— Дев’ята година вечора, раптом зникає світло. Що ви робитимете?
— Спробую полагодити несправність.
— А якщо вам не вдасться, як ви проведете цей час?
— Розмовлятиму з дружиною, якщо вона буде вдома.
— Як ви гадаєте, ваша дружина даватиме собі раду, якщо вдома якийсь час не буде вас?
— Вона дуже незалежна й тямуща жінка.
— А вас можна назвати незалежним і тямущим чоловіком?
— Сподіваюся, можна.
— Коли ви востаннє напивалися?
— Років сім чи вісім тому.
— Зараз вам хочеться напитися?
— Я б не відмовився від ще однієї склянки персикового соку.
— Із льодом?
— Так, дякую.
— Уявіть собі таку ситуацію, — запропонувала жінка. — Ви в чужому місті, і люди, в яких ви зупинилися, запрошують вас до ресторану. У ресторані, до якого вони вас привели, весело й приємно. Там є великий прозорий вольєр, у якому гарненькі білі каченята бігають довкола своєї матері-качки. Кожні кілька хвилин кухар хапає одне каченя й кидає його в чан із олією, що кипить. Каченя смажиться, а коли воно готове, його подають до столу. Усі щасливі й розслаблені. Ваші знайомі замовляють каченя й пропонують вам скуштувати. Вони кажуть, що це страшенно смачно. Що ви робитимете?
— А в меню є ще щось?
— Звісно, багато всіляких страв.
— У такому разі я замовлю щось інше.
— І ви зможете сидіти там і їсти?
— Це залежатиме передусім від того, що я взагалі роблю в товаристві цих людей.
— Що, якби вони вам не сподобалися?
— Я спробував би спрямувати розмову на ті речі, які мені не сподобалися, і чесно розповісти, що, на мою думку, неправильно.
— А конкретно каченята вас не турбують?
— Люди їдять усяких тварин. Вони ріжуть свиней, які значно розумніші за птахів.
— Отже, якщо тварина дурна, то вбивати її нормально?
— Я не різник. І не кухар. Я обрав інший шлях у житті. Якщо хочете, це вибір проти вбивства.
— Але що ж робити з каченятами?
— А що треба робити з каченятами?
— Хіба ви не відчували б потреби врятувати їх? Ви могли б подумати, наприклад, про те, щоб розбити скляний загін, щоб каченята змогли втекти?
— Спершу, може, й подумав би. Але цим я навряд чи допоміг би каченятам. Якби мене справді переслідувало побачене в тому ресторані, гадаю, я міг би присвятити своє життя перевихованню людей у тому суспільстві, щоб вони вбивали качок гуманніше. Але я радше присвятив би своє життя чомусь, що могло б переконати людей ставитися гуманніше одне до одного. Тому що люди страждають більше за качок.
— Були б ви качкою, то так, напевно, не думали б.
— Я не думаю, що я взагалі про щось думав би, якби був качкою. Висока свідомість — причина всіх наших мук і гризот, ви так не вважаєте?
— Ви б розчавили цвіркуна? — втрутився інший запитувач.
— Ні.
— А таргана?
— Можливо.
— Отже, ви не буддист.
— А я ніколи й не стверджував, що я буддист.
— То ви не згодні з тим, що будь-яке життя священне?
— Це прекрасна концепція, але щоразу, коли вмиваюся, я вбиваю мікроскопічних істот, які мали намір жити на мені.
— То де ж межа для вас? — знову долучилася жінка. — Собаки? Коні? Що, якби в ресторані живцем смажили кошенят?
— Можна я запитаю вас? — сказав Пітер. — Ви відсилаєте мене до місця, де люди поводяться так жахливо й жорстоко з іншими створіннями?
— Звісно, що ні.
— Тоді навіщо ви мене запитуєте про таке?