться між нами. Пощо тривожити цим маму — це ні мені, ні тобі не треба. Висякай, дочко, носа.
Скарлет висякалася в подертий носовичок, і вони рука в руку рушили темною алеєю, а кінь повільно ступав за ними. Біля будинку вона хотіла була ще щось сказати, коли це в густій сутіні веранди розгледіла постать матері. На ній були капелюшок і шаль, на руках рукавички, а позад неї стояла насуплена, як грозова хмара, Мамка з чорною шкіряною сумкою, де Еллен О’Гара завжди тримала бинти й ліки для негрів. Бувши обурена, Мамка більш звичайного віддимала свою й так відкопилену нижню губу, і Скарлет одразу побачила, що стара аж кипить усередині.
— Містере О’Гара,— гукнула Еллен чоловікові, коли помітила його з дочкою на алеї: вона належала до тієї генерації, яка вважала за необхідне дотримуватись офіційного стилю поміж членів подружжя — навіть після сімнадцятьох років шлюбного життя й народження шістьох дітей.— Містере О’Гара, у Еммі Слеттері лихо: вона привела дитину, але немовля ледь живе, і його треба охрестити. Я мушу з’їздити туди з Мамкою, може, ми чим зарадимо.
Говорила вона більш-менш запитальним тоном, так наче дожидала дозволу чоловіка; звичайно, то була чиста умовність, але для Джералда приємна.
— А нехай їм! — вибухнув Джералд.— От ця біла голота, не можна через них і повечеряти спокійно! А я саме хотів розповісти тобі, що говорять в Атланті про війну. Що ж, іди, місіс О’Гара! Ти-бо й уночі спати не ляжеш, коли знаєш, що в когось клопіт, а тебе нема там до помочі.
— Де ж бо їй спати, коли конче тра то негра підлікувати, то з білих голодранців кого, наче ті самі не годні себе запорати,— бубоніла глухо Мамка, спускаючись східцями до коляски перед ганком.
— Сядеш на моє місце за столом, люба,— сказала Еллен, лагідно поплескуючи Скарлет по щоці рукою в рукавичці.
І хоч дочку душили сльози, неубутня магія материного доторку, легенький аромат парфумів з лимонної вербени, шелест її шовкової сукні — все це пройняло Скарлет солодким трепетом. Еллен О’Гара здавалася Скарлет приголомшливим дивом, що жило в домі поруч з нею, сповнювало її святобливим острахом, чарувало й заспокоювало У біді.
Джералд підсадив дружину в коляску й наказав кучерові бути обережним у дорозі. Тобі, що двадцять років доглядав Джералдових коней, обурено скривив губи: щоб це хтось його повчав, як тримати повіддя в руках! Коли коляска від’їздила, він і Мамка поряд на передку були ніби живе втілення того, як негри можуть виявляти несхвалення поведінки своїх господарів.
«Коли б я менше підсобляв на дурничку цим злидням Слеттері,— насуплено розмірковував Джералд,— вони хоч-не-хоч спродали б мені своїх кілька акрів болота й винеслися геть з округи», Аж це йому стукнуло в голову втнути добрячий жарт, і він, враз прояснівши, промовив:
— Ану, дочко, скажімо Поркові, що замість купити Ділсі я його самого продав Джону Вілксові.