Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, той і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Вийняв копійку і оддав.
Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав другу копійку.
Під вечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три прохання.
—А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю то, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: хоч я про що подумаю, а воно в торбі.
— Добре, служивий, іди собі з Богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — Подивлюсь, чи не збрехали?» Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е-е, — каже, — і це добре.
Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню поклав, вона сама й загасла.
Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув горбинку та:
— А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.
— Як виженеш, — відповідає купець, — я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з’їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:
— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат.
От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
— Покладіть зі мною неодмінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
— Що, — питає, — горілка є?
— Є.
— Тютюн є?
— Є.
— Огонь є?