реєстрах когорти «перших хоробрих», «зачинателів радянської літератури», фаланги «співців нової ери», творців «червоного ренесансу», врешті — письменників «розстріляного Відродження» ім'я однієї з найвидатніших постатей часу — Сергія Пилипенка — доволі часто згадується лишень побіжно, а то й — надто в останні десятиліття — з негативним підтекстом, насамперед з огляду на його опонування Миколі Хвильовому під час літературної дискусії 1925— 1928 рр.
Зрештою, як випадає думати, саме це й стало основною причиною «замовчування» письменника в антології «Розстріляне Відродження», укладеній на еміграції Ю. Лавріненком, що від 1959 р. та й донині є однією з найбільш репрезентативних у своїй подачі літературного покоління 1920-х. Ніби висуваючи додаткові аргументи, упорядник і вихованець Пилипенка дає йому нищівну характеристику: «нещасливий псевдотеоретик мистецтва із рамени псевдо-письменницької організації Плуг», хоч і визнає його за першорядного організатора, стараннями котрого «росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію».
Цікаво, що й материкові дослідники від середини 1980-х рр. мислять у рамках такого кліше. Як відзначав 1992 р. О. Мукомела, «нинішні літературознавці та культурологи здебільшого згадують ім'я Сергія Пилипенка тільки як фундатора „Плуга“ з його „масовізмом“, однобоко оцінюючи значення цієї організації та її керівника без коректив на тодішні соціально-політичні і духовні реалії української громадськості».
Усталенню стереотипного сприйняття цієї постаті сприяють і новочасні комплексні дослідження літпроцесу 1920-х рр. М. Шкандрія (1992) та С. Павличко (1997). Попри прагнення авторів до неупередженості й об'єктивності висвітлення тогочасних тенденцій, їхні симпатії до адептів модерності та європейськості часто застують роль і значення в українському культурному поступі Сергія Пилипенка.
Щоправда, М. Шкандрій у висновках до своєї студії таки наголошує: «Дуель між Хвильовим і Пилипенком можна також витлумачити як конфлікт між двома стратегіями розвитку масового руху. Пилипенко робив із селян українців, Хвильовий перетворював українців на інтелектуалів (письмівка наша — Р. М). [...] Тому конфлікт полягав, власне, лише в тактиці: Хвильового, Блакитного, Пилипенка й інших поборників об'єднувало куди більше, ніж розділяло».
Тим самим увиразнюється теза, висловлена раніше Ю. Шевельовим, котрий писав, характеризуючи суть дискусії довкола шляхів розвитку української літератури, що в тих історичних обставинах головним питанням було «те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, причому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко, належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками».
Об'єктивно, саме вони стали на чолі літературного процесу 1920-х рр., що спричинився до нечуваного розквіту української культури й духовного відродження нації з центром у Харкові. І прикметно, що хронологічними рамками цієї короткої та напрочуд яскравої доби в історії нашої літератури стали дати харківського періоду в житті обох письменників, що закінчився для Хвильового самогубством, а для Пилипенка — арештом та розстрілом.
Власне, свої перші та останні дні в слобідській столиці Сергій Пилипенко провів у в'язниці. А проміжок у тринадцять років поміж двома арештами став часом найвищого злету його таланту журналіста, письменника, адміністратора та організатора літературного процесу.
17 листопада 1920 р. Сергій Пилипенко прибув до Харкова як делегат V Всеукраїнської конференції КП(б)У, а по її закінченні 22 листопада його заарештовує місцевий відділ ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії).
Біографія двадцятидев'ятирічного арештанта була доволі яскрава. З чотирнадцяти років Пилипенко бере активну участь у революційному русі, а в 1908 р. стає членом партії соціалістів-революціонерів. Така рання політична активність чималою мірою зумовлена впливом батька, «що був народним учителем, а за переконанням — народоволець».
Народився майбутній письменник 1891 р. в Києві в родині полтавських козаків. З огляду на «політичну неблагонадійність», батько часто «змінював» роботу, що негативно позначалося на сімейних статках. Відтак з ранніх років Сергію Пилипенкові довелося працювати в різних трудових артілях, зокрема «учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, грабарем, косарем, десятником на болотяних роботах», і при тому здобувати освіту — навчатися в гімназії, «казеннокоштним за маломочність і добре вчення».
Під впливом творів Михайла Драгоманова Пилипенко вступає на славістичний відділ історико-філологічного факультету Київського університету, вивчає греку, латину, а також французьку, німецьку, італійську, чеську, польську, сербську мови. Чималу увагу приділяє студіям української мови та літератури. У планах — написання дисертації, однак через участь у партійній діяльності 1912 р. його виключають на третьому курсі з університету. Слідство й суд не знайшли належних доказів, а тому покарання було не надто суворим — обмежились забороною проживати в Києві.
Відтак майбутній письменник продовжив справу батька: викладає історію, словесність, логіку, психологію спершу в Баришпільській вищій початковій школі, а згодом у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях.
З початком Першої світової війни за рішенням проводу есерів іде добровольцем на фронт. Воюючи у складі 21-го армійського корпусу, Сергій Пилипенко проходить усі щаблі від рядового до штабс-капітана, командира батальйону, стає особистим дворянином (як свого часу і його батько), а за військові звитяги нагороджується орденами Святої Анни і Святого Володимира, а також усіма обер-офіцерськими нагородами. Був тричі поранений та двічі контужений.
У перші дні Лютневої революції він бере активну участь у роботі солдатських рад — обирається до полкової, дивізійної та армійської, а також стає одним із провідників українського руху у 12-ій армії та загалом на Північному фронті. У цей час набуває й редакторського досвіду — у Ризі видає фронтову газету «Український голос», що підтримувала політику Центральної Ради. Після жовтневого перевороту Пилипенко — комісар 151-го полку і 33-ї дивізії, при тому залишається членом есерівської фракції в солдатських комітетах армії та фронту.
Після демобілізації в січні 1918 р. повертається до Києва й активно включається в політичне життя, насамперед як редактор наймасовішої газети «Народна Воля», наклад якої сягав 200 тисяч примірників. Видання Всеукраїнської селянської спілки та Центрального кооперативного комітету було в опозиції до гетьманату Павла Скоропадського, а відтак Пилипенкові довелося відсидіти три місяці в гетьманській в'язниці.
По тому знову продовжує активну політичну діяльність. Восени 1918 р. стає членом ЦК Української партії соціалістів-революціонерів. Бере участь у підготовці Конгресу трудового народу України, перша сесія якого відбулася 23-28 січня 1919 р., а з-поміж її ухвал — затвердження акта возз'єднання Східних і Західних земель, проголошення єдиної соборної Української Народної Республіки та принципу загального виборчого права для формування різних рівнів рад. Утім, запалення легень не дає змоги Пилипенкові бути присутнім на тому засіданні. А вже 5 лютого Київ окупувала Червона армія.
У нових політичних умовах Сергій Пилипенко публічно зрікається свого членства в УПСР та в березні 1919 р. вступає до КП(б)У. У цей час він очолює редакції партійних і радянських часописів, а також працює в редакційних відділах Всевидаву та завідує видавництвом ЦК КП(б)У «Космос».
Під час спішного відступу Червоної армії під тиском денікінських військ Пилипенко вирішує не залишати Україну. Перебуваючи на посаді начальника гарнізону Чернігова, він за власною ініціативою формує партизанський загін. Діючи в районі Київ — Житомир, Сергій Пилипенко впродовж двох тижнів проводив спільні військові операції з колишнім однопартійцем-есером Несмєяновим, намагаючись прорватися на Південь до Махна. Це вимушене «союзництво» згодом стало формальним приводом та головним пунктом звинувачення з боку харківських чекістів.
Як свідчать матеріали ДПУ, у цей час він «приєднався до Волинської петлюрівської бригади і був зарахований у команду зв'язку». Однак цей військовий підрозділ на чолі з О. Волохом вийшов на тоді із підпорядкування Головному Отаману С. Петлюрі та перейшов у розпорядження ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів). Відомо також, що Пилипенко побував у полоні, організував втечу та додав до своїх попередніх контузій ще одну.
Наприкінці 1919 р. він повертається до Києва, редагує газету «Більшовик». Сергій Пилипенко у своїх журналістських матеріалах прагне відстоювати демократичні принципи в розбудові радянської влади, а також звертає увагу на особливу роль українського селянства та його значення в майбутньому суспільно-політичному устрої (власне, ця тема була провідною і Пилипенка-журналіста, згадати бодай пізніші в часі публікації, присвячені голоду 1920-х, відстоюванню прав селянства й засудженню впроваджених директивних методів керування економічними процесами на селі).
Тим часом навесні 1920 р. розпочинається черговий виток воєнних дій. Із заходу наступають об'єднані військові сили Польщі та УHP, а з півдня — білогвардійці. Редакцію «Більшовика» евакуюють до Черкас, а редактора газети відряджають командувати стрілецькою бригадою 13-ї армії. Проте зі звільненням Києва його відкликають із фронту для організації Київського губревкому. Спершу деякий час працює в партапараті, а невдовзі його знову поглинає журналістська й редакторська робота.
У цей час Пилипенко зближується з Георгієм Лапчинським та Євгеном Касяненком, котрі обстоюють ідею федералізації українсько-російських відносин як на рівні парторганізацій, так і народного господарства. Ці партійні діячі наголошували на вагомості національного питання в Україні та різко протестували проти його ігнорування більшовиками, прагнули до створення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною організацією й секцією Інтернаціоналу. Та найбільш крамольним в очах московського партійного керівництва було їхнє прагнення формувати окремі українські військові частини й відстоювання економічної самостійності України.
Ці ж таки питання набули особливої гостроти і на V Всеукраїнській конференції КП(б)У в Харкові 17—22 листопада 1920 р. У ході полеміки Сергій Пилипенко активно відстоював позиції «федералістів». Як указує О. Мукомела, це й стало основною причиною арешту ЧК, здійсненого за вказівкою X. Раковського та Д. Мануїльського. У результаті розслідування Пилипенкові було заборонено обіймати відповідальні посади впродовж шести місяців. Так розпочався харківський період у житті письменника.
Згодом він писав: «Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі „Серп і Молот“. Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така-сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у „Вістях“ дописи про цей завод. І коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором „Селянської Правди“ і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім „Байківницю“ Це був 1921 рік».
Серед співробітників редакції «Селянської Правди» зустрічаємо імена Андрія Паніва, Петра Панча, Івана Сенченка, а відповідальним секретарем газети працював Павло Губенко (Остап Вишня). Доволі часто Сергію Пилипенкові доводилося також виконувати й обов'язки редактора газети «Вісті ВУЦВК», коли загострювалася хвороба Василя Еллана-Блакитного. У цій редакції, що містилася лишень поверхом нижче, гуртувалися Михайло Йогансен, Володимир Коряк, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий.
Ці дві групи письменників, власне, і складають осереддя культурного життя слобідської столиці. Завдяки їхнім зусиллям з'являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», виходить журнал «Шляхи Мистецтва», нормалізується робота видавництв, а розрізнені досі літературні явища постають складниками загальнонаціонального українського літературного процесу.
Останній факт ішов урозріз з уявленнями московських політкомісарів від культури в особі шовіністично налаштованих провідників місцевого Пролеткульту. Відтак загострюється українсько-російське протистояння в цій ділянці, що особливо увиразнилося з організаційним оформленням українського літературного руху.
Виконуючи резолюцію ЦК КП(б)У про необхідність організації сил селянських письменників, пленум Всеукраїнського оргбюро Пролеткульту 13 березня 1922 р. доручає Пилипенкові роботу зі створення Спілки селянських письменників. Уже 3 квітня на засіданні колегії Художнього сектора Головполітосвіти було ухвалено статут новоствореної організації «Плуг», що мала «об'єднати розпорошені досі революційно-творчі сили селянських письменників скрізь по Вкраїні і працювати серед широких селянських мас», а невдовзі — 15 квітня — й надруковано в першому числі однойменного селянського двотижневика Головполітосвіти УСРР.
Така організаційна оперативність викликала неприховане роздратування в керівництва Пролеткульту. На офіційних зборах ЦК організації фактичний її керівник 3. Невський заявив, що «ЛітГоловполітосвіти є зібранням „українців-пройдисвітів“». У свою чергу, це дало привід С. Пилипенкові та В. Еллану-Блакитному на засіданні пленуму Всеукраїнського оргбюро 14 травня 1922 р. демонстративно вийти зі складу Пролеткульту. Услід за ними так само вчинили В. Коряк та В. Сосюра. Унаслідок такого демаршу Пролеткульт доволі швидко втратив свої позиції в культурному житті радянської України, а незабаром і взагалі будь-який сенс свого існування.
З утворенням «Плуга» українські письменники вперше були організаційно об'єднані саме за професійною ознакою. На передній план висувалися не художньо-естетичні принципи й певні мистецькі уподобання, а головно — засадниче завдання «створення нової робітниче-селянської літератури», а тому «не корпоративні, але суспільно-громадські інтереси мають керувати всією працею спілки».
Уже перші місяці діяльності організації засвідчили не те щоб своєчасність створення, а крайню її необхідність для потреб культурно-масового освітнього руху на селі, що з роками визвольних змагань завдяки діяльності «Просвіт» набув яскравого національного характеру. Географія «Плуга» поширилася на Конград, Валки, Лубні, Київщину, Полтавщину, одна філія почала діяти навіть на Курщині.
Як подавав у своїй хроніці журнал «Шляхи Мистецтва»: «З відчитів і відомостей місцевих організацій видно велике зацікавлення селянських мистців до спілки. Розбурхані, стихія революційної селянської творчости шукає виявлення і організаційних форм. Часто до Бюро Спілки приходять листи з усіх закутків України з проханням прийняти до Спілки, зразками творів і життєписами. Сливе щотижня приїздять до Харкова з сел нові письменники, щоб дістати поради, вказівки і товариську критику на свою творчість. Розшукують літературу відповідну, знайомляться з сучасним станом письменства, з самими письменниками, і їдуть на провінцію часто вже як організатори нової філії „Плуга“». Відтак невдовзі «Плуг» стає наймасовішою літературною організацією. Не останню роль тут відіграла можливість колективного членства поряд з індивідуальним, а також настанова на співпрацю з сельбудами, що прийшли на зміну «Просвітам».
Відповідаючи згодом на закиди щодо «просвітянства» й «масовізму» Спілки селянських письменників, Сергій Пилипенко як її незмінний голова зокрема зазначав: «Наша організація має бути масовою, тобто тісно зв'язана з нашими письменницькими резервами — численними літгуртками, найліпшими організаторами наших читачів, першим фільтром початкуючої літературної молоди». І в цьому велике значення «Плуга» для української літератури XX ст., адже з його лона вийшли не лише гроно першорядних письменників, а й чимало просто залюблених у художнє слово людей, чия пронесена крізь усе життя любов до літератури стала добрим грунтом для наступних поколінь українських письменників.
Тут і робота з творчою молоддю, і видання популярних масових серій художньої літератури (як-от — «Бібліотека селянина» та «Весела книжка»), а ще — пропагування українських письменників. І то незалежно, до якого угруповання вони належали й чиїми виступали опонентами — для плужан, власне для Сергія Пилипенка, важила передусім художня якість твору. Про це принаймні свідчать рекламні сторінки в плужанських виданнях та імена їхніх авторів.
Літературна дискусія 1925-1928 рр., що розвела по різні боки одного літпроцесу Пилипенка й Хвильового, негативно позначилася на діяльності Спілки селянських письменників «Плуг». За рахунок її членів було поповнено лави ВАПЛІТЕ й ВУСПП, а також сформовано основу «Молодняка» та «Західної України», з 230 членів організації залишилося 80 (а на 1930 р. кількість узагалі скоротилась до 47 осіб). Були згорнені численні філії із сотнями сільських літературних гуртків.
Плекання свідомого українства, та до того ж озброєного «словом», зовсім не входило в плани КП(б)У, чи то пак — ВКП(б). Обговорення суто літературних проблем було перетворено партійним керівництвом на аналогію внутріпартійної боротьби, що точилася в цей час поміж Л. Троцьким, Г. Зінов'євим, Л. Каменевим, М. Бухаріним і Й. Сталіним. Нібито демократичність обернулася на партійну централізацію, а 1929 р. було встановлено тоталітарний режим управління державою, що, відповідно, перекрило й будь-яку можливість для вільної творчої праці та мистецької реалізації — надто в Україні.
Піддаючись на партійну провокацію, Сергій Пилипенко зазначав: «Подібно тому, як в історії компартії 1925 рік буде записаний, як доба безпримірної дискусії, в основі якої лежать загублені деякими партійцями революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході й розвитком Неп'у в Союзі, недооцінка селянства й зневіра в творчі сили робітництва — так і в історії літературного руху на Україні минулий рік являється добою загостреної літдискусії, в основі якої лежать ті ж приблизно ухили, ті ж хвороби, що їх вигоїти є завданням ближчого часу».
Однак у тогочасній полеміці позиція плужан — насамперед в особі Пилипенка — була доволі виваженою: «Ми не повинні орієнтуватися ні на „Европу“, ні на „просвіту“. Всю проблему поставлено неправильно, бо нема в запитанні найменування основного двигуна радянської культури, основного будівника соціялізму — пролетаріяту з революційним селянством, що йде разом із ним. Ми мусимо орієнтуватись насамперед на творчість робітників і селян, їй допомагати в першу чергу розвиватися й засвоювати собі гегемонію на культурно-мистецькому фронті, як і на всіх інших».
В основу художньо-естетичних засад цієї творчості мав лягти попередній літературний досвід, однак притому, зазначалося в платформі організації, «завданням „Плугу“ є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, але виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартуванням їх у новому клясовому змісті».
І коли ваплітяни обмежувались лише декларацією — «В основу своєї мистецької праці ВАПЛІТЕ кладе марксівський світогляд і програмові постулати Комуністичної Партії, даючи широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами, як уже вживаними в світовій літературі, так і цілком новими», — то платформа «Плуга» містила ще й чіткі приписи щодо вимог до художнього твору:
«„Плуг“ прагне в своїй продукції проводити єдиний суцільний образ, що розгортається динамічно протягом усього твору в залежності від його соціального змісту й потреби для здійснення основних завдань творчости. Одночасно „Плуг“ має уникати роздрібних образів строкатої мозаїчної орнаментовки, що розгублює увагу й стає самоціллю в творах, званих імажиністичними.
Так само ритм твору має бути цільний, з динамічним розвитком, на протязі всього твору в залежності від розвитку його змісту й перипетій сюжету, втілених у єдиному творчому образі. Тим самим „Плуг“ одкидає виділення слова ритму в самоціль, як то роблять іноді футуристи, що дає наслідком продукування суто словесних, беззмістовних вправ.
Зрештою, не можна надавати надмірного значіння звуковим елементам у творі, як то роблять символісти, мелодисти і т. ін., викохані головним чином містицизмом, і треба прагнути до органічного сполучення цих звукових моментів з творчими образами й ритмами, зв'язуючи все в темпі, відповідному розвитку художньої дії — змісту».