— Ой-ой-ой! — жахнувся Джим. — Але ж нам треба якось вибиратися з цієї клятої пустелі!
— Цілком слушно! — підтвердив Лукас. — Усе питання у тому як.
Він став уважно оглядати все навколо.
У небі справа від них їхав паротяг, випускаючи з труби великі та картаті мильні бульбашки. Зліва височів старий маяк. На його найвищому майданчику якийсь кит робив стійку на голові. Позаду Лукас побачив універмаг, із вікон та дверей якого росли дерева. А просто перед собою він помітив довгу низку телеграфних стовпів.
Там дротами розгулювала родина бегемотів.
Лукас подивився на небо. Три сонця стояло на трьох різних місцях. Яке з них справжнє, а яке міраж, визначити було неможливо.
Лукас похитав головою.
— Це не має сенсу, — пробурчав він. — Треба чекати, поки міражі Фата Моргани не закінчаться. Інакше нам звідси ні за що не вибратися. І потім, нема чого дарма витрачати вугілля та воду. Адже цілком не відомо, скільки нам доведеться триматися на старих запасах.
— А як ти гадаєш, коли Фата скінчиться? — похмуро поцікавився Джим.
— Гадаю, що вночі,— відповів Лукас, — коли не буде так спекотно.
Тут вони залізли назад до кабіни, аби перепочити та діждатися заходу сонця.
Від спеки обох хилило до сну, і Лукас уже засинав, коли Джим раптом запитав його:
— Чому ж вони були такі сумні?
— Хто-о? — позіхнув Лукас.
— Усі,— стиха відповів Джим, — я маю на увазі усландський міраж.
— Може бути, ми побачили їх саме тієї миті, коли прийшов наш лист, — замислено проказав Лукас.
Джим глибоко зітхнув. Дещо згодом він сумно запитав:
— Лукасе, як на тебе, ми колись ще побачимо Усландію?
Лукас дружньо поклав руку на плече Джимові і, бажаючи втішити, відповів:
— Є в мене така впевненість, що одного чудового дня ми всі втрьох повернемося до Усландії — ти, Емма та я.
Джим підвів голову, і його очі стали великими-превеликими.
— Ти чесно так вважаєш? — із надією в голосі запитав він.
— Я можу ледь не слово дати, — пробасив Лукас.
На душі в Джима відразу стало легко та весело, ніби вони вже були на шляху додому.
Він знав, що якщо Лукас щось каже, то це, вважай, справа надійна.
— А гадаєш, швидко? — запитав він ще.
— Може бути, так, а може бути, й ні,— відповів Лукас. — Хто знає. Це тільки передчуття.
І трохи згодом додав:
— Краще спробуй зараз заснути. Можливо, нам доведеться їхати всю ніч.
— Гаразд, — відповів Джим і майже відразу заснув. А Лукас не спав і розмірковував. Він був дуже стурбований. Закуривши люльку, Лукас взявся розглядати пустелю, що лежала у південній спеці, і помітив, що прилетіли стерв'ятники.
Вони терпляче сиділи навколо Емми у мовчазному очікуванні.
За всім, стерв'ятники твердо розраховували на те, що мандрівники ніколи не виберуться з цієї жахливої пустелі.
Кожен, хто хоч раз подорожував пустелею, знає, що заходи там відрізняються особливою пишністю. Вечірнє небо сяє усіма кольорами, від вогнисто-помаранчевого до найніжніших рожевого, світло-зеленого та фіолетового.
Лукас і Джим, сидячи на даху локомотива та бовтаючи ногами, доїдали залишки провіанту з корзини та допивали чай із золотого термосу.
— У нас більше нічого не буде доти, поки ми не знайдемо нового провіанту, — стурбовано сказав Лукас.
Спека трохи спала. Здійнявся навіть легенький вітерець, який приніс їм трохи прохолоди. Усі міражі зникли, за винятком одного-єдиного, який вперто намагався залишитися ще на якийсь час. Проте він був зовсім малесеньким природним явищем: половинкою велосипеда із їжачком, що сидів на ньому верхи. Ще чверть години ця половинка трохи розгублено крутилася пустинею туди-сюди, а потім і вона пропала.
Тепер обидва друга могли бути достатньо впевненими в тому, що сонце, яке сідає за обрій, справжнє. А оскільки всім відомо, що сонце сідає на заході, Лукас одразу зміг визначити, де північ та куди їм їхати. Вечірнє сонце мало б світити в ліве віконце. Ось як це просто виявилося, і вони поїхали.
За деякий час сонце вже збиралося сховатися за обрій, і тут до очей Джимові впало дещо незвичайне. Стерв'ятники, які непохитно супроводжували їх, раптом усі як один розвернулися та полетіли геть.
Здавалося, що вони навіть надто поспішали. Джим поділився своїм спостереженням із Лукасом.
— Може, вони нарешті здалися, — пробурмотів задоволений Лукас.
Проте цієї миті Емма видала оглушливий свист, який пролунав криком жаху, і, розвернувшись сама собою, як навіжена помчала у зворотній бік.
Лукас натиснув на гальмо та зупинив Емму. Вона, тремтячи, послухалась і запихкала, судомно переводячи дихання.
— Та ти що, Еммо? Що це ще за новомодні витівки?
Джим хотів щось сказати, проте варто було йому випадково озирнутися назад, як слова застрягли у нього в горлі.