Джим здригнувся від жаху.
— Тоді давайте зараз відправлятися, — запропонував Лукас. — Місяць вже зійшов.
Пан Тур Тур швидко зробив бутерброди та наповнив свіжим чаєм золотий термос царя мигдальського. Потім усі троє пішли до локомотива.
Але перш ніж пуститися в дорогу, Джим захотів ще раз побачити на незвичайні велетенські здібності пана Тур Тура, і той дав згоду їх продемонструвати.
Місяць сяяв так яскраво, що все було видно майже як вдень.
Джим і Лукас лишилися стояти біля Емми, а пан Тур Тур пішов углиб пустелі. Друзі спостерігали, як, віддаляючись, він стає все більшим. А коли він пішов назад, то навпаки — все зменшувався доти, поки нарешті, зупинившись перед ними, знову не став нормального зросту.
Потім Лукас лишився сам, а Джим із паном Тур Туром пішли геть, аби подивитися, чи дійсно він збільшується тільки уявно. Відійшовши на невеличку відстань, вони озирнулися, і Джим заволав:
— Лукасе, що ти бачиш?
Лукас відповів:
— Ти тепер завбільшки з мій мізинець, а пан Тур Тур — із телеграфний стовп.
При цьому Джим легко міг установити, що насправді пан Тур Тур, перебуваючи поруч із хлопчиком, аніскільки не вирів, а виглядів точнісінько так само, як і раніше.
І ось, нарешті, біля Емми залишився Джим, а Лукас пішов із паном Тур Туром.
Тепер і Джим міг спостерігати за тим, як зменшується Лукас і збільшується пан Тур Тур.
Коли вони повернулися, задоволений Джим сказав:
— Та-а-ак, пане Тур Туре, ви й насправді уявновелетень!
— У цьому немає жодних сумнівів! — підтвердив Лукас. — А тепер у путь, друзі!
Усі троє залізли в кабіну, закрили двері та поїхали углиб пустелі. Хмарки пару з труби славної товстушки Емми підіймалися у нічне небо, усе вище та вище, і щезали без сліду там, де сяяв сріблом великий місяць.
Пустеля була пласка наче дошка і, куди не поглянь, всюди однакова. Але пан Тур Тур ані секунди не сумнівався у тому, в який бік їм слід їхати. Не минуло й трьох годин, як вони вже досягли північної межі пустелі «Кінець Світу».
Пустеля лежала в яскравому сяйві місяця, проте на її краї все раптово закінчувалося.
Там нічого не було — ані землі, ані неба. Там було просто НІЩО. Здалеку це НІЩО виглядало як колосальна пітьма кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас, що простиралася від краю пустелі до самісіньких небес.
— Дивно! — сказав Лукас. — Що це?
— Це «Чорні Скелі», — відповів пан Тур Тур.
Вони впритул під'їхали туди, де починалася пітьма. Лукас зупинив Емму, і всі вийшли назовні.
— Дракон-Місто, — почав пояснювати пан Тур Тур, — лежить десь у «Країні Тисячі Вулканів». Це масивне плоскогір'я, покрите тисячами великих та маленьких вогнедишних пагорбів. Де саме знаходиться Дракон-Місто, я, на жаль, теж не знаю. Але ви це розвідаєте.
— Гаразд, — сказав Лукас. — Тільки що тут за чорнота така?
— Нам що, треба крізь неї проїхати? — запитав Джим.
— Це неминуче, — відповів пан Тур Тур. — Розумієте, друзі мої, річ у тім, що «Країна Тисячі Вулканів» лежить, як я вже казав, на висоті семисот метрів вище за рівень «Кінця Світу». Єдиний шлях нагору проходить тут, крізь «Чорні Скелі».
— Тут? — здивувався Джим. — Але ж я не бачу жодного шляху.
— Правильно, — серйозно погодився пан Тур Тур. — Його неможливо побачити. Саме у цьому секрет «Чорних Скель». Вони настільки чорні, що поглинають усіляке світло. Ну просто нічого не побачиш. Тільки в особливо сонячні дні всередині залишається зовсім трошки світла. Тоді на небі можна розпізнати слабеньку фіолетову плямку. Це сонце. Аоле зазвичай тут повнісінька темрява.
— Але якщо нічого не видно, як же тоді знайти шлях? — стурбовано запитав Лукас.
— Шлях веде звідси нагору весь час по прямій, — пояснив пан Тур Тур. — Її довжина — близько сотні миль. Якщо ви весь час їхатиме тільки прямо, то нічого не станеться. Але вам у жодному разі не можна відхилятися від заданого курсу! По обидві боки шляху зяють бездонні прірви, куди ви неодмінно впадете!
— Гарненька перспективка! — пробурмотів Лукас та пошкріб у себе за вухом.
А Джим перелякано пролопотів собі під ніс про «Боже милостивого».
— У найвищому місці,— провадив пан Тур Тур, — шлях проходить крізь велику браму у скелі. Вона називається «Вуста Смерті», Це найтемніше місце, і навіть у найсонячніший день там панує абсолютно непроникна темрява. Ви одразу впізнаєте «Вуста Смерті» за жахливим плачем та стогонами.
— А чому вони плачуть? — запитав Джим, якому стало по-справжньому незатишно.
— Це вітер, який весь час дме у цю браму, — відповів пан Тур Тур. — До речі, раджу вам двері локомотива весь час тримати зачиненими. Оскільки у цьому районі панує вічна ніч, вітер такий холодний, що краплі води перетворюються на лід, не встигши впасти на землю. А ще вам не можна виходити з локомотива! Інакше ви одразу ж застигнете.
— Спасибі за добрі поради! — сказав Лукас. — Гадаю, ми краще зачекаємо з від'їздом до сходу сонця. Як би обмаль світла при цьому не було, із ним все-таки краще, ніж зовсім без нього. Як ти вважаєш, Джиме?
— Я згодний, — відповів хлопчик.
— Тоді давайте просто зараз попрощаємось, — запропонував пан Тур Тур. — Я розповів вам усе, що мені було відомо, друзі мої. І мені хотілося б встигти додому до настання дня. Ви ж знаєте, через міражі Фата Моргани.
Друзі потисли йому руку та попрощалися, а пан Тур Тур попрохав їх неодмінно відвідати його, якщо вони знову опиняться в пустелі «Кінець Світу». Джим із Лукасом пообіцяли, і уявновелетень попрямував додому до своєї оази.
Друзі дивилися йому вслід. З кожним кроком його постать ставала все більшою та більшою, поки нарешті не біля обрію не стала зовсім величезною. Там вона обернулася та ще раз помахала друзям. Джим із Лукасом помахали у відповідь. Пан Тур Тур закрокував далі, все зростаючи, але стаючи при цьому менш чітким, поки нарешті його страхітлива постать не розчинилася у нічному небі.
— Мила людина! — сказав Лукас, енергійно димлячи люлькою. — Йому й насправді можна співчувати.
— Так, — замислено погодився Джим. Шкода його, весь час один та один.
І вони попрямували спати, аби зібратися з силами для подорожі крізь «Чорні Скелі».