Раз чи два вони з мамою навідали родичів; та, хоч і йшли вони попри веселий ряд освітлених вітрин, прикрашених на Різдво, настрій німої гіркоти його не полишав. Причин для згірчення було достатньо — і явних, і прихованих. Він сердився на себе за те, що ще молодий і піддається неспокійним, дурним пориванням, сердився на переміну долі, через яку світ довкола бачився йому убогим і нещирим. Невдоволення, проте, не відбилося на самому баченні. Він терпляче нотував усе, що бачив, відсторонюючись від нього, і потай спізнавав його гнітючий присмак.
Він сидить на ослоні в тітчиній кухні. На поливаній стіні каміну — лампа з рефлектором, і в її світлі тітка читає вечірню газету, розкладену на колінах. Вона довго роздивлялась одну усміхнену фотографію і задумливо каже:
— Прекрасна Мейбл Гантер!
Кучерява дівчинка стала навшпиньки, щоб глянути на фотографію, і тихо питає:
— А де це вона грає, мам?
— У різдвяній виставі, люба.
Дівчинка притисла кучеряву голівку мамі до плеча, милуючись фотографією, і шепоче, ніби зачарована:
— Прекрасна Мейбл Гантер!
Очі, ніби зачаровані, довго вдивляються в холодно-лукаві очі акторки, і знов вона благоговійно шепоче:
— Ах, яка вона вишукана!
Її слова почув хлопець, він саме з гуркотом увійшов знадвору, зігнутий під тягарем мішка з вугіллям. Він скинув свою ношу просто на підлогу і теж поспішає глянути. Та вона не спішить забрати свою гарно посаджену голівку, аби йому було видно. Зчервонілими й зачорненими руками він шарпає до себе край газети, відтискуючи дівчинку плечем і нарікаючи, що йому не видно.
Він сидить у тісній їдальні на поверсі старого будинку з темними вікнами. Зблиски вогню від каміна миготять на стіні, а за вікном над річкою згущаються примарні сутінки. Перед каміном метушиться стара жінка, готуючи чай і тихо повідаючи, що їй сказали священик і лікар. Вона говорила про певні зміни, які помітила в ній недавно, про дивну її поведінку і балаканину. Стівен слухає її слова і блукає дорогами відваги, що відкриваються в жарі вуглин, в арках і склепах, у звивистих галереях, в подзьобаних печерах.
Раптом Стівен помітив щось у дверях. У темряві дверей, завислий у повітрі, з'явився череп. Якесь кволе створіння, схоже на мавпочку, приваблене звуками голосів біля каміна. Від дверей чується скімливе:
— Це Джозефіна?
Стара метушлива жінка весело відгукується від каміна:
— Ні, Еллен. Це Стівен.
— А-а... Ах, доброго вечора, Стівене.
Він відповів на привітання і побачив, як обличчя у дверях перетнула дурнувата посмішка.
— Ти щось хотіла, Еллен? — спитала стара жінка. Замість відповіді та промимрила:
— Я думала, що то Джозефіна. Я думала, Стівене, що ти — Джозефіна.
І повторивши це кілька разів, вона кволо засміялася.
Він сидить у самій гущі дитячого свята на Гарольдс-Крос. Повитий у свій мовчально-спостережливий настрій, він майже не бере участі в іграх. Діти, обсипані сюрпризами з їхніх хлопавок, буйно танцюють і веселяться, а він, хоч і намагається бути веселим, як усі, у цьому маскараді капелюхів і капелюшків чується хмурою постаттю.
Тільки коли він відспівав свою пісеньку й забився в затишний куток, відчув він втішний смак самотності. Веселощі, які на початку вечірки здавалися штучними й нецікавими, тепер для нього мов лагідний легіт — перебігаючи по чуттях, ховають від інших очей, як збурюється в ньому кров, коли крізь кружляння танцюристів, крізь музику й сміх у його куток заблукує її пестливий, лукавий, допитливий погляд і бентежить серце.
Уже останні діти одягаються в передпокої, свято скінчилося. Вона накинула шаль, і вони разом рушили до конки — виплески її свіжого теплого подиху спурхують над її головою у напнутому каптуром шалі, а черевички радісно вистукують по склистому хіднику.
Це остання конка. Худі гніді коні знають це й застережливо баламкають дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляють між собою, покивуючи головами в зеленому світлі ліхтаря. На порожніх сидіннях валяються кольорові квитки. На вулиці не чутно ні кроку. Жоден згук не порушує нічного спокою — лише худі гніді коні, коли труться носами і баламкають дзвіночками.
Вони обидвоє ніби наслухають: він на верхній приступці, вона — на нижній. У паузах між словами вона не раз піднімалась на його приступку і знову спускалась на свою, а раз чи двічі затрималася на його приступці, зовсім поруч, забувши спуститися, та потім таки спустилася. Серце його танцювало в такт її рухам, ніби буй на хвилі. Він чув, що очі її говорили з-під шалю, і знав, що колись, в якомусь неясному минулому, чи то вві сні чи наяву, чув уже цю мову. Він бачив, як хизується вона своїми марнотами — гарною сукнею, шалем і довгими чорними панчохами, і знав, що піддавався усьому цьому вже безліч разів. Одначе голос усередині, глушачи буйність танцюючого серця, питав: чи прийме він її дар, для якого досить лише простягти руку? І пригадався день, коли він разом з Айлін стояв і дививсь у двір готелю, де служники піднімали прапорці на флаґшток і фокстер'єр гасав по залитому сонцем моріжку; як раптом вона задзвеніла сміхом і побігла вниз по крутій звивистій стежці. Тепер, як і тоді, він стояв незворушно, наче байдужий спостерігач.
«Вона теж хоче, щоб я обняв її, — думав він. — Тому й пішла зі мною до конки. Обняти її просто — хай тільки стане на мою приступку: нас ніхто не бачить. От обніму й поцілую».
Він не зробив ні того, ні того; а вже сидячи самотою в порожньому вагоні, порвав на клаптики свій квиток і похмуро втупився у рифлену підніжку.
Наступного дня він довго сидів за столом у порожній горішній кімнаті. Перед ним були нова ручка, нова пляшка чорнила і новий зошит у смарагдовій палітурці. За звичкою написав зверху на першій сторінці перші літери девізу єзуїтів: А.М.D.G.А в першій лінійці з'явилася назва нового вірша: «До А.К.» Він знав, що так почати буде правильно, бо бачив подібні заголовки у повному зібранні творів лорда Байрона. А коли написав цей заголовок, та підкреслив його фігурною лінією, то поринув у мрії і став креслити по палітурці. Бачив себе за столом у Бреї, вранці після сварки за різдвяною вечерею, коли він силкувався написати вірша про Парнелла на звороті одного з батькових партнерських попереджувальних повідомлень. Але ця тема не чіпалася голови, і, відступившись, він розписав сторінку іменами та адресами деяких своїх шкільних приятелів:
Скидалося на те, що й теперішня спроба скінчиться невдало, та роздуми над учорашнім випадком вивели його на певну дорогу. Поки він роздумував, все буденне, неістотне зникло. Не лишилось і сліду від конки, коней, візника і кондуктора: навіть він і вона стьмяніли. Вірш повідав лише про ніч, про легітний вітерець і цнотливий блиск місяця. Якийсь невиразний жаль крився в серцях героїв, поки вони стояли мовчки під безлистими деревами, а коли прийшла пора прощатись, поцілунок, од якого один насправді відмовивсь, злив уста обидвох. Він вивів унизу сторінки L.D.S., сховав зошит, пішов до мами в спальню і довго роздивлявся своє обличчя в дзеркалі на її туалетному столику.
Та настав кінець і цьому солодкому триванню неробства й волі. Одного вечора батько прийшов з цілою купою новин і за обідом говорив про них без угаву. Стівен чекав його, бо того дня на обід були баранячі зрази, і він знав, що батько дасть йому вимастити хлібом підливу. Але цього разу зрази йому не засмакували — згадка про Клонґовз виповнила рот піною несмаку.
— Я наскочив на нього на площі, на самому розі, — вже вчетверте повторив містер Дедалус.
— Можливо, він зуміє це залагодити, — сказала місіс Дедалус. — Маю на увазі Бельведер.
— Як не зуміти, — сказав містер Дедалус. — Кажу ж тобі, він тепер намісник ордену!
— Мені самій ніколи не подобалась думка віддати його до Християнських братів, — сказала місіс Дедалус.
— До біса Християнських братів, — сказав містер Дедалус, — з їхніми бруднулями смердючими! Ради Бога, хай уже краще тримається єзуїтів, раз уже почав від них. Вони стануть в пригоді і потім. З такими людьми можна вибитись у люди.
— Та й орден цей дуже багатий, — правда, Саймоне?
— Не бідний. Живеться їм добре, це точно. Ти ж бачила в Клонґовзі, який там стіл. Годують, як каплунів, їй-богу.
Містер Дедалус підсунув Стівенові свою тарілку і сказав доїдати.
— Що ж, Стівене, — мовив він, — треба запрягатися, старий. Уже набайдикувався.
— О, я певна, що він старатиметься, — сказала місіс Дедалус. — Особливо тепер, коли з ним буде Моріс.
— Святий Павле, я й забув про Моріса! — вигукнув містер Дедалус. — Гей, Морісе! Іди-но сюди, телепню! Ти знаєш, що ти в мене йдеш до коледжу? Там тебе навчать, як пишеться «кіт»: к, і, т. А ще дістанеш у мене гарного носовичка, щоб під носом сухо було. Здорово, правда?
Моріс виставив зуби до батька, потім до брата. А містер Дедалус вставив в око скельце і пильно подивився на обох синів. Стівен жував хліб, уникаючи його погляду.
— До речі, — мовив нарешті містер Дедалус, — ректор, точніше намісник, розповів мені оту твою історію з отцем Доланом. Сказав, що ти — зухвалий лобур.