Якісь ти складні слова вживаєш, Бікі. Що це за капралакс? — поцікавився Ерик.
— Верхня частина мого панцира. А нижня — пластрон.
— Няу-у-чати! — скомандував, як тільки він це вмів, Йонатан, уриваючи балачку народного ополчення. — Запитувати виключно з дозволу, відповідати лише на мої запитання. Повторюю: готовність номер три. Рядовий Повзик веде спостереження за повітрям, рядовий Бікі — за водою. Я йду в розвідку.
Капітан Коот безшумно шаснув у кущі, вужем прослизнув між деревами, перевіряючи, чи немає кого поблизу, потім виліз по шерехатому стовбуру на верхівку найвищої тополі і, прикривши сірою лапою свої жовті очі, став уважно оглядати територію заводу. Вигляд згори породжував певні асоціації — завод скидався на великого сріблястого жука.
— Сьогодні я тобою поласую, — тихенько муркнув Йонатан. — Побачимо, чортова бризкалко, чи смакуватиме тобі власна отрута…
Територію заводу він знав, як власний хвіст, тож зосередив увагу на трьох найважливіших для здійснення свого плану об’єктах і відзначив:
а) біля воріт вартує не сержант, який має пса і бере його з собою на службу, а капрал Тронбонь, що годує горобців крихтами хліба;
б) дірку в бетонній огорожі досі не замурували;
в) з труби старого паровозика, який стоїть на бічній колії між стосами шпал і купами іржавого залізяччя, кущами торішнього бур’яну і молодої, але дуже високої кропиви, вгору піднімається легенький димок.
— Добре, що ще не надійшла Урочиста Річниця, — мовив Коот сам до себе. — Могли б перешкодити нам у приготуваннях.
Дірку вже давно мали замурувати, кропиву і сухий бур’ян вирвати, залізяччя разом із столітнім паровозиком здати на металобрухт, — але директор заводу, магістр-інженер Пшемислав Спритек, чоловік такий завбачливий, що не тільки дружина його питала, що буде завтра на обід, а навіть вище керівництво цікавилось думкою, як і що запланувати, аби перевиконати ті чи інші завдання, — отож саме магістр-інженер Спритек постановив, що всі ці роботи будуть виконані до врочистої дати й на місці паровозика якраз у переддень свята заквітнуть легкостовбуристі підлабузниці, звітні стокротки і чудові духмяні міністрози.
Думаючи про це все, капітан дивився на оповитий туманом об’єкт. Задні лапи бризкуна звичайного (Cimbex femorata), тобто жука, на якого скидалося підприємство, насправді були товстими трубами. Вигнуті понад колією залізниці, вони сповзали по забетонованому, похилому берегу і зникали у воді.
Виглядало це так, ніби Бубжа, розгнівана висмоктуванням з неї чистої води і вливанням брудної, цього ранку збунтувалась і рушила на мерзенного паразита. Попереду, збігаючи ліворуч і праворуч, відпливаючи назад і знову вертаючись, гарцювали пелехаті хмарки-розвідниці, за ними скрадалося пасмо напівпрозорої пари, і врешті на вже затуманену територію, клубочачись навколо труб і поглинаючи їх метр за метром, наповзала непроникна імла.
Коли перша з хмарок-розвідниць зачепила іржаві рейки вузькоколійки, капітан Коот закричав з високої тополі:
— Готовність номер два!
Потім виконав кілька стрибків без парашута з гілки на гілку, із стовбура на стовбур, пірнув у молочний туман і зник.
Десь унизу лише хруснула галузка, хлюпнула вода і тихо пролунав оксамитовий баритон:
— Підійти для одержання бойових завдань!
Тепер уже нічого не було чути. Капітан Коот, хоч і певний, що поблизу, крім своїх, нікого немає, говорив пошепки, з досвіду знаючи: чим більше туману довкола, тим імовірніше, що ворог підслуховує.
Готовність номер один було, мабуть, оголошено тихо, (хто зна навіть, чи не на дотик?!), оскільки єдиним стороннім елементом, якого вартовий Тронбонь рано-вранці спостеріг на території заводу, був невеличкий птах, завдовжки приблизно як олівець, а точніше, не більше тринадцяти сантиметрів, з гострим довгим дзьобом, підфарбованими очима, одягнений у сірий піджачок, білу сорочку, жовтий светрик, без особливих ознак, який сидів на найвищій обмітці.
— Звідки я міг знати, чи є в нього якісь наміри і що він злочинний елемент? — виправдовувався згодом капрал перед інспектором Новаком, який складав протокола. — Адже розпорядження про те, щоб птахи мали перепустки чи щоб зганяти їх з апаратури, не було. Я навіть збирався був почастувати його хлібом, але туман стояв такий, що…
— А ви відійшли б від воріт, якби туману не було? — підступно запитав Методій.
— Хе-хе! Не мене, старого горобця, ловити на таку полову. Ніби я не знаю, що вартовому можна, а що ні. Я лиш кажу, що туман насунув такий, аж страшно було в нього заходити, а ще як дим почав валувати…
— Ви не злякалися, що то пожежа? Не підняли тривоги?
— Злякатись то я злякався, бо дуже раптово все те сталося. Проте тривоги не було чого оголошувати, бо в локомотиві-кочегарці кожна зміна, особливо нічна, завжди трохи піддасть жару, щоб зварити собі чай, каву, зготувати яєчка в мішечок або круті…
— Ну а потім?
— Потім спочатку зачахкало, заскреготало, а тоді… тоді завило й стало грюкати.
— Не могли б ви, громадянине капрале, розповісти трохи докладніше?
— Міг би, пане інспекторе, чому ні?
— Бо це для протоколу.
— Та я розумію. Отож для протоколу, для високого суду все було так: спершу — чах, ча-ах! чах, ча-ах! Потім, не перестаючи чахкати, почулося гр-р, дзир-р! гур-р, шур-р! I так страшно — уе-е, уа-а! Затихло на хвилинку, я думав, що, то, може, все скінчилось, аж воно знову: стук, грюк, дзень! Стук, грюк, бам!
— Вам, Тронбоню, у хорі б співати, — пожартував інспектор.
— Я не тільки співаю, а й диригую заводським ансамблем «Фенол Бемоль Олд Бой Банд». Коли треба надати пишності якомусь слідству або провести судовий процес під музику…
— Гаразд, гаразд. Отже, ви чули чах-пах, гр-р, дзир-р! у-е-у-а-а! стук-грюк-дзень! І все?.. Не продиригували тривогу?
— Тривога — річ серйозна, пане інспекторе. Якщо отак кожен ні з того ні з сього оголосить тривогу на все місто, то ого-го до чого може дійти! Оголосити легко, відмінити важко.
— На території заводу хтось дзинь-дзень-бамкає собі, а ви нічого?
— Як це нічого? Саме люди на ранкову зміну почали йти, і я кажу їм: «Щось там стукає». А вони послухали та й відповідають: «Схоже, що грюкають. Мабуть, ремонтна бригада». І тієї миті, коли вони отак сказали…
— Обережно! — попередив Новак. — Я терпіти не можу, коли хтось висловлюється, зразу вліплю штраф.
Зграйка горобців, що прогулювались на автомобільній стоянці між дирекцією і ворітьми, марно очікуючи на крихти хліба, раптом спурхнула й злякано перелетіла на бетонну огорожу, цвірінькаючи з обуренням.
Вахтер скрушно зітхнув, знизав плечима й промовив:
— Гаразд, тоді я, мабуть, з огляду на штраф, не скажу, як воно страшно…
— Гримнуло, — підказав інспектор. — Гримнуло й завило, а ви все не натискали червоної кнопки.
— Щоб іще більше шуму було?
— Не зняли трубки аварійного зв’язку.