— Воно має життьовий інтерес, — з притиском підхопив Карпо Макарович. — Коли-небудь я вам оповім його трагічну історію. Не вимагайте цього зараз. Рана ще надто свіжа й роз'ятрена. Не вимагайте!
— Та ні ж бо, товаришу! Хай ваша історія лишиться при вас. Нам із редактором важно задоволити читачів справді цікавим і корисним художнім матеріалом. Давайте ваш манускрипт.
Токненький школярський зшиток, списаний рівними акуратними рядками, перейшов до рук секретаря.
— Вам легко буде читати: я переписував три рази.
— Гаразд, гаразд! Не турбуйтесь. Завтра знатимете його долю.
«Кароліно Петрівно! Ви знаєте: я — маленький чоловічок, такий маленький, як чоловічки в Ваших прекрасних очах. Та хіба й маленькі чоловічки не мають права на велике щастя? Зробіть мене щасливим, Кароліно Петрівно! Адже я не знав досі, що таке щастя. Безрадісна була моя життьова путь, мов безкрайня телеграфна лінія. День до дня схожий, як телеграфні стовпи. Сірі, одноманітні. І думки, як дроти, довгі, нудливі, однотонні. Ви увірвалися в моє життя метеором. Ви ж така метеорна, Кароліно Петрівно, моя красна Ліночко — дозвольте мені хоч у листі Вас назвати так: красна Лі-ноч-ко!..
Не смійтеся з мене — я не шукаю слів, я пишу так, як думаю, а думаю про Вас я завжди, повсякчас, невідступно, з солодким болем і з незміренною радістю.
Коли Ви одного дня забули на моєму столі свої рукавички (це я їх украв, простіть мене, — я не міг їх не вкрасти!) — це був найщасливіший день у моєму житті. З того часу вони завжди зі мною, в боковій кишені мого піджака. Коли ніхто не дивиться на мене, я зідхаю глибоко й часто — й чую Ваші рукавички на своїх грудях. Потім я притискаю їх до свого обличчя й жадібно вдихаю їх аромат — від них пахне Вашими пальчиками.
Я знаю: Ви дивитесь на мене, як легкий аеро з-під хмар на тяжкі незграбні трамваї, що їх ганяють щодня по тих саме рейках туди й сюди, з зупинками на тих саме місцях — все життя від дня народження на заводі й до смерти серед іржавого кладовища в ремонтному парку. Але й аеро відпочиває на землі. Невже Ви не можете на час знизитися до мене? Ліночко, моя красна Ліночко, я не прошу чогось великого, нездійсненного! Я прошу тільки коли-не-коли побути зі мною, прошу мати право дивитися на Вас, не ховаючи свого зору, розмовляти не про службові справи, а так, як коливається дим понад містом, вільно, бездумно. Я ж бо Вас люблю. Яка жінка не любить, щоб її любили? Хай це буде непоказна, маленька людина — та ж важно, що вона ВАС любить, що ВИ центр її помислів, її мрій, Ви стаєте вищі від того, гордовитіші...
„Підемо разом у кіно“... Я чую, Ви регочетесь. Ви не в силі втриматись. Після всіх романтичних слів така наївна пропозиція. Ні, не наївна, моя красна Ліночко! В кіно, коли загасне світло, Ви не бачитимете, хто сидить попліч Вас. В кіно ми обидва дивитимемось на одне і — мрію — може, один відгомін те одне викликатиме в наших душах. В кіно Ви забудете звичайні наші взаємини, забудете ті буденні умови, де відбуваються наші службові зустрічі. В кіно ми рівні глядачі...
Доле моя, яке щастя буде сидіти поруч Вас, почувати обіч Ваше плече, чути, як Ви зідхаєте, всміхаєтесь, як реагуєте на екранові сцени. Ліночко! Прошу Вас — підемо разом у кіно. Хіба Вам не приємно буде почувати, що Ви робите людину щасливою, що Ви даєте їй велику, незціненну радість?
Редактор із секретарем мовчки переглянулись:
— Оригінально! Замість послати почтою чи просто передати в руки, хоче надрукувати любовну цидулку в газеті. Кумедно!
— М-гу! Перший випадок у практиці... Ви кажете, що він був дуже схвильований? Та певно, певно... Знаєте що? Покличте сюди Кароліну Петрівну, обміркуємо справу втрьох. У любовних історіях жіночий розум мерщій розбереться, тим більше — сам адресат.
Кароліна Петрівна, нова редакційна машиністка, швидко ввійшла в кабінет.
У повітрі запахло резедою й рижевою пудрою. Темні, трохи підрисовані очі спинились на редакторі сміло й уперто.
— Передрукуйте оце негайно й принесіть знову мені.
Шелест вузької сукні на стрункій постаті, легкий оборот — пішла.
— Та вона справді гарненька! Смак у нього є. Як я не помічав...
— Та й не дурненька й собі ціну знає. Побачимо, як ця принцеса до пропозиції нашого лицаря-плохути поставиться. Непоганий сюжетик для свого «оповідання» вибрав. Хе-хе-хе!
В кабінеті коливався веселий смішок. На мить забуті чергові кампанії, міжнародні події, звіт останньої партконференції...
Перед очима там десь за стіною зігнувся над купою паперів Карпо Макарович, хвильно чекаючи на відповідь коханої — і вона десь стукає на машинці собі любовного листа.
— Хе-хе-хе! Оце встругнули... А дівчатко трохи підфарбовується — хоче, щоб на неї задивлялися.
— Нічого. Фарбована картинка краща від нефарбованої — це й діти знають. Аби вміло робити.
— Та вона вміє...
— Щось довго не йде, мабуть, ніяково стало.
Легкий стукіт у двері.
— Ввійдіть!
— Ось вам відповідь. Я одержала її з уранішньою почтою ще перед тим, як ви мені показали перший розділ «Любовних пригод». Читайте.
Кароліно Петрівно! Ви ж молода й гарна. Навіщо Вам любов такого миршавого, непоказного чоловіка? Він не дасть Вам тої насолоди, що Ви її шукаєте. Я бачила Вашу тонку сукню, Ваші прозорі рожеві панчішки, Ваші лякерки. Ви хочете подобатись. Ви шукаєте любови. Але чи така любов Вас задоволить? Один-два дні — і Ви її зречетесь. Ви покинете його, а він, — він ще до того покине нас. Щезне й той сурогат сумирного життя, що ми маємо. Щезне міраж приязні, кохання.
Я ж його кохаю, чуєте? Кохаю до самозабуття, до нестями, чому свідки мої діти, мої бідні діти. Коли чомусь пів на п'яту ще не чути його кроків на нашому глухому завулку, я не можу всидіти й вибігаю за ворота виглядати мого Карпа. Єдина втіха в моєму житті, коли він мене приласкає. Хто ж бо ще мене може приласкати — слухайте ви, молода й гарна жінко — мене з моїм зів'ялим тілом, з натруженими руками, з потертим, рябуватим обличчям? Він був мій перший і є останній.
— Тихше, любі мої, тато занімається!
— Працюй, мій любий, мій рідний Карпику!
В мене серце спинилося й ноги похололи. Я не могла одірвати очей від цих жахливих слів. Все життя зруйноване. Десять років нужденних змарновані навіки. Мої діти — сироти. В моїх дітей нема батька. В мене нема вже чоловіка.
— Це я почав таке оповідання. Бачиш, тепер ніхто не пише любовних оповідань. Пролетарські письменники вважають, що це їм не личить, — ніби пролетарі не люблять! А читачі вже виголодніли на любовні пригоди в літературі. Ось мені редакція замовила на недільний додаток... Спробую...
Наївна, нашвидку вигадана брехня. Мій чоловік — і оповідання з любовними пригодами! Я одійшла мовчки, я не спала всю піч, а вранці дізналась, що Ви — причина цієї брехні, причина мого нещастя.
І ось пишу, заклинаю: не губіть мене. У Вас теж колись буде чоловік, будуть діти. Подумайте, розважте, зійдіть з мого шляху. Інакше я за себе не ручуся. Я накою лиха й собі і Вам. Я — жінка, я — мати. Ви знаєте, як захищає кішка своїх котенят? Ви знаєте, як квочка кидається на собаку? Ви будете собакою, коли зачепите мій тихий куток. Ви вже зачепили його, я вас ненавиджу. Бійтесь мене, тікайте від мене, тікайте від мого чоловіка. Чуєш, паскудо! Іди геть, бо я caмa себе боюся...»
Редакторові очі миттю перебігли нервові жіночі рядки.
— Хм... Розділ другий «Любовних пригод», на мою думку, сильніший від першого, а третій обіцяє бути навіть драматичним... Що ж його робити, Кароліно Петрівно?
— Надрукуйте йому цей перший розділ, — твердо мовила машиністка.
— Та-ак... Добре серце принцеси зглянулося над долею безталанних сиріт. Похвально! — Але ж газета ризикує обдурити читачів і не дати їм кінця «Любовних пригод»?
— Я... я піду з ним у кіно, — тихо проказала Кароліна Петрівна, — а рукавички звелю повернути мені.
Адже тепер уся справа в рукавичках.
— Авжеж, у рукавичках, — з притиском кінчив редактор, поглядаючи на її тонкі пальці.