— Гаразд, — сказав він. — Думаю, це ти також заробила.
Він передав мені круглий важкий келих, і ми посиділи мовчки до заходу сонця. Я вже куштувала вино та шампанське, але цей напій не був схожим на них. Від нього я почувалася старшою.
— У нас був непоганий забіг? — запитав батько.
Я кивнула, не в змозі знайти слова для всього, що відчувала. Глянула у свій келих і дозволила скотчу розлитися вогнем усередині.
повітрі Бомбею витали пахощі прянощів, звідусіль жалібно завивали ситари вуличних музик. Уздовж вузьких завулків ліпилися білі бунгало з облупленими віконницями, які зачинялись у найспекотніші години пополудні та відчинялися ввечері, коли небо наливалося глибокою багряною барвою. Ми зупинилися в Джокових тітки з дядьком, у їхньому маєтку, з якого відкривався чудовий краєвид пагорба Малабар. Батьки Джока та двоє з трьох його братів також були тут — приїхали подивитися на мене. Мені так само цікаво було побачити нову родину, мовби виграну в лотерею.
Під час подорожі Джок розповідав мені, як вони перебиралися з Единбурга до Індії. Він був тоді ще дитиною. Мені складно запам’ятовувалися всі ці деталі злиття бізнесу різних членів їхньої родини, тонкощі передавання землеволодінь. Я лише бачила перед собою шотландців: рожевощоких, кремезних, таких незвичайних на тлі брунатного шовку Індійського океану. Мати Джока у своєму яскравому рожевому одязі нагадувала фламінго. У високому вузлі її каштанового волосся виднілися білі пасма. Батько, доктор Вільям, був дуже схожий на Джока — мав дужі з вигляду руки та яскраво-блакитні очі. Він дружньо підморгнув мені, коли дружина засипала мене безліччю запитань, які насправді більше нагадували її власні відповіді.
— Ти дуже висока, так? — торохтіла вона. — Якось неприродно, тобі не здається, Вілле?
— Я б не став заходити так далеко й казати неприродно, люба...
Він говорив із шотландським акцентом і вичікувально обривав речення. Я завжди думала, що свекор хоче ще щось сказати, але він не продовжував.
Джок нервово поплескав мене по коліні:
— Це означає, що вона здорова, мамо.
— У вас там багато сонця, так?
Пізніше, коли ми з Джоком у нашій кімнаті перевдягалися до вечері, я заходилася уважно себе вивчати у великому дзеркалі. Не звикла до сукенок і панчіх із підв’язками, до модних на той час туфель на високих підборах. Шви на панчохах, здавалося, неможливо було вирівняти. Моя нова нижня білизна, придбана в Найробі за вказівкою Емми, стискала мене в талії та під пахвами. Я почувалася самозванкою.
— Не хвилюйся, — сказав Джок, який сидів на ліжку й закріплював підтяжки. — У тебе чудовий вигляд.
Я розвернулася, щоб знову поправити панчохи.
— Я не подобаюся твоїй матері.
— Вона просто ревнує. Всі матері такі.
Він сказав це мимохідь, але його слова мене вжалили. Звідки я могла про це знати?
— Вона поглядає на мене зверхньо, — сказала я.
— Не мели дурниць, ти моя дружина.
Він підвівся і стиснув мої руки, щоб заспокоїти. Однак щойно він відійшов, ці слова втратили свою силу. Я не почувалася достатньо дорослою, щоб вважати себе чиєюсь дружиною. Мені бракувало життєвого досвіду, щоб зрозуміти все це. І я не знала, як сказати про це Джокові. Про те, що налякана обіцянками, які ми дали одне одному. Тієї ночі в ліжку поряд із ним я ціпеніла від самотності, мовби якась частина мене померла.