— Це ненадовго, — втішив її Джим.
І друзі вирушили в путь.
Багато годин вешталися вони вузькими провулками та строкатими вулицями, і, куди не подивись, усюди було багато жахливо дивного та незрозумілого.
Наприклад, вухочисти! Вухочисти працювали приблизно так, як у нас чистильники взуття.
Вони виставляли на вулицю зручні стільці, сідай, будь ласка, — і чистка вух починається! Але не просто там ганчірочкою, дзуськи! Це була довга та витончена процедура. На маленькому столику кожного вухочиста малося срібне блюдо, а на ньому — незліченні маленькі ложечки, та китички, па палички, та щіточки, та ватні кульки, та бляшаночки, та горщички. І все це вживалося в роботі. Мигдальцям дуже подобається ходити до вухочистів. По-перше, звісно, через їхню охайність, а по-друге — бо коли вухочисти обережно виконують свою роботу, у вухах так приємно лоскоче та поколює. А це мигдальці дуже полюбляють.
Ще там були рахувальники волосся. Вони перераховували у бажаючих волосся на голові.
Бо в Мигдалії важливо знати, скільки волосин у тебе на голові. У рахувальників волосся були крихітні пласкі щипчики із золота, якими вони могли прихоплювати кожну волосину. Відрахувавши сотню волосин, вони зав'язували їх у пучок на бантика. І так доти, поки вся голова не вкриється такими бантиками. Поруч із рахувальником волосся сидів помічник, який підраховував загальний результат. Ясна річ, часто потребувалося багато годин, аби порахувати усі волосини. Але були, щоправда, й такі, у яких підрахунок завершався надзвичайно швидко, бо в Мигдалії теж є люди, на голові в яких залишилася лише пара волосинок.
Але й це ще не все!
Усюди на вулицях виступали фокусники. Один, наприклад, виростив із маленького насіннячка просто на своїй долоні справжнє деревце, на якому сиділи та щебетали крихітні пташки. На гілочках висіли мініатюрні плоди. Їх можна було зірвати та з'їсти. На смак вони були солодкі, як мед.
Виступали тут і акробати, що жонглювали своїми маленькими, завбільшки з бусинок, дітлахами, наче м'ячиками. А дітлахи, злітаючи у повітря, прихитрялися грати на маленьких сопілочках веселу музику.
А що тут тільки не продавалося!
Той, хто жодного разу не був у Мигдалії, ніколи цьому не повірить. Проте якщо почати перераховувати всі ці фрукти, коштовні тканини, посуд, іграшки і просто потрібні та корисні речі, то книжка наша стане удесятеро товщою, ось чому ми цього не робитимемо.
Так, там були ще й різьбярі по кості. Це цілком неймовірне та надзвичайне заняття. Деяким із них було вже більше ста років, і за все своє життя вони вирізали одну-єдину річ. Але ця річ була настільки коштовною, що в нікого в світі не вистачило би грошей, аби її купити. Тому різьбярі врешті-решт дарували її тому, кого вважали достойним. Деякі, наприклад, вирізали кулю завбільшки з футбольний м'яч. Поверхня цієї кулі була вкрита чудовими зображеннями. Зображення ці не були намальовані, вони вирізалися, до того ж так тонко, ніби дороге мереживо. При цьому з найтвердішої слонової кістки. Якщо ж глянути крізь це мереживо, як крізь дуже витончену решітку, то всередині кулі можна було побачити іншу кулю. Вона вільно лежала всередині першої і теж була вся вкрита чудовою різьбою. Усередині другої кулі лежала ще одна. І так до самої середини. Дивним та незвичайним було те, що різьбярі творили диво із цільного шматка, не відкриваючи при цьому жодну з куль. Тільки крізь маленькі дірочки мереживних візерунків за допомогою дуже тоненьких малесеньких ножиків і різців вони доводили свій витвір до завершення. Починали різьбярі цю роботу багато-багато років тому, коли були ще дитинчатами-горошинами. А коли вона добігала кінця, різьбярі ставали древніми сивими дідуганами. Кулі ці, що лежали одна в одній, були розповіддю про їхнє життя, як книжка із малюнками, повна тайни.
Усі мигдальці дуже шанують різьбярів та називають їх «великі майстри слонової кістки».
Цілісінький день друзі вешталися містом. Сонце вже опускалося за обрій, і у світлі вечірньої зорі засяяли золотом пиньські дахи. У провулках, де вже згустилися сутінки, мигдальці запалили свої лампіони, що переливалися різними кольорами. Вони носили їх, підвісивши на довгі батоги, дорослі мигдальці — великі ліхтарики, а діти — маленькі. Зовсім крихітні дітки були сході на картатих світлячків.
За всіма чудесами друзі зовсім забули, що після сніданку з морських фруктів у них в роті більш ані крихти не було.
— Отакої! — розсміявся Лукас. — Треба зараз же щось придумати. Підемо до якогось готелю, замовимо велику смачну вечерю.
— Годиться, — погодився Джим. — А в тебе є мигдальські гроші?
— От ч-ч-чорт! — відповів Лукас та пошкріб у себе за вухом. — Про це я якось не подумав. Проте, є гроші чи ні, а їжа людині необхідна. Дай поміркувати!
Він почав розмірковувати, а Джим очікувально на нього дивився.
І тут Лукас скрикнув:
— Ідея! Якщо грошей немає, їх треба заробити.
— Чудово, — відгукнувся Джим. — Та тільки як же їх швидко заробиш?
— А дуже просто, — відповів Лукас. — Ось повернемося до старенької Емми та оголосимо, що, мовляв, кожний, хто заплатить 10 лі, може прокотитися з нами разок паладовим майданом.
Вони швидко попрямували на великий майдан перед царським палацом, де, як і раніше, стояла величезна юрма і з небезпечної відстані витріщалася на локомотив.
Тільки тепер усі тримали в руках лампіони.
Лукас із Джимом проклали собі шлях у юрмі та видерлися на дах локомотиву.
У юрбі нетерпляче зашепотілися.
— Увага, увага! — прокричав Лукас. — Вельмишановні пані та панове! Ми на локомотиві прибули здалека і, мабуть, скоро поїдемо звідси. Скористайтеся неповторною нагодою! Прокотіться з нами! Оплата у вигляді виключної можливості — лише 10 лі. Тільки 10 лі за поїздку цим великим майданом!
У юрмі перемовлялися та шепотілися, проте ніхто не рушив із місця.
Лукас почав знову:
— Панове, спокійно підходьте ближче! Локомотив абсолютно безпечний! Не бійтеся! Підходьте ж, шановна публіко!
Мигдальці із пошаною дивилися на Джима та Лукаса, але вперед ніхто не виходив.
— Чорт мене забирай зовсім! — вилаявся Лукас. — Бояться. Нумо, давай тепер ти!
Джим набрав побільше повітря та почав запрошувати з усіх сил:
— Дорогі дітки та онуки! Моя вам порада: поїхали! Веселіше не вигадаєш, буде краще, ніж на каруселі! Увага, увага! За кілька хвилин розпочинаємо! Будь ласка, сідайте! Сьогодні тільки 10 лі з особи! Усього 10 лі!
Але ніхто не ворухнувся.
— Ніхто не підходить, — засмучено прошепотів Джим.
— Може, для початку зробимо коло вдвох? — запропонував Лукас. Можливо, що тоді їм захочеться.
Друзі злізли з даху та поїхали. Проте результат не виправдав їхніх сподівань.
Нажахані мигдальці кинулися навтьоки, і майдан, врешті-решт, став зовсім порожнім.
— Усе дарма, — зітхнув Джим, коли вони зупинилися.
— Отже, треба вигадати щось краще, — пробубонів Лукас собі під ніс.
Вони вилізли з локомотива та стали думати, тільки ось бурчання у шлунках увесь час заважало. Нарешті Джим жалібно сказав: