— Вона була чудовою жінкою, — встряла місіс О. — Я знаю, ти дуже її любила.
Я приголомшено на неї глянула. Відштовхнула стілець і в якомусь маренні подалася до стайні. Почувалася остаточно пропащою. Скільки десятків годин я просиділа на килимі леді Ді? Пила її чай, всотувала в душу її слова й не знала, що вона хвора, що їй зле? Може, я її зовсім не знала, або знала про неї вкрай мало, а тепер її нема. Я більш ніколи її не побачу. І навіть не попрощаюся.
У вбогій конторі при стайні я натрапила на сонного Буллера. Він увіткнувся мені в коліна, а я заховала обличчя в його строкате хутро. Він тепер став зовсім глухим і не почув, як я увійшла, тому був вражений і водночас щасливий. Звивався всім тілом, зусібіч мене обнюхував і облизував мені обличчя. Коли він знову ляпнувся на підлогу, я поклала на нього голову й оглянула батькові речі — стіл із грубою чорною племінною книгою, шолом для їзди верхи, батіг, тарілка, повна попелу, пожовклі газети й календар на стіні. На ньому потрібно було обводити червоним важливі дати. А в стайні мало вирувати життя, проте стояла тиша, мов на цвинтарі нанді. Я нарешті повернулася сюди назавжди, але «Ґрін Гіллз» мало нагадував мені рідний дім. І чи буде ним ще колись?
За деякий час батько знайшов нас із Буллером на підлозі контори.
— Я знаю, вона дуже багато для тебе значила, — батько затнувся. — Це надто важке повернення, але рано чи пізно все владнається.
Я була у відчаї: не вірилося, що він каже правду, що найгірші наші нещастя вже позаду, що цей хаос можна зупинити. Останнього мені хотілося понад усе в світі.
— Війна ж не триватиме вічно, правда? — запитала я тремтячим голосом.
— Це неможливо, — відповів батько. — Ніщо не триває вічно.
атько в своїй конторі при стайні заповнював бухгалтерську книгу. Ледве допив ранкову каву, як уже потягнувся до чогось міцнішого.
— Сьогодні їздитимеш на Пегасі?
— Так, два кілометри на середній швидкості. Він занизько тримає голову, тож я думала спробувати трензель.
— Молодець, — сказав батько. І я побігла закінчувати інші ранкові справи, але встигла помітити, що погляд у нього був байдужий і ніби очужілий.
Я вирішувала, які з коней галопуватимуть, які будуть відпочивати, а яким слід надягнути ногавки, замовляла корми й організовувала постачання. Це стало моїм життям після невдачі зі школою-інтернатом. Батько займався розведенням коней і керував фермою, а я була його старшим учнем. Мені хотілося бути незамінною, але поки що влаштовувало звання просто корисної помічниці.
Конюх Тумбо до блиску начистив Пегаса й зараз допомагав мені сісти в сідло. Дворічний Пегас був уже чималим — понад сімнадцять хендів, — і хоча я також вдалася височенька — на той час близько метра вісімдесяти, — у сідлі почувалася листком на осичині.
У небі не було жодної хмарки — так само, як і останні десять, двадцять та сто ранків поспіль. Ми проїздили під великою акацією, де на одній з нижніх гілок тріскотіло двійко зелених мавп. Вони зі своїми чорними шкірястими лапками й худими смутними мордочками нагадували двох старих. Напевно, вийшли з лісу або спустилися з косогору в пошуках води, але наші баки майже спорожніли, й ми не могли їм нічого запропонувати.
Донизу пагорбом, полями на широких терасах збігав, ґрунтовий шлях. У кращі часи наші посіви пишно зеленіли навкруги. Ідеш, бувало, полем у високій кукурудзі, й ноги по кісточки грузнуть у вологій землі. Тепер же листя засохло й потріскалося. Наш млин і далі безперервно працював, подрібнював пошо, яке потім засипали у полотняні мішки та видавали як винагороду нашим працівникам.
Як і раніше, від нашої залізничної станції «Кампі я Мото» до Найробі відходили наповнені зерном вагони, але з цього вже ніхто не багатів.
Попри невигідні умови, батько брав у борг, а, щоб розрахуватися, позичав ще більше. І наразі ніхто не знав повної суми боргу. Здавалося, кредитори постійно щось змінюють, адже розмір позики ледь не щодня то меншав, то більшав. Утім, наші коні потребували корму. І не пересохлої люцерни, а вівса, висівок і вареного ячменю.
Батько облаштував цю стайню з племінними кіньми за велінням серця, вклав у неї всю свою любов, створив грубу племінну книгу, за якою можна простежити родовід коней до третього коліна, неначе вони — величні князі. Це були найкращі коні, яких лише можна собі уявити. І батько не збирався так просто всім цим поступатися, надто багато було вкладено в справу.
Ми з Пегасом виїхали на відкритий шлях, і, щоб краще зорієнтуватись, я притримала коня й роззирнулася довкола. Далі пустила його вчвал. Він помчав, немов відпущена пружина, прискорився на пологому схилі, підіймаючи мене в ритмі свого кроку — стрімкого й красивого, наближеного до польоту.