— Визнавай! — повторив Герон і знов ударив його ціпком по литці.
Ударив ніби жартома, та вже не так легко, як першого разу. Шкіра защеміла-запекла — ледь-ледь, майже без болю; і, схилившись у покірному поклоні, ніби перейнявши жартівливий настрій товариша, Стівен почав проказувати Cinfiteor. На тому все й обійшлось; обидва — Герон і Волліс — тільки поблажливо засміялися на його блюзнірство.
Та поки губи його бездумно повторювали слова молитви, в пробудженім зненацька спогаді ожила інша сцена, ніби викликана чарами саме в ту мить, коли він помітив жорстокі западинки в кутиках Геронової усмішки і відчув знайомий удар по литці, і почув знайомий наказ:
— Визнавай.
Це сталося наприкінці першого семестру, коли він ще вчився в шостому класі. Його чутлива натура все ще страждала від батогів непередбачуваного й убогого життя. Душу його все ще непокоїло й гнітило тоскне явище Дубліна. Він пробудивсь од дворічного зачарованого сну у зовсім новому оточенні, в якому кожна постать чи подія вражала його до глибини серця, розчаровувала або чарувала, але, розчаровуючи або чаруючи, однаково повнила його неспокоєм і гіркими думками. Увесь вільний від школи час він проводив у товаристві крамольних письменників, чий сарказм і гострота вислову збурювали Стівенів мозок, перш ніж вилитись у його власні недолугі писання.
Твір був основним із трудів його тижня, і кожного вівторка, ідучи з дому до школи, він вичитував свою долю з пригод по дорозі: то, обравши випадкового перехожого попереду, наддавав ходи, щоб перегнати його й дійти першим до якоїсь точки, то, рахуючи, вийде його твір кращим у класі чи ні, скрупульозно переступав з плитки на плитку на викладеному ними хіднику.
Та одного вівторка ходу його тріумфів було грубо обірвано. Містер Тейт, викладач англійської, тицьнув у нього пальцем і різко сказав:
— У творі цього хлопця — єресь.
Над класом запала тиша. Містер Тейт не обривав її, лише заклав руку між схрещених ніг, і чути було, як потріскують манжети і комір його сильно накрохмаленої сорочки. Стівен не підводив очей. Стояв їдкий весняний ранок, очі йому боліли і погано бачили. Він думав про свою невдачу і її викриття, про убогість власного розуму і дому, і відчував, як в'їдається йому в шию пружок комірця, перелицьованого і вистріпаного.
Короткий гучний смішок містера Тейта трохи зняв напругу в класі.
— Ти, мабуть, цього не знав? — спитав він.
— В якому це місці? — спитав Стівен.
Містер Тейт витягнув руку з-поміж колін і розгорнув твір.
— Отут. Про Творця і людську душу. Гм... гм... гм... Ага! ...без жодної можливості наблизитись... Це єресь.
Стівен промимрив: — Я мав на увазі: без жодної можливості дорівнятись.
Це була покора, і містер Тейт, вдоволений, згорнув твір і передав йому, кажучи:
— О... Ну, дорівнятись — це інша річ.
Зате клас так легко не вдовольнився. Хоч після уроку ніхто нічого йому не сказав, він відчував довкола якесь тихе загальне злорадство.
А через кілька днів після цієї прилюдної догани він ішов увечері з листом по Драмкондрівській дорозі, коли почув за собою:
— Стій!
Обернувся й побачив у смерку трьох однокласників. Гукав Герон, що ішов перший, тонким ціпком розтинаючи повітря в такт їхнього маршу. Боланд, його приятель, маршував поруч, щирячи зуби, а Наш відставав на кілька кроків, пихтячи від швидкої ходи й гойдаючи великою рудою головою.
Гуртом вони завернули на Клонліфську дорогу і почали розмову про книжки й письменників: говорили, які книжки читають і скільки книжок мають удома їхні батьки. Стівен слухав усе те з подивом — адже з цілого класу Боланд був найтупіший, а Наш — найледачіший. Та й справді, завершуючи балачку про улюблених письменників, Наш заявив, що найкращий між них — капітан Марріат.
— Дурне! — сказав Герон. — Спитай Дедалуса. Хто найкращий письменник, Дедалусе?
Стівен дочув глузливу нотку, тож уточнив:
— З прозаїків?
— Так.
— Думаю, Ньюмен.
— Кардинал Ньюмен? — перепитав Боланд.
— Так, — відповів Стівен.
Усміх на веснянкуватім обличчі Наша поширшав, коли він обернувся до Стівена:
— Тобі подобається кардинал Ньюмен, Дедалусе?
— Ну, багато хто каже, що Ньюмен у прозі найкращий стиліст, — пояснив їм обом Герон. — Тільки ж він — не поет.
— А хто ж, Героне, найкращий поет? — поспитав Боланд.
— Лорд Теннісон, звісно, — відповів Герон.
— О так, лорд Теннісон, — сказав Наш. — У нас вдома є всі його вірші в одному томі.
В цю мить Стівен забув, що зарікався мовчати, і вибухнув:
— Теннісон — поет? Він просто віршомаз!
— Перестань! — сказав Герон. — Всі знають, що Теннісон — найбільший поет.
— А хто ж, по-твоєму, найбільший поет? — спитав Боланд, штовхаючи ліктем сусіда.
— Байрон, звісно, — відказав Стівен.
Герон, а за ним інші двоє презирливо зареготали.
— З чого ви смієтеся? — спитав Стівен.
— З тебе, — сказав Герон. — Байрон — найбільший поет! Хіба що для неграмотних.
— Теж мені поет! — сказав Боланд.