У своєму ліжку, перш ніж заснути, я прислухалася до невпинних шерехів ночі, й досі інколи думала про маму та Дікі. Вони ніколи не писали, принаймні мені, отже, уявити їхнє життя було дуже складно. Будинок, у якому ми жили раніше, давно продали. І хоч би де вони оселилися, зірки та дерева там, напевно, дуже відрізняються від тих, які я бачу тут, у Нджоро. Гадаю, дощ і пекуче пообіднє сонце також там відчуваються зовсім інакше. Всі дні й вечори ми проводили на величезній відстані одне від одного.
Поступово мені ставало дедалі важче згадати мамине обличчя, її слова, дні, проведені разом із нею. В мене було багато всього попереду, стільки, що годі уявити: дні нагадували мені прерії, які сягають потрісканої чаші кратера Мененґаї або крутого синього піку гори Кенія. Було безпечніше жити майбутнім — відкласти згадки про маму кудись у далекий кут, туди, де вони більше не зможуть завдати мені болю. Я намагалася думати про її від’їзд як про щось необхідне, як про важливу підготовку до чогось на кшталт кування або загострювання списа — мого першого випробування у кіпсіґісів.
Я була впевнена, що належу до цього місця — до цієї ферми й цього чагарнику. Я відчувала себе часткою колючих дерев, стрімких скелястих уступів, синявого лісу з густою рослинністю; я любила глибокі улоговини між пагорбів і високу, схожу на кукурудзяне бадилля, траву. Тут я народилася ще раз, немов мені дали інше, більш природне для мене життя. Тут був мій дім, і, хоча одного дня все це мало витекти крізь пальці мов той червоний пісок, якого тут так багато, моє дитинство, що минуло тут, — було справжнім раєм. Я знала це все як свої п’ять пальців. Тут було єдине місце у світі, створене саме для мене.
ишу перервав ранковий дзвін у стайні. Почали прокидатися ледачі півні та припорошені пилом гуси, служники, конюхи, пастухи й садівники. Я жила неподалік від батька, в окремій мазаній хаті, разом із моїм вірним покаліченим песиком змішаної породи — Буллером. Ледь він зачув дзвін, заскімлив та потягнувся у своєму кошику, що стояв біля мого ліжка. Потім притиснувся мені до боку й доторкнувся холодним носом до руки; на його квадратній голові можна було намацати зморшкуваті шрами, а замість правого вуха він мав безформну грудку з кількох грубих вузлів. Одного разу вночі до мене вдерся леопард і спробував потягнути пса із собою в ліс. Буллер прокусив хижакові горлянку й пришкандибав додому весь залитий власною і чужою кров’ю, героїчно налаштований і ледь живий. Разом із батьком ми його вилікували. Хоча й раніше пес був не надто гарним, але тепер на додачу посивів та майже оглух. Випадок із леопардом не зломив його, й за це ми полюбили Буллера ще більше.
На подвір’ї ферми на мене чекали ранкова прохолода й Кібії. Мені було одинадцять, йому трохи менше, й ми вже стали частиною налагодженого механізму. Поряд жили інші білі діти, які ходили до школи в Найробі, деякі поверталися вчитися до Англії, але батько ніколи навіть не згадував про таку можливість для мене. Стайня замінила мені шкільний клас. Ледь розвиднялось — починалися ранкові виїзди, яких ми з Кібії не могли пропустити.
Коли я підійшла до стайні, хлопець підстрибнув — так високо, ніби мав замість ніг пружини. Я вчилася цього теж багато років і могла стрибнути, як Кібії, але знала: не варто марнувати силу, намагаючись його перемогти. Кібії стрибатиме й стрибатиме, перевершуючи себе самого, аж поки нарешті стомиться. І коли настане моя черга — стрибну краще за нього.
— Коли я стану мораном, — сказав Кібії, — то питиму бичачу кров і кисле молоко, а не настій з кропиви, як жінки. А ще я бігатиму швидко, як антилопа.
— З мене також вийшов би добрий воїн, — сказала я.
На гарному відкритому обличчі Кібії блиснула усмішка — так розвеселили його мої слова, мовби це було найсмішніше, що він будь-коли чув. Раніше йому подобалося впускати мене до свого світу, можливо, тому, що він вбачав у цьому лише гру. Я була дівчинкою, до того ж білою. Згодом я відчула, що Кібії почав інакше ставитися до мене: із сумнівом і недовірою, — мовби чекав, що незабаром я не схочу змагатися з ним і наші шляхи розійдуться. Однак я мала інші наміри.
— Якщо добре потренуюся, в мене вийде, — наполягала я. — Можу це робити і потай.
— І як тоді ти здобудеш славу? Хто знатиме, що ти це вмієш?
— Я знатиму.
Він знову засміявся і повернувся до дверей стайні:
— На кому поїдемо сьогодні?
— Ми з батьком подамося до Деламерів дивитися на племінну кобилу.
— А я тоді полюватиму, — заявив хлопець. — І ще побачимо, хто повернеться з кращою здобиччю.
Щойно Ві Мак-Грегор та батьків кінь Балмі були готові й осідлані — ми виїхали на дорогу, освітлену променями ранкового сонця. Спершу виклик Кібії не давав мені спокою, але згодом я відволіклася на інше. Навколо здіймалися хмари куряви, яка проникала під нещільно пов’язані хустки й потрапляла до носа й рота. Суха земля барви обпаленої глини чи лисячого хутра куріла червонястим пилом, який нас переслідував скрізь, як і кліщі, котрі намертво чіплялися до всього. Їх так само складно було віддерти, як і вивести плями, що їх залишає червоний перець. Марно перейматися через кліщів, адже з цим все одно нічого не вдієш. Так само не варто зважати на жалючих білих мурах, які рухаються рівниною загрозливими тонкими стрічками, на гадюк чи на сонце, яке інколи так пече, що, здається, хоче тебе з’їсти живцем. Про таке не потрібно думати; доводиться сприймати його як невід’ємну частину цього краю.
За п’ять кілометрів мали дістатися до невеличкого водостоку; земля там скам’яніла, навсібіч розбіглися тріщинки, мов пересохле гілля. Посеред сухого річища бовванів занедбаний глиняний міст, без води цілком безглуздий; він скидався на величезний кістяк дивної тварини. Ми розраховували на цей водопій, такий потрібний нашим коням. Можливо, вода буде далі, а може, й ні. І, щоб якось відволіктися від цього питання, батько почав розказувати про племінну кобилу Деламерів. Він ще її не бачив, але подумки вже висватав нашому чистокровному жеребцеві. Батько завжди уявляв собі наступне лоша й те, як зміниться наше життя по його народженні, — тож і я замислилася про те саме.
— Кобила абіссінської породи, але Деламер хвалився, що вона прудка й розумна.
Зазвичай батько цікавився англійськими чистокровними кіньми, проте знав, що іноді скарб можна знайти там, де на нього найменше очікуєш.
— А якої вона масті? — спитала я.
Це було перше, що я завжди хотіла знати.
— Блідо-золота з білими гривою та хвостом. Її звати Кокетка.
— Кокетка, — повторила я невідоме слово: це виразне ім’я мені сподобалося. — Звучить непогано.
— Справді? — усміхнувся батько. — Подивимося.
Для мене й для тих, хто добре знав лорда Деламера, він був просто Ді. Як один із перших поважних поселенців колонії, він безпомилково відчував найродючішу землю. Здавалося, Ді хоче прибрати до рук увесь континент і змусити на себе працювати. Ніхто не виказував стільки амбіцій, упертості й навіть свавільності, коли йшлося про те, що він обожнював: землю, народ масаї, свободу й гроші. Ді від початку був рішуче налаштований на успіх кожної справи, до якої брався. Що більшими були ризики й що менше він бачив шансів на перемогу, то вважав за краще.
Коли Ді розповідав свої захопливі історії, то розмахував руками так енергійно, що неохайне руде волосся постійно падало йому на чоло. Замолоду він якось пройшов три з чвертю тисячі кілометрів Сомалійською пустелею наодинці з норовливим верблюдом і опинився тут — у нагір’ї. Закохався в ці краї з першого погляду. А коли поїхав до Англії збирати гроші, щоб повернутися, зустрів Флоренс — життєрадісну доньку графа Енніскіллена, й одружився з нею.
— Вона й подумати не могла, що одного дня я притягну її сюди силоміць, — полюбляв казати він.
— Так наче ти зміг би мене притягнути, — грайливо посміхалася леді Ді. — Обоє знаємо, що зазвичай усе навпаки.
По тому, як наші коні нарешті отримали заслужену воду, Деламери провели нас до невеличкої обори, де з іншими кобилами та кількома лошатами паслася Кокетка. Її було видно здаля — найкрасивішу, невеличку, лляної масті, зі стрункою шиєю, випнутими грудьми й тонкими ногами. Коли ми заходилися її розглядати, кобила нахилила голову й глянула на нас, мовби запитувала: я неперевершена, чи не так?
— Яка ж вона гарна, — видихнула я.
— Так, і вона це знає, — гордовито відповів Ді.
Він був гладким і, здавалося, завжди пітнів, хоча до цього теж ставився легко. Блакитною бавовняною хусткою промокнув цівку поту на скроні. Тим часом батько нахилився через огорожу, щоб краще роздивитися Кокетку.
Я рідко бачила, щоб коні лякалися чи втікали від нього, й Кокетка не стала винятком. Начебто відразу відчула, що він зараз є її господарем, хоча поки йому не належала. Батько зусібіч оглядав кобилу, а вона лише раз поворухнула вухами та дмухнула на нього з оксамитових ніздрів, але й далі стояла спокійно. Батько провів руками по її голові та морді, далі повільніше промацав шию та хребет, пошукав горбочків або викривлень. На попереку й крижах його рухи знову сповільнилися — пальці й далі робили свою справу. Він нагадував сліпого, коли обмацував кожну її чудову задню ногу: гомілки, колінні суглоби, під коліньми, гомілкові кістки. Я все чекала, що батько зупиниться чи спохмурніє, але огляд тривав мовчки, тож надія дедалі міцнішала. Потім, коли він скінчив огляд, став обличчям до кобили та заходився гладити її чуба, я вже над силу витримувала цю невизначеність. Якщо тепер, по тому, як кобила пройшла всі його випробування, він відмовиться її брати — це розіб’є мені серце.
— А чому ви хочете її продати? — звернувся батько до Ді, й далі не зводячи погляду з Кокетки.
— Звісно ж, через гроші, — пирхнув Ді.
— Ви ж його знаєте, — втрутилася леді Ді. — Нова пристрасть затьмарює стару. Тепер він займається пшеницею, отже, більшість коней доведеться продати.
«Будь ласка, скажи „так“, скажи „так“», — я вже тремтіла від хвилювання.
— Пшеницею? — батько повернувся й переліз через огорожу. — Чи не буде у вас випити чогось прохолодного? — звернувся він до леді Ді.
Я хотіла кинутися до Кокетки в коліна, схопитися за її світлу гриву, скочити їй на спину та їхати пагорбами, або пригнати її додому, сховати в стійло та охороняти ціною власного життя. Вона вже завоювала моє серце й батькове теж, я це знала, але він ніколи нічого не робив під впливом емоцій. Він приховував їх, і саме завдяки цьому став неперевершеним комерсантом. Тепер вони з Ді цілий день щось обговорюватимуть, уникаючи прямих запитань і тверджень, кожен на варті власних інтересів. Мене це дратувало, але нічого не лишалось, як іти в дім, де чоловіки сядуть до столу зі склянками житнього віскі та лимонаду й почнуть теревенити, нічого конкретно не кажучи, й торгуватися, не торгуючись. Я наприндилася та вмостилась на килимі біля каміна.
Попри те, що в Деламерів було більше землі, ніж у нас, та принаймні стільки ж працівників на «Екватор Ранч», як на нашій «Ґрін Гіллз», Ді майже не дбав про вдосконалення своєї оселі. Вони з дружиною займали дві великі глиняні хати з вирівняною земляною долівкою, грубо прорізаними вікнами й мішковиною замість дверей. І все ж таки леді Ді обставила їх гарними речами, які, за її словами, належали родині сотні років. Там стояли важке ліжко із запиналом та пишно гаптованим накриттям і довгий стіл із червоного дерева з неодмінними вісьмома стільцями, на стінах висіли картини в позолочених рамах. Коли ми гостювали в цьому домі, я любила розглядати розкішний атлас у палітурці ручної роботи. Однак сьогодні занепокоєння заважало мені просто роздивлятися мапи світу; я могла лише лежати на килимі, постукувати брудними п’ятами на щастя та кусати губи в очікуванні того, щоб чоловіки нарешті все владнали.
Насамкінець і леді Ді сіла біля мене, розправила перед собою білу вовняну спідницю та зіперлася на лікті. Вона ніколи не метушилася, в ній не було манірності, й це мені дуже подобалося.
— У мене є чудове печиво, якщо хочеш, — запропонувала вона.
— Я не голодна, — відповіла я, хоча зараз могла б з’їсти слона.