— Як же так? Треба ж їх звідти витягнути!
— Хазяїне, туди ніяк не пройдеш!
Хазяїн усе ж таки пішов подивитись, як же там справи; та коли він ухопився за один хвостик, гадаючи витягти порося, хвостик залишився у нього в руці, а сам він з розгону гепнувся в грязюку.
— Ти нас зовсім розориш, Жане, зовсім розориш!
— Хазяїне, а ви, часом, не розсердилися?
— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!
— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!
—Та я й гадки не мав сердитися!
Хазяйка сказала хазяїнові:
—Треба послати його стерегти гусей на вигоні!
Жан погнав гусей на вигін. Увечері виявилася нестача — двох чи трьох гусей він продав.
— Жане, — сказав хазяїн, — не дораховуюсь кількох гусей.
— Хазяїне, не я в тому винний, їх потяг якийсь звір.
— Ти нас вщент розориш, Жане, вщент розориш!
— Хазяїне, то ви розсердилися?
— Оце ще, буду я сердитися через такі дрібниці!
— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!
— Та я й гадки не мав сердитися!
— Дивовижний у нас слуга, — сказала наступного дня хазяйка, — він із нас старців поробить. Піду-но заховаюся у кущах та й подивлюся, куди в нього гуси щезають.
Жан почув ці слова; перед тим, як піти на вигін, він сказав хазяїнові:
— Я візьму із собою вашу рушницю; якщо той звір знову прийде, я його вб’ю.
Побачивши у кущах жінку, він вистрілив і вбив її.
— Хазяїне, — сказав він, — порахуйте гусей, усі тут; я вбив того звіра, який їх тягав.
— Ой! Що ж ти, негіднику, зробив! Ти вбив мою жінку!
— Чого не знаю, того не знаю. Хоч би там як, я вбив великого звіра. А ви, здається мені, і справді розсердилися?
— Ще б пак, як же мені не сердитися!
Тоді Жан побив його, а потім пішов собі додому. І я теж.
______________
Одного разу, коли цар сидів на троні, з далеких країв прийшов до нього подорожній, окреслив смугу навколо його трону й мовчки став віддалік. Цар нічого з усього цього не зрозумів. Він покликав своїх міністрів і радників, але й ті нічого не могли зрозуміти. І для царя то була велика ганьба, що в усій його країні не знайшлося людини, яка змогла б розгадати, що ж це означає. Він видав суворий наказ, що стратить усіх мудреців своєї країни, якщо вони не розгадають цю загадку. Люди царя, шукаючи мудреця, котрий міг би розгадати таємницю, втрапили якось до одного будинку. Зайшли і побачили в кімнаті колиску, що гойдалася, хоча в кімнаті нікого й не було. Зайшли до іншої кімнати, а там теж стояла колиска й гойдалася, хоча й тут не було людей. Піднялися аж на покрівлю — там знайшли розстелену миту пшеницю, а поруч з нею гойдалася, хоча вітру й не було, встромлена в землю тростина і розганяла пташок, щоб не дзьобали пшеницю.
Дуже здивувалися люди царя. Коли спустилися в нижню кімнату, то побачили ткача, який сидів за ткацьким верстатом. Ткач цей прив’язав одну нитку за основу, другу — за човник, а третю — на ремізку. Коли він ткав, нитки рухалися і гойдали обидві колиски і тростину на даху.
—Оце-то майстер, не гірше мудреця!
Розповіли йому посланці про те, як один подорожній окреслив смугу навколо царського трону й ніхто не може здогадатися, що хотів цим сказати, а потім запропонували ткачеві піти й розгадати цю таємницю.
— Якщо ти це розгадаєш, то великі подарунки матимеш від царя, — умовляли вони.
Ткач замислився. Потім узяв дві бабки й курку і пішов з ними до царя. Коли ж прийшов до палацу і побачив того подорожнього, то кинув перед ним дві бабки. Подорожній, забачивши це, дістав із кишені жменю проса і розсипав долі. Ткач же кинув курку, вона швидко стала дзьобати зерна. Після цього подорожній миттю взувся і пішов геть.
— Що хотів сказати подорожній? — запитали у ткача.
— Подорожній цей хотів сказати, що його цар збирається напасти на нашу землю, і хотів дізнатися, чи збирається наш цар підкоритися, а чи піде йому назустріч війною. Я кинув перед ним бабки — мовляв, ви перед нами діти, грайтеся краще у себе вдома в бабки і навіть не думайте про війну з нами. Подорожній розсипав просо, аби показати, що військо їхнє незчисленне. Я ж випустив курку, і цим відповів йому, що один лише наш воїн переб’є усе їхнє військо.
Цар вшанував ткача великими почестями, щедро нагородив і хотів був призначити його візирем, але той відмовився. За свою послугу він узяв дуже мало і на прощання сказав царю:
— Я хотів би, ваша величність, тільки одного — щоб ви знали, серед слуг можна знайти людей, розумніших за ваших візирів, і щоб відтепер вважали за людей ткачів та інших бідняків.
__________________
Жив-був Абу-Нувас. Він був улюбленцем Гаруна ар-Рашида. Одного разу Абу-Нувас захотів купити віслюка, але не мав грошей. Абу-Нувас вирішив попросити їх у Гаруна ар-Рашида і вирушив до нього у палац. Але Гарун ар-Рашид цього дня не приймав, і слуги не хотіли впускати Абу-Нуваса до палацу, хоча й знали, що йому потрібні гроші. У цей час вийшов старший челядник і сказав Абу-Нувасу:
— Я дозволю тобі пройти до палацу, але ти повинен віддати мені половину того, що одержиш від султана.
Так вони й порішили. Коли договір було підписано, то розписку Абу-Нуваса взяв старший челядник, а розписку старшого челядника взяв Абу-Нувас. Потім Абу-Нувас піднявся до Гаруна ар-Рашида і, вітаючи його, мовчки сів перед ним.
—Що це з тобою, Абу-Нувасе? — запитав Гарун ар-Рашид.
— Я хочу одержати сто ударів палицею, — відповів Абу-Нувас.