Вона кинула останній погляд у дзеркало. Мабуть, незгірший вигляд — але їй того не досить. Вона вже два роки його не бачила. Цікаво, він і зараз вважатиме, що вона красуня? Він завжди називав її красунею. Чи була на землі жінка, яка встояла б перед тим, хто називає її красунею? А Сильвія встояла й лишилася чесною. «Я — жінка заміжня», — суворо повторювала вона. «Тоді навіть не починай, — сказав він. — Можуть бути недобрі наслідки для тебе — для нас». Він розсміявся, ніби окреслив привабливу ідею. Він був правий: Сильвія його під'юджувала, а перспектив у них не було.
Він поїхав за море, у колонії, де трудився на користь Імперії, проте зараз повернувся, життя Сильвії тікало крізь пальці, мов вода, і їй уже не хотілося бути порядною.
Її зустрів гігантський пучок дзвоників.
— О, дзвіночки, яка краса, — сказала вона до Тедді, її хлопчика. У неї було троє синів, але часом здавалося, що два інші не мають значення. Доньки були не об'єктом любові, а радше проблемою, яку треба вирішити. Лише Тедді стискав її серце у брудному кулачку. Вона сказала синові:
— Умийся перед підвечірком, любий. Де ви так забарилися?
— Заговорилися, — відповіла Іззі. — Тедді — такий милий хлопчик. О, ви дуже стильна, Сильвіє. Я почула б ваші парфуми за сто метрів — просто femme séduisante. У вас якісь плани? Розкажіть!
Сильвія зміряла її суворим поглядом, аж потім зауважила, що та стоїть у брудних крокодилячих черевиках на килимі дизайну Войзі.
— Вийдіть, — вона вказала Іззі на вхідні двері, — вийдіть.
— Знову плями, — пробурмотів Г'ю, який саме забрів до холу з бурчальні, коли Іззі випурхнула назад на стежку. І, повернувшись до Сильвії, сказав: — Чудово виглядаєш, люба.
Вони слухали, як оживає мотор санбіма Іззі; машина подеренчала геть. Іззі водила точнісінько так, як Пан Жаба у «Вітрі у верболозах» — сигналила багато, а гальмувала мало.
— Рано чи пізно вона когось уб'є, — сказав Г'ю, водій обачний. — А я-бо думав, що в неї й копійки нема за душею. Чим вона заробляє на всі ці машини?
— Не чесною працею, ти й не сумнівайся, — сказала Сильвія.
Ледве позбувшися нав'язливої балаканини Іззі, Тедді мусив пережити традиційний мамин допит: Сильвія хотіла пересвідчитися, що контакт із тіткою не звів дитину зі шляху праведного.
— У неї завжди щось на думці, — похмуро промовила вона.
Коли Тедді нарешті відпустили, він пішов шукати собі підвечірок, убогенький бутерброд із сардин — у місіс Ґловер саме був вихідний.
— Вона їла жайворонків, — повідомив Тедді сестрам за підвечірком. — В Італії. Хоча, звісно, байдуже, де.
— «Жайворон зі зраненим крилом», — проказала Урсула, і, коли Тедді подивився на неї без розуміння, уточнила: — Так у Блейка. «Жайворон зі зраненим крилом, як змовклий янголиний спів».
— Будемо сподіватися, що колись її хтось з'їсть, — радісно докинула приземленіша Памела.
Памела вивчала природознавство в університеті Лідсу і мріяла працювати на «суворій півночі», серед «справжніх» людей. «А ми що, несправжні?» — скаржився Тедді Урсулі, а та сміялася: «Що таке реальність?». Тедді не мав підстав ставити реальність феноменологічного світу під сумнів, і тому йому здалося, що це дурне питання. Реальність — це те, що можна помацати і спробувати на зуб. «Ти забув про ще два почуття», — нагадала Урсула. Реальність — це ліс, дзвіночки, сова, лисиця, іграшковий потяг на підлозі у його спальні, запах пирога, що печеться у духовці. Жайворонок, що здіймається в небо на нитці пісні.
Ось як проходив вечір у Лисячому закутку: відвізши Сильвію на станцію, Г’ю повернувся до своєї бурчальні з чаркою віскі й недокуреною сигарою. Він був поміркований у звичках — радше від природи, ніж зі свідомого вибору. Сильвія рідко виїздила до міста.
— Сходжу в театр і повечеряю з друзями, — сказала вона, — там і заночую.
У неї була тривожна душа — не найкраща риса у дружини, проте він мусив їй довіряти, інакше ціла споруда їхнього шлюбу розсипалася б.
Памела сиділа у вітальні, втупившись у підручник з хімії. Вона провалила вступні екзамени до жіночого коледжу Кембриджа Ґіртон, і перспектива подорожі «на сувору північ» її не тішила, але, як казала Сильвія, — що її дуже дратувало, — «проти рожна…». Памела потай сподівалася на блискучі відзнаки та стрімку кар'єру, але тепер боялася, що їй, попри всі мрії, не судилося стати справжньою героїнею.
Простягнувшись на килимі біля Памелиних ніг, Урсула відмінювала неправильні латинські дієслова.
— І це наші найкращі роки? — спитала вона у Памели. — Здається, далі може бути тільки краще, бо куди ж гірше.
Памела розсміялася:
— Не зарікайся.
Джиммі сидів за кухонним столом у піжамі й ласував перед сном молоком із печивом. Місіс Ґловер — їхня кухарка — на дух не зносила казок і легенд, тож Бріджит, яка саме відчищала казани, скористалася з її відсутності, аби розважити Джиммі плутаною, та все ж страшною до чортиків історією про привидів. Місіс Ґловер натомість куняла в себе вдома, поставивши ноги на ослінчик і стискаючи в руках чарку стауту.
Іззі тим часом їхала прямою дорогою, наспівуючи «Alouette», бо все ніяк не могла позбутися цієї мелодії. «Je te plumerai, — фальшивила вона, — je te plumerai». Я тебе випатраю. Війна була жахлива, дарма вона про це згадала. Іззі була у СЗПД — дурний акронім. Сестринський загін першої допомоги. Вона, яка доти за кермо й не сідала, записалася водити карету швидкої допомоги, а врешті чого тільки не робила. Наприклад, мила щовечора карету швидкої від крові, рідин і відходів. Вона бачила поранених, обгорілі кістяки, поруйновані села, кінцівки, що стирчали з-під болота й пороху. Відра брудної вати й просякнутих гноєм бинтів, роз'ятрені рани бідолашних хлопців. Не дивно, що всі намагалися чимшвидше про це забути. На бога, зараз час веселитися. У Франції їй вручили хрест за військові заслуги. Вдома вона нікому про це не розповіла — просто сховала його на дно шухляди. Порівняно з тим, через що пройшли хлопці, це не мало ніякого значення.
За час війни вона двічі заручалася, проте обидва юнаки загинули за якісь кілька днів по тому, як запропонували їй руку і серце, — Іззі навіть не встигла написати додому, щоб повідомити добрі новини. Другий помер у неї на руках. Вона випадково знайшла його в польовому госпіталі, куди доставляла поранених. Його так скалічило артилерійським вогнем, що вона навіть не одразу його впізнала. Матрона, якій бракувало медсестер і санітарів, дозволила їй лишитися при ньому. «Тримайся, милий», — заспокоювала його Іззі, сидячи на його смертному одрі у жовтавому жирному світлі керосинової лампи. В останні миті він кликав маму, як і всі вони. Іззі не могла уявити, щоб вона при смерті кликала Аделаїду.
Вона розгладила простирадла нареченого, поцілувала йому руку, бо обличчя в нього майже не лишилося, і повідомила санітарові, що той помер. Обійшлося без евфемізмів. А тоді повернулася до карети швидкої й рушила шукати нові жертви.
Вона відсахнулася, коли третій соромливий юнак — капітан на ім’я Трістан — запропонував зав’язати їй на пальці ниточку. («Вибачте, більше нічого в мене немає. Потім, коли це все закінчиться, я куплю вам прегарний діамант. Ні? Ви певні? Я був би вам довіку зобов’язаний»). Їй не щастило, тож хай бодай цей порятується, подумала Іззі з невластивим їй альтруїзмом. Це було смішно, враховуючи, що всі ці милі солдатики так чи так приречені, з її допомогою чи без неї.
Іззі більше не бачила Трістана. Думала, що він загинув (думала, що вони всі загинули), але за рік після війни натрапила в газеті з новинами світського життя на фото, де він виходив із каплиці Діви Марії при Вестмінстерському палаці. Виявилося, тепер він член парламенту і багатий спадкоємець — грошей кури не клюють. Він усміхався своїй геть юній нареченій, що тримала його під руку — на пальці в неї, як подивитися крізь збільшувальне скло, і справді був прегарний діамант. Мабуть, Іззі його порятувала — але, на жаль, не порятувала себе. Коли Велика війна добігла кінця, їй було вже двадцять чотири роки. Вона зрозуміла, що розтринькала всі свої шанси.
Першого її нареченого звали Річард. Більше нічого вона про нього й не знала. Здається, він полював із Бофортами. Вона сказала йому «так» знічев'я, а ось у другого — того, який помер у польовому госпіталі в неї на очах, — справді була шалено закохана. Вона його любила і, що ще краще, він любив її. У короткі миті, які їм судилося провести разом, вони мріяли про радісне майбутнє, де вони каталися б на човнах, їздили верхи й танцювали. ЇЛИ, сміялися, ніжилися на сонці. Підносили б келихи шампанського за удачу. Не було б у тому майбутньому грязюки та бійні без кінця. Його звали Авґуст, для друзів — Ґус. За кілька років після того вона виявила, що красне письменство може оживляти чи зберігати мертвих.
— Мистецтво лишається, коли не лишається більше нічого, — сказала вона Сильвії під час наступної війни.
— Це ти «Пригоди Авґуста» називаєш мистецтвом? — спитала Сильвія, підвівши брову, як справжній сноб.
Ніякої тобі пошани до Авґуста. У Іззі, звісно, визначення мистецтва було ширше, ніж у Сильвії.
— Мистецтво — будь-який витвір, що дарує втіху комусь іншому.
— І навіть Авґуст? — крізь сміх перепитала Сильвія.
— І навіть Авґуст.
Бідолашні хлопчики, які полягли у Великій війні, були не набагато старшими за Тедді. Якоїсь миті ніжність до племінника її майже приголомшила. Якби ж то вона могла захистити його від лихого, від болю, якого він неминуче зазнає. Звісно, у неї був син — вона народила його у шістнадцять і так швидко й рішуче збагрила прийомним батькам, що ніколи про нього й не згадувала. Може, воно й на краще, що коли вона потяглася поплескати Тедді по плечу, він раптом пригнувся і сказав: «Це гладун», — і під долонею Іззі лишилося тільки повітря. «Ти такий дивний хлопчик», — сказала вона, і якусь мить у неї перед очима стояло знівечене лице Ґуса, що помирав на ношах. І лиця всіх тих бідолашних загиблих, яких складали рядами, що тягнулися вдалечінь. Лиця мертвих.
Вона витиснула газ, намагаючись утекти від спогадів, вивернула кермо й ледве оминула велосипедиста, який сахнувся до узбіччя й тепер вигукував прокльони услід легковажному санбіму. «Arduis invictus» — ось яке було гасло у СЗПД. Нескорені труднощами. Нудьга смертна. У Іззі ті труднощі вже в печінках сидять.
Машина мчала дорогою. Пилок Авґуста пустив коріння в уяві Іззі.
Моріс, із яким ми ще не бачилися, саме приміряв сурдут і білу краватку — він збирався на вечерю в клубі «Буллінґдон» у Оксфорді. За традицією, під кінець вечора ресторан при клубі розтрощать. Ніхто б не повірив, що під накрохмаленим панцирем криється вразлива м'яка істота, сповнена сумнівів і страждань. Моріс постановив, що не дасть цій істоті побачити світло дня, і в не такому вже й далекому майбутньому зростеться із панцирем, як равлик, що не може полишити своєї хатки.