Біля огорожі над каналом він стрів сухотника з обличчям ляльки, у капелюсі без крис, у щільно застебнутому пальті шоколадного кольору, що спускався з мосту, дрібочучи, і тримав перед собою складену парасолю, мовби чарівну паличку. «Мабуть, уже одинадцята», — подумав він і зазирнув у молочну — дізнатися, котра година. Годинник у молочній показував за п'ять п'яту, та, обертаючись, він почув, як десь поруч невидимий йому годинник швидко і справно вибиває одинадцяту. Він засміявся: бій годинника нагадав йому МакКанна, і він ніби побачив його — приземкуватого, у мисливській куртці й бриджах, з русявою цапиною борідкою, що стоїть на розі Гопкінса на вітрі і каже:
— Дедалусе, ти — антисоціальний елемент, задивлений сам у себе. А я — ні. Я — демократ, я працюватиму й діятиму заради соціальної свободи та рівності між усіма класами й статями в майбутніх Сполучених Штатах Європи.
Одинадцята! Отже, він запізнивсь і на це заняття. Який сьогодні день тижня? Він спинився біля кіоска й поглянув на заголовок газети. Четвер. З десятої до одинадцятої англійська. З одинадцятої до дванадцятої — французька, з дванадцятої до першої — фізика. Стівен уявив собі заняття з англійської, і навіть на такій відстані відчув неспокій і безпорадність. Він мов побачив покірливо схилені над зошитами голови товаришів, коли ті записували все, що їм казано записувати — визначення за назвою і визначення за суттю, приклади; дати народження і смерті, найважливіші твори, схвальні відгуки поруч з несхвальними. Тільки в нього голова була не схилена, бо думки його ширяли далеко, і, незалежно від того, куди він дивився — на їх невеличкий студентський гурт, чи крізь вікно на занедбану зелень саду, — завжди переслідував його важкий запах підвальної цвілі і тління. Але ні — ще одна голова на передніх лавах, просто перед нього, гордовито зносилася над іншими похиленими головами, мов голова священика, коли той сміливо звертається до Бога від імені смиренних віруючих навколо. Чому це так — коли він думає про Кренлі, то ніколи не може уявити його інакше, а тільки голову й обличчя? Навіть у ту мить він бачив перед собою на тлі сірої завіси ранку ніби мару, обличчя відтятої голови, а чи посмертної маски, увінчане в надбрів'ї, мов залізною короною, цупким, чорним, їжакуватим волоссям — обличчя наче священика, бліде, з широким носом, з тінями під очима й вилицями, обличчя священика з довгими, безкровними, ледь усміхненими вустами. Вмить пригадалося, як він щодня і щовечора звіряв Кренлі всі бентеги, неспокої й поривання своєї душі, на що приятель відповідав цілковитою мовчанкою, і Стівен сказав би, що то — обличчя грішного священика, котрий сповідає, вже не маючи права дати розгрішення, якби знову у пам'яті не зринув погляд його темних і мовби жіночих очей.
А в глибині цього образу постала на мить дивна, темна печера думок, але він одсахнувсь, відчуваючи, що заходити ще не час. Та дурман приятелевої байдужості, здавалось, отруював повітря круг нього невловимим смертоносним духом, і він раптом помітив, що погляд його стрибає то праворуч, то ліворуч, від одного випадкового слова до іншого, і мляво здивувався, що слова ці так тихо і мовчки втратили свої безпосередні значення; врешті щонайпересічніша вивіска зневолювала його ум, мов магічне заклинання, а душа марніла, зітхаючи від старості на цій вуличці, заваленій купами мертвої мови. Його власна свідомість мови почала відпливати з мозку й перехлюпуватися в слова, що сплітались і розплітались у свавільному ритмі:
Чи хто коли чув таку нісенітницю? Всемогутній Боже! Хто коли чув, щоб плющ хлипав на стіні? Жовтий плющ — це зрозуміло, жовта слонова кістка — теж. Ну, а якби так: слоновокостий плющ?
Тепер слово це блиснуло у мозку яскравіше й виразніше, ніж слонова кість, відпиляна з прожилкуватих бивнів слона. Слонова кість, ivory, ivoire, avorio, ebur. Один з перших прикладів, вивчених ним з латини, звучав: India mittit ebur. Він згадав проникливе обличчя ректора, півничанина, що учив його тлумачити «Метаморфози» Овідія вишуканою англійською мовою, з химерними вкрапленнями таких речей, як «кнурик», «череп'я» і «хребетне сало». Певне уявлення про латинське віршування він почерпнув з потріпаної книжки одного португальського ченця.
Злами, перемоги й розколи історії Риму подавались йому у заяложених словах in tanto discrimine, а в суспільне життя міста міст він намагався прозирнути крізь фразу implere ollam denariorum, які ректор пишномовно перекладав «наповнити горнець динаріями». Сторінки його пошарпаного часом Горація ніколи не були холодні на дотик, навіть коли горталося їх закляклими пальцями; то були живі, людські сторінки, і п'ятдесят років тому їх гортали живі, людські пальці Джона Дункана Інвераріті та його брата Вільяма Малькольма Інвераріті. Авжеж, на тьмяному форзаці стояли їхні шляхетні імена, і навіть такому убогому латиністові, як він, стьмянілі рядки пахли, ніби пролежали всі ці роки в мирті, лаванді й вербені; все ж йому муляла думка, що він так назавжди й залишиться несміливим гостем на бенкеті світової культури і що на монашу науку, в категоріях якої він виковує свою філософію естетики, у його часи дивляться не менш зверхньо, ніж на витончений і химерний жаргон геральдики й соколиних ловів.
Сіре громаддя коледжу Трійці ліворуч, важко вставлене в неуцтво міста, мов тьмяний камінь у грубий перстень, тиснуло на його свідомість, і, намагаючись вивільнити ноги з пут реформованого сумління, він вийшов на чудернацький пам'ятник народному ірландському поетові.
Він дивився на нього без гніву; бо хоча тілесна й духовна недолугість, як невидима черва, повзла по статуї від шаркітливих ніг угору по складках плаща і довкола холопської голови, вона, здавалося, покірно усвідомлювала свою жалюгідність. То був фірболг у позиченому плащі мілезійця; і йому згадався його друг Дейвін, студент зі села. Жартома він називав його саме так, але той не ображався:
— Що ж, Стіві, ти сам кажеш, що я тугодум. Називай мене, як хочеш.
Його приємно зворушило оте-от домашнє «Стіві», коли почув його вперше з вуст друга, бо сам розмовляв з людьми так само сухо, як і вони з ним. Часто, сидячи у Дейвіновій квартирі на Ґрантгем-стріт і поглядаючи на добротні черевики друга, вишикувані парами під стіною, він виголошував для його нехитрого вуха чужі вірші й ритми, за якими крилися його власні туга і пригніченість. Простий фірболзький розум його слухача притягував до себе його розум і тут же відштовхував: притягував вродженою спокійно-ввічливою увагою, незвичним зворотом старої англійської мови, силою захвату перед грубо-тілесною спритністю (Дейвін був шанувальником ґела Майкла К'юсака), відштовхував миттєво й несподівано бідністю думки та почуттів чи тупим виразом ляку в очах, того душевного ляку зголоднілого ірландського села, яке й досі щовечора боїться сигналу гасити світло.
Окрім геройських подвигів свого дядька-силача Мета Дейвіна, молодий селянин обожнював ще смутну легенду Ірландії. Язикаті студенти, котрі за всяку ціну намагались наповнити якимсь сенсом одноманітне життя в коледжі, залюбки видавали його за молодого фенія. Нянька навчила його говорити по-ірландському й виховувала його вбогу уяву в непевному світлі ірландського міфу. І він ставився до цього міфу, по якому ще жоден ум не пройшовся різцем краси, і до незграбних переказів, що розпадалися, ідучи колами у глибину, так само, як і до римо-католицької релігії, — з тупою вірнопідданістю. Цілою своєю душею, покірною єдиному гаслові, він противився всьому, що приходило до нього з Англії чи через англійську культуру; а зі світу за межами Англії він знав лише про французький Іноземний легіон, у якому збирався служити.
Через оте честолюбство, що поєднувалося з загальним нахилом Дейвінової вдачі, Стівен часто називав його ручним гусаком, і в цьому назвиську звучало навіть певне роздратування, викликане мовчкуватістю і вайлуватістю друга, що часто ставали стіною між допитливим розумом Стівена та глибинними течіями ірландського життя.
Одного вечора цей молодий селянин, розворушений пристрасним красномовством Стівена, в яке той утікав від холодного безмов'я свого збунтованого розуму, викликав у Стівеновій уяві дивний образ. Вони поволі йшли темними вузькими вуличками убогого єврейського кварталу в напрямі Дейвінової квартири.
— Така мені раз пригода трапилася, Стіві, тамтої осені, ближче до зими. Я нікому ні півслова не сказав, тобі першому. Не тямлю вже, чи був то жовтень чи листопад. Певно, Що жовтень, бо то було ще до того, як я приїхав сюди вступати до університету.
Стівен, улещений довірою, подививсь усміхнено в обличчя друга, з приємністю дослухаючись до його простої говірки.
— Весь той день я був далеко від дому, у Баттеванті, — не знаю, чи ти знаєш, де це, — на хокейному матчі. Грали крокські «Наші Хлопці» проти лімерицьких «Безстрашних Турлів», і присягаюсь, Стіві, то була гра! Мій двоюрідний брат Фонсі Дейвін грав на воротах за Лімерик. Так з нього всю одіж здерли, а він раз по раз виривався із форвардами вперед і кричав, як дурний. Ніколи не забуду того дня. Один із крокських як махне ключкою, і, Бог мені свідок, мало не втрапив братові в скроню. Їй-бо, якби він його зачепив кінцем — був би братові гаплик.
— Добре, що все обійшлось, — засміявся Стівен, — але хіба це і є твоя дивна пригода?
— Ну так, може, тобі й нецікаво, але най там, — після матчу такий був гармидер, що я спізнився на поїзд і не знайшов ані одного запрягу, щоб підвіз мене додому, бо, як на зло, того ж таки дня в Каслтавнроші був якийсь з'їзд, і всі візники околиці стояли там. Тож вибір був один — заночувати у Баттеванті або перти пішки. Ну, я ноги на плечі та й іду, іду, вже й ніч западає, коли я ще в Беллігурських пагорбах — це добрих десять миль від Кілмаллока, — а там далі довга безлюдна дорога. І на дорозі тій ані натяку нема на якесь людське житло, тихо, як у вусі. Уже так стемніло, хоч в око стрель. Раз чи два я приставав під кущем розпалити люльку і, якби не рясна роса, то там-таки, під кущем, впав би й заснув. Зрештою за поворотом бачу-таки хатину, і в вікні світиться. Підходжу, стукаю в двері. Запитують, хто там, я й кажу, що був на матчі у Баттеванті, йду додому і прошу води напитися. За якийсь час відчиняє двері молода жінка й виносить мені великий кухоль молока. Жінка вже напівроздягнута, ніби саме вкладалась, коли я постукав, волосся розпущене; з її фігури, а чи по очах, видно, що вона, мабуть, вагітна. Вона довго балакала зо мною на порозі, і то було дивно, бо груди і плечі мала голі. Запитала мене, чи не стомивсь я і чи не хочу заночувати. Каже, вона в домі сама-самісінька, бо чоловік ще вранці поїхав до Квінставна відпроваджувати сестру. І знаєш, Стіві, вона очей з мене не зводить, і підступила так близько, що чути, як дихає. Я вже віддаю їй кухоль, а вона хап мене за руку, тягне через поріг і каже: «Заходь, залитися на ніч. Не бійся. Там нікого нема, тільки ми...» Я, Стіві, не зайшов. Лиш подякував і пішов собі далі, хоч кров стугоніла мені в жилах. На першому ж повороті я озирнувсь — а вона все ще стоїть у дверях.
Останні слова Дейвінової оповіді забриніли в Стівеновій пам'яті, і жінка з цієї оповіді постала перед ним, множачись у постатях інших селянок, не раз бачених з брички на порогах будинків у Клейні — уособлення її і його народу, лиликова душа, що в пітьмі, в таємниці й самотності прокидається до усвідомлення себе, що через очі, і голос, і рухи простої жінки кличе чужинця до свого ложа.
Хтось поклав йому руку на лікоть, і юний голос вигукнув:
— Це я, паночку, ваша слуга! Зробіть почин, паночку. Купіть цей чудовий букетик. Прошу вас, паночку!
Сині квітки, простягнуті йому, і її по-дитячому сині очі здалися в ту мить образом самої простоти. Він почекав, поки образ розвіється, і тепер бачив лише обшарпану сукенку, мокре жорстке волосся й хлопчакувате обличчя.
— Будьте ласкаві, паночку. Пожалійте слугу вашу!
— У мене немає грошей, — мовив Стівен.
— Купіть, чудові квіточки! Всього один пенні.
— Ти чула, що я сказав? — спитав Стівен, нахиляючись до неї. — Я сказав, що не маю грошей. Повторити ще раз?
— Що ж, дасть Біг, колись ви їх матимете, — помовчавши, відповіла дівчина.
— Можливо, — сказав Стівен, — але навряд.
Він швидко пішов геть, побоюючись, щоб її панібратство не обернулося глумом, і не бажаючи ні чути, ні бачити, як вона пропонуватиме свій товар комусь іншому — туристові з Англії чи студентові з коледжу Трійці. Графтон-стріт, що нею він саме простував, тільки поглибила образ зневаженого убозтва. На початку вулиці була встановлена меморіальна плита Вулфові Тону. Стівен згадав, що був тут з батьком при її відкритті. З гіркотою згадав він цю сцену дешевого вшанування. В екіпажі сиділо четверо делегатів-французів, й один із них, усміхнений молодий гладун, тримав на держалні плакат зі словами: Vive l'Irlande!
А дерева на Стівеновій Луці пахли дощем, і набухла від дощу земля парувала запашним тліном, що легким запахом ладану крізь шар перегною пробивався з багатьох сердець. Душа цього веселого, продажного міста, про яку йому розповідали старші, з плином часу змарніла настільки, що не зберегла нічого, крім легкого запаху тліну, що здіймавсь од землі, і він знав — за хвилину, увійшовши в похмурий коледж, він відчує дух іншого розтління, аніж від Піжона Іґа-на і Палія Вейлі.
Підніматись у кабінет французької було вже пізно, тож він перетнув вестибюль і звернув ліворуч у коридор, що вів до фізичної авдиторії. Коридор був темний і глухий, але здавалось, ніби тут хтось є. Звідки таке відчуття? Може, тому, що він знав — за часів Піжона Вейлі тут були потаємні сходи? А може, цей єзуїтський коледж — чужоземна власність, і він у ньому — серед чужинців? Ірландія Тона і Парнелла немов відступила кудись.
Він відчинив двері до амфітеатру фізичної авдиторії і став у прохолодному сизому світлі, що ледь пробивалося крізь запорошені шибки. Перед ґратами каміна хтось сидів навпочіпки, розпалюючи вогонь, і по сухорлявості та сивизні він упізнав декана. Стівен нечутно причинив двері й підійшов до каміна.
— Доброго ранку, сер! Допомогти вам? Священик скинув на нього очі:
— Зачекайте, пане Дедалус, дещо побачите. Розпалювання вогню — це теж мистецтво. Є науки вільні, а є практичні. Це одна з практичних наук.
— Спробую навчитись, — мовив Стівен.
— Лиш би вугілля не забагато, — спритно пораючись, сказав декан, — ось один із секретів.
З бічної кишені сутани він вийняв чотири недогарки і вправно примостив їх між вугіллям і скрутнями паперу. Стівен мовчки спостерігав. Отак стоячи навколішках на камінних плитах при розпалюванні вогню, заклопотано розкладаючи паперові віхті й недогарки, декан, як ніколи, скидався на смиренного служителя, левита Господнього, який готує жертовник у порожньому храмі. Як і полотняна роба левита, вицвіла й зношена сутана огортала зігнуту постать того, кого церковне облачення чи розшитий бісером ефод тільки дратували і сковували б. Тіло його зістарілось у доземному служінні Богові — в догляданні жертовного вогню, таємному переданні вісток, в піклуванні про мирян, в нанесенні стрімких ударів за наказом зверху, — а однак нітрохи не набралось благодатної святості чи красоти прелатства. Ні, навіть душа його зістарілась у цьому служінні, не підносячись до світла й краси, не розточуючи довкола духмяний аромат святобливості — залишилась умертвлена воля, так само байдужа до трепетливості власного послуху, як старіюче тіло, худе й жилаве, посивіле від срібного пушку — до радощів любові чи борні.
Декан розпрямив спину і стежив, як вогонь охоплює паліччя. Щоб урвати мовчання, Стівен сказав:
— Я, напевно, не зумів би розпалити вогонь.
— Адже ви митець, чи не так, пане Дедалус? — глянув на нього декан, кліпаючи вицвілими очима. — Завдання митця — творити прекрасне. Що таке прекрасне — то вже інше питання.
Замислившись, він поволі потирав сухі руки.
— Ви можете дати відповідь на це питання?
— Тома Аквінський, — відповів Стівен, — каже: Pulchra sunt quae visa placent.