— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.
— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.
Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.
Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.
— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?
— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.
Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги:
— Як на мене, цілком справний мобільник.
Пітер відійшов під затінок металевого дашка, що нависав над бензиновими колонками. Він спробував ще раз набрати правильну послідовність символів. Цього разу його було винагороджено уривчастими гудками спочатку міжнародного коду, а потім номера Беа. Притиснувши металевий прямокутничок до вуха, він дивився на незвичну блакить неба і на точені обриси дерев довкола стоянки для вантажівок.
— Алло?
— Це я, — мовив він.
— ...ло?
— Ти мене чуєш? — запитав він.
— ...чую тебе... — відповіла Беа.
Її голос було оповито хуртовиною статичних перешкод. Окремі слова вистрибували з крихітного підсилювача звуку, наче випадкові іскри.
— Я у Флориді, — сказав Пітер.
— ...середина... ночі, — відповіла вона.
— Вибач. Я тебе розбудив?
— ...люблю тебе... як ти... знаєш, що...?
— Я живий і здоровий, — відказав він (телефон у його руці ставав слизьким від поту). — Вибач, що телефоную тобі зараз, але я не знаю, чи трапиться ще можливість пізніше. Літак затримався, і ми дуже поспішаємо.
— ...е... о... в... мене... знає щось про...?
Залишивши затінок металевого навісу, Пітер відійшов подалі від машини.
— Водій не знає анічогісінько, — прошепотів він, сподіваючись, що його слова доносяться до Беа краще, ніж її до нього. — Я навіть не впевнений, чи він працює на АМІК.
— ...не питав...?
— Ні, ще не питав. Я запитаю.
Пітер почувався трохи ніяково. Вони їхали разом уже чи не півгодини, а він досі навіть не дізнався, чи шофер є штатним працівником АМІК, чи його просто найняли. Наразі Пітер довідався лише, що дівчинка на світлині над приладовою панеллю — це донька водія, що той нещодавно розлучився з матір’ю дівчинки і що колишня його теща — прокурор і робить усе для того, щоб водій пошкодував про день, коли з’явився на світ.
— Зараз... у мене в голові така каша. І я не спав у літаку. Я напишу тобі, коли... ну, ти розумієш, коли опинюся на тому кінці своєї подорожі. У мене тоді буде купа часу, і я опишу тобі всю картину. Так, наче ми подорожували б разом.
У слухавці затріскотіло, і Пітер не був певен, чи Беа раптом замовкла, чи слова її проковтнула статика. Він підвищив голос:
— Як Джошуа?
— ...перші кілька... він тільки... о... умаю... поряд.
— Вибач, зв’язок переривається. А водій показує, щоб я вже закінчував. Мені треба йти. Я кохаю тебе. Я хотів би... Кохаю тебе.
— ...тебе також...
І вона щезла.
— То була ваша дружина? — спитав водій, коли Пітер уже знову сидів у машині й вони виїжджали зі стоянки.
«Щиро кажучи, ні, — кортіло відповісти Пітерові, — то не була моя дружина, то були якісь розрізнені звуки з невеличкого металевого пристрою».
— Так, — сказав він.
Занадто складно було б пояснювати незнайомцеві, що Пітер волів спілкуватися з людьми віч-на-віч. Іноді він перебирав у цьому міру, навіть Беатріс подекуди було тяжко його зрозуміти.
— А Джошуа — так звати вашого сина? — Водій, схоже, не надто переймався всілякими там соціальними табу щодо підслуховування.
— Джошуа — це наш кіт, — відповів Пітер. — Дітей у нас немає.
— Можна зберегти собі багато нервів, — мовив водій.
— За два дні ви вже другий, хто каже мені це. Але ж ви свою донечку любите, я певен.
— Куди ж я подінуся! — водій махнув рукою у напрямку вітрового скла, прагнучи в такий спосіб позначити чи то всі свої життєві події, чи то свою долю, чи щось інше. — Хто ваша дружина за фахом?
— Медсестра.
— Хороша робота. Принаймні, краща, ніж прокурор. Покращує людські життя замість погіршувати їх.