— А коли воно легке було? За панів, чи що?
— Та ні, тепер ніби кращає. Це я за себе кажу.
— Хіба що?
— Не знаю-бо, чи весни із своїм збіжжям діждуся. Вже й картоплю мало не всю вигріб.
— Погано... А Григор — так-таки нічого й не робить?
— Та бач, і йому чоботи нові справити треба. Хоч до роботи, хоч на вулицю. Хлопець десь молодий, пожирувати хоче.
— Щось дуже він у тебе жирує. Вже люди жаліються.
— Або що?
— Та так, бешкетують хлопці на селі і він колобродить. Дивись, щоб не накликав лиха на твою голову.
Похнюпивсь Никін, помовчав. Гірка, видимо, була для нього ця розмова. Покрутив шапку в руках, долі дивиться, знов питає:
— Ну, а волики спродав добре, Созоне? Як надіявсь?
— Та спродав... Тепер хоч сам у плуга впрягайсь.
— Проте нову хату матимеш, хазяйку собі візьмеш до сиріт.
— Матиму пухиря на лобі, — злісно проказав Созон, аж плюнувши спересердя.
— Хіба ж мало дали? Адже три сотні збиравсь узяти. Тож і я думав, — чи не позичиш дозимувати...
— Як сам дозимую... Ет, однаково від людей не вкриєш!.. Пограбовано мене, — чуєш?
— Та що ти? Де? Хто?
— Не скажу, брате, не можу... Вб'ють, як викажу, загрожувались.
— То не кажи хто, кажи як.
Переповів Созон свою пригоду братові, сам сердито на нього зиркає, аж Никонові ніяково:
«Наче і я в чомусь винний, наче й на мене зле серце має. Хіба за те, що позичатися прийшов під лиху годину?»
Ще нижче понурився він, не відказав нічого, а далі й прощатись почав.
— Вибач, — каже, — що прийшов турбувати. Тільки ж справді сутужно мені, та й Григорові таки чобіт треба. Вже давно мені голову морочить. «Хочете, каже, щоб гарну невістку колись у хату привів, — гарно й мене держіть». Отож я й думав...
— Гиндики теж думають, — уже зовсім із люттю перепинив Созон і так глянув на брата, що той мовчки за клямку й подавсь на свій куток.
Сира, непривітна, ще гірша за Созонову, була в Никона хата.
Заліз він на піч, нап'яв на себе яке було дрантя, лежить горілиць і тче нудні, безпорадні селянські думи. Як жити? Як менше їсти? Кому свої труджені руки продати? Чи не краще геть ік лихій годині землю покинути та й податися десь сторожувати абощо? Гадав від брата підмогу мати, тепер, диви, ще й йому підпомагати доведеться — адже купка сиріт у нього... Де ж то Григора так довго нема? Десь знов загуляв, либонь. Мало совісти в хлопця, ой, мало... Карає доля, а за що — піди, второпай... Та й Созона скарав якийсь злодій безневинного. Не з куркулів же він, не з дуків. Скільки років тих бичків годував, а тепер що — став харпаком безпросвітнім, безнадійним.
Чорною галиччю думки кружляють, кракають. Голодні, журні, безпорадні. І голова Никонові здається гніздом гав'ячим, кострубатим, незугарним, із продувами між сяк-так покладених гіллячок. Холодне, чорне, непривітне. Гойдається в розколині на голому рипливому дереві, прокинеться з різким криком ґава, зірветься, заплискає стривожено крилами, знов учепиться гачкуватими лазурями в суху зледенілу гіллячку. Немає покою, немає розради... Без кінця, без краю тягнеться вітряна, зимова сільська ніч. Без кінця, без краю кружляють зловісні думки в стомленому мозку Никоновому. Болить, ниє натруджене тіло.
Десь люто валують собаки, дико гигочуть у нічній тиші хлопці. Ех, хлопці, хлопці! Багато серед них є бур'яну. Вже не вперше в Лукашівці грабують людей. Ото й до Созона черга дійшла. Розбестились злодії. Бояться їх люди. Влада ще молода, на селі не встояна — чи давно від бандитських «партій» життя не було? Одні махнівці чого наробили...
Безладно плутаються образи в змученій голові. Хилитаються лапаті бур'яни, з них визирають хижі голови круків, зловісно крякають, широко роззявляють чорні дзьоби. Дужий подув холодного вітру — і ціла їх зграя вривається в убогу хатину. За ними женуться хлопці, на чолі — Григор, гидко лається...
Сон одлетів.
У сутінках в кутку роздягається Григор. Тхне горілчаним духом.
— Де був, Григоре?
— А я вас питаю, де ви були?
— Чого по ночах блукаєш?
— Козакові й місяць світить за сонце.
— Хіба так з батьком розмовляють?
— А хіба батьки синів босими водять? Дістали грошей на чоботи? Дав дядько?
— Та ні...
— Тож мовчіть, у мої справи не втручайтесь.
— Які то твої справи?
— А такі, що не ваше діло!
Замовк старий, зажуривсь. Скарала доля сином, ой, скарала! Один-однісінький — і що з нього? Коли б не правий був Созон: доведеться колись перед людьми червоніти. Тепер ще нічого — хоч на самоті, віч-на-віч казна-що говорить. А далі?
Чує Никін: висовує Григор з-під лави свою скриньку невеличку — колись була його, Никонова, салдатська — відкриває, стукає чимсь, далі шелестить немов папірцями... Знов клацає замок, шурхотить одежа, скрипить піл під вагою Григорового тіла, а за скілька часу рівний сап сповнює хату.
Той сап не дає покою Никонові. Він, здається йому, лізе не тільки в уха, але й у ніс, очі, рот, кожну клітину тіла, штовхає з усіх боків, шпигає, коле.