— Нічого. Я з’явився вчасно.
— Дякувати Богові! Ти що ж, не спав?
Він кивнув.
— У мене було якесь передчуття, що маю бути тут. В тебе колись таке буває?
— Інколи.
Сьогодні в мене не було жодного передчуття. Спала, мов немовля.
— Ти влучив у нього?
— Ні, але я посадив на ніч одного конюха, щоб переконатися, що лев точно не повернеться.
Я пішла до себе та знову спробувала заснути, але тривога зависла на плечах, на шиї — ніяк не давала спокою. Зрештою, я здалася та пішла до стайні по пляшку віскі, яку ми тримали під рукою в конторі. Бой був уже там і знайшов її першим. Він налив мені, я подякувала та побажала йому доброї ночі.
— Може, залишишся? — запитав він. — Можемо скласти одне одному компанію.
Його слова звучали невимушено, але в погляді виразно читалося, що він мав на увазі.
— Що б подумав про це мій чоловік? — запитала я.
Я не хотіла, щоб хтось на ранчо вважав мене надто доступною, особливо цей дивак із блискучою сережкою та зухвалим поглядом.
Бой лише знизав плечима.
— Якби ти дійсно турбувалася через чоловіка, то зараз була б із ним удома, чи не так?
— Я тут працюю.
Але його це не задовольнило. Він втупився своїми темними очима в моє обличчя й не відвертав погляду, поки я не сказала:
— Усе не так просто.
— Мало що буває простим. Я також не самотній, щоб ти знала. Вона в Доркінґу — вдома. Не зносить спеки.
— Хіба вона за тобою не сумує?
— Не знаю, — сказав він.
Двома м’якими рухами він поставив келиха та наблизився до мене. Витягнув руки та вперся ними в стіну по обидва боки від мене, нахиляючись дедалі ближче, поки я не відчула запаху віскі й тютюну. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого.
— Невдала ідея.
— Ночі тут такі довгі.
Він наблизив свій рот до моєї шиї, але я відсахнулася.
— Гаразд, — нарешті сказав він, — я зрозумів.
Він ліниво мені усміхнувся та дозволив вислизнути з його рук.
Коли я повернулася у свій будинок, лягла на розкладачку й заплющила очі, уже забувши про лева. Ще ніколи не зустрічала когось настільки прямолінійного, як Бой. Було щось тривожне й хвилююче в тому, як просто можна забажати самій бути бажаною, без будь-яких думок про кохання чи низку нудних обіцянок. Чоловіки залишалися для мене загадкою навіть після року життя в шлюбі. Я нічого не знала про кохання, не кажучи вже про те, як воно — бути чиєюсь коханкою. Але навіть поцілунок Боя зараз уявлявся мені небезпечним.
Попри те, що Кенія величезна, в нашій колонії було на диво обмаль особистого простору. Здавалося, тут кожен знає про інших абсолютно все, і особливо це стосується приватного життя. Я завжди трималася від такого подалі, просто була надто юна й недосвідчена, тож і мене серйозно не сприймали, але тепер я вийшла заміж за відомого землевласника і мусила поводитися відповідно. Отже, кожні кілька тижнів суботнього ранку я поверталася додому, в Нджоро, щоб бути дружиною.
Ді навчив мене кермувати й позичив своє старезне авто, яким перевозив різні вантажі зі своїх повіток. Мені більше подобалося оглядати околиці, сидячи верхи, але я полюбила швидкість автомобіля, згодом навіть з’явилася потреба того лоскітного відчуття небезпеки, коли мчиш вузьким ґрунтовим путівцем, машина гримотить на глибоких вибоїнах, і водночас цокотять твої зуби, а волосся вкриває курява. Я мусила дорогою відстежувати грузькі болітця й інші місцини, де могли спіткати справжні труднощі. Але це також підбадьорювало — особливо перші п’ятнадцять-двадцять кілометрів. Однак що ближче я під’їздила до Нджоро, то дужче на мене тиснули думки про Джока. Відтепер я сама собі не належала. Це сталося тоді, коли я вирішила прийняти його пропозицію, але нині таке життя поглинало мене; здавалося, спроби виборсатися з нього змушували поринати щораз глибше, ніби я втрапила в болото чи в сипучі піски. Нджоро завжди було моєю домівкою — місцем, яке я любила найдужче. Нині ж воно стало нестерпним через ті зусилля, яких доводилося докладати, щоб провести кілька обов’язкових днів на місяць під одним дахом із Джоком. А все через правила пристойності, яких мусила дотримуватися перед фермерами-сусідами та будь-ким іншим, хто міг би поцікавитися нашим життям.
Я під’їздила на машині Ді й майже завжди отримувала цнотливий поцілунок у щоку. Ми сідали випити на веранді та обговорювали, що відбулося на фермі за моєї відсутності, а тим часом слуги кружляли навколо, тішилися, що бачать мене вдома. Втім, щойно поночіло, наші почуття миттю холоднішали. Джок ніколи не виказував бажання кохатися зі мною — все одно в нас ніколи нічого не виходило, навіть з самого початку. Але кожне його запитання стосовно моїх задумів та роботи на Ді було пронизане відчуттям власності.
— Ді там наглядає за тобою? — запитував він. — Стежить, щоб ти не втрапила в халепу?
— Про що ти?
— У тебе завжди були власні уявлення про правила поведінки. Я пам’ятаю того хлопчика, з яким ти бігала, коли я вперше тебе зустрів.
— Кібії?
— Так.
Він крізь зуби цідив віскі зі свого келиха.
— Ти завжди поводилася тут як дикунка, чи не так?
— Не розумію, на що ти натякаєш. І в будь-якому разі ти, здавалося, захоплювався тим, як я полювала з Кібії. І тепер я дикунка?
— Я лише кажу: те, що ти робиш, відбивається також і на мені. Те, як ти тут виросла, бігаючи казна з ким та роблячи казна-що... І тепер поїхала до Ді, єдина жінка серед чоловіків. Це пахне неприємностями.
— Я там працюю, а не заводжу десятки коханців.
— Якщо таке станеться, я почую про це одразу, — різко промовив він.
Його очі метнулися вбік, а далі знову втупилися в мене.
— Ти й без того вже поставила мене в непевне становище.