Ці слова мовби зачепили якусь глибоку струну в його власній природі. Чи не говорить він про себе — такого, як є, чи такого, яким хотів би бути? Якусь хвилю Стівен мовчки споглядав його обличчя. На ньому лежав холодний смуток. Він говорив про себе, про власну самотність, якої боїться.
— Про кого ти говориш? — врешті запитав Стівен. Кренлі не відповів.
20 березня: Довга розмова з Кренлі на тему мого бунту. Він був в ударі. Я — податливий і тактовний. Напав на мене з приводу любові до матерів. Пробував уявити собі його матір: не можу. Одного разу він прохопився, що батькові його було шістдесят один, коли народився він. Можу собі його уявити. Яскраво виражений селянський тип. Костюм у кашку. Квадратні стопи. Кошлата борода з сивиною. Мабуть, ходить на собачі перегони. Регулярно, хоч і не дуже щедро, сплачує датки отцеві Двайєру з Ларреса. Іноді вечірком заговорює з дівчатами. Але мати? Дуже молода чи вже стара? Навряд щоб дуже молода, тоді Кренлі говорив би по-інакшому. Значить, стара. Ймовірно, до того ж занедбана. Звідси й душевний розпач: дитина виснаженого лона.
21 березня, ранок: Думав про це вночі у ліжку, але був заледачий і надто вільний, щоб дописати. Вільний, саме так. Виснажене лоно — це лоно Єлизавети і Захарії. Значить, він — предтеча. Заувага: їсть здебільшого грудинку і сушені фіги. Читай: сарану і дикий мед. А ще, думаючи про нього, завжди бачу сувору стяту голову або посмертну маску на тлі сірої завіси чи на плащаниці. Усікновення глави, так називається цей празник. Дещо спантеличив мене святий Іван біля Латинської брами. Що я бачу? Обезглавлений предтеча намагається зламати замок.
21 березня, ніч: Вільний. Вільна душа, вільна уява. Зостав мертвим хоронити мерців їхніх. Так. Зостав мертвим шлюбити мерців їхніх.
22 березня: Разом з Лінчем ув'язалися за дебелою сестрою милосердя з лікарні. Лінчева ідея. Противно. Двоє худих голодних хортів у гонитві за телицею.
23 березня: Не бачив її ще з того вечора. Недужа? Сидить біля каміна, мабуть, з маминим шалем на плечах. Але не вередує. З'їси тарілочку вівсянки? Невже не з'їси?
24 березня: День почався з суперечки з матір'ю. Тема: П.Д.М. Був у невигідному становищі через свою стать і вік. Щоб викрутитись, протиставив стосунки Ісуса з Батьком стосункам Марії з її сином. Сказав, що релігія — не пологовий будинок. Мама була поблажлива. Сказала, у мене химерний розум і я забагато читаю. Неправда. Прочитав мало, а зрозумів іще менше. Тоді вона сказала, що я таки прийду до віри, бо в мене непогамовна душа. Це означало б вийти з церкви через задні двері гріха і знов увійти через дахове вікно покаяння. Я не здатен покаятись. Сказав їй це і попросив шість пенсів. Дістав три.
Тоді пішов у коледж. Ще одна сутичка з круглоголовим і шельмооким коротуном Гецці. Цього разу через Бруно Ноланця. Почав італійською, а скінчив ламаною англійською.Сказав, що Бруно — страшний єретик. Я кажу — страшне те, як його спалили. Він погодився з цим, ніби скрушно. Тоді дав мені рецепт на страву, яку називає risotto alla bergamasca. Коли він вимовляє м'яке «о», то випинає свої тілисті губи, немовби цілує цей звук. Може й справді? А він здатен покаятись? Звісно, що здатен: ще й витисне дві чисті шельмівські сльозини, по одній з кожного ока.
Переходячи через Стівенову — себто мою — Луку, згадав: то його, Стефанові, а не мої співвітчизники придумали те, що Кренлі на днях назвав нашою релігією. Четверо солдатів з дев'яносто сьомого піхотного полку сиділи під хрестом і кидали кості, кому випаде плащ розп'ятого.
Пішов у бібліотеку. Взяв три часописи, спробував читати. Марно. Вона ще не одужала. Я стривожений? Чим це раптом? Тим, що вона вже й не одужає.
Блейк писав:
Ой леле, бідний Вільям!
Якось я був на діорамі в Ротонді. В кінці показували фотографії великих цяць. Серед них — Вільям Юарт Ґладстон, що якраз був помер. Оркестр заграв «О, Віллі, як ми тужим за тобою».
Народ телепнів!
25 березня, ранок: Тривожна ніч сновидінь. Дуже вже тиснуть на груди.
Довга, вигнута галерея. З долівки підносяться стовпи темних випарів. Навколо — статуї казкових королів, витесані з каменю. Руки їх стомлено згорнені на колінах, а очі потемніли, бо перед ними темними випарами невпинно зносяться хиби людей.
З якоїсь печери насувають дивні постаті. Вони нижчі, ніж люди, і мовби злучені між собою. Їхні обличчя світяться, помережані несвітлими смугами. Вони пильно дивляться на мене і наче питають про щось очима. Не говорять.
30 березня: Нині ввечері під колонадою Кренлі загадав Діксонові та її братові загадку. Мати впустила дитину в Ніл. І знову він грає на матері. Дитину схопив крокодил. Мати просить віддати. Крокодил каже: гаразд, він віддасть, якщо вона скаже, що він зробить з дитиною — з'їсть її чи ні.
Такий спосіб мислення, сказав би Лепід, і родиться з вашого болота під дією вашого сонця.
А мій? Хіба в мене — інакший? Туди його, у нільське болото!
1 квітня: Останню фразу не схвалюю.
2 квітня: Бачив її, як пила чай з тістечками у кав'ярні Джонстона, Муні й О'Брайєна. Точніше, побачив її зіркий, як рись, Лінч, коли ми йшли мимо. Він каже, брат її запросив Кренлі до них додому. Цікаво, взяв він з собою свого крокодила чи ні? Отож, зараз він — світло світу? То я його знайшов. Урочисто заявляю, що знайшов, його я. Він тихо світився за мішком вікловських висівок.
3 квітня: Зустрів Дейвіна в крамниці з сигарами навпроти Файндлейтерової церкви. Він був у чорному светрі і з хокейною ключкою. Спитав, чи це правда, що я від'їжджаю, і чому. Я відповів, що найкоротший шлях до Тари веде через Голігед. Тут якраз нагодився мій батько. Знайомство. Батько ввічливий і уважний. Запропонував Дейвінові піти підкріпитися. Дейвін не міг — ішов на збори. Коли ми розпрощалися, батько сказав, що у нього хороші, чесні очі. Спитав, чому б мені не вступити до веслярського клубу. Я пообіцяв обміркувати цю ідею. Тоді він розповів, як колись завдав Пенніфедерові горя. Хоче, аби я вивчав право. Мені, мовляв, просто судилося бути юристом. Знову болото, знов крокодили.
5 квітня: Шалена весна. Хмари мчать стрімголов. О життя! Темний, вируючий потік болотяної води, в який яблуні скидають свій тендітний цвіт. Очі дівчат між листви. Дівчат стримано-пустотливих. Жодної чорнявки — усі русяві або рудуваті. Рум'янець у них гарніший. Гоп-ля!
6 квітня: Звичайно, вона пам'ятає минуле. Лінч каже, всі жінки пам'ятають. Тоді вона пам'ятає часи свого дитинства — і мого теж, якщо тільки воно в мене було. Минуле згорає в теперішньому, а теперішнє живе лиш тому, що несе у собі майбутнє. Якщо Лінч каже правду, всі жіночі статуї мають бути повністю задраповані, і рукою у скрушному жесті повинні триматися тильних частин.
6 квітня, пізніше: Майкл Робартес згадує забуту красу і, коли бере її в обійми, то обіймає все любе, що давно пішло зі світу. Не те. Зовсім не те. Я прагну стиснути в обіймах те любе, яке ще не прийшло на світ.
10 квітня: Ледь-ледь, під важкістю ночі, крізь тишу міста — яке від снів перейшло у сон без сновидінь, наче стомлений, незворушний до пестощів коханець, — чути стукіт копит по дорозі. На підході до мосту він голоснішає; а в мить, коли вони минають затемнені вікна, тривога стрілою тне тишу. І знову вони даленіють — копита, що зблискують у ваготі ночі, мов самоцвіти, кваплячись ген поза сплячі поля до мети своєї подорожі — куди? — до чийого серця? — з якою вісткою? Й квітня: Прочитав написане минулої ночі. Невиразні переживання в невиразних словах. А їй сподобалось би? Може й так. Значить, мусить подобатись і мені.
13 квітня: Оте цідило довго не сходило мені з голови. Я виявив у словнику, що то — англійське слово, ще й старе-престаре. До дідька декана з його лійкою! Чого він сюди приїхав — вчити нас своєї мови чи вчитися її від нас. Так чи інак — до дідька!
14 квітня: Джон Альфонс Малреннен тільки-но повернувся з західної Ірландії. (Матеріал для європейських та азійських газет.) Він розказав, що побував у гірській хижі одного діда. У діда були червоні очі і коротка люлька. Дід говорив ірландською. І Малреннен говорив ірландською. Потім дід і Малреннен перейшли на англійську. Малреннен розповідав йому про всесвіт, про зірки. Дід сидів, слухав, покурював, попльовував. А тоді сказав:
— Гм, на тамтому кінці світу, певне, самі чудиська живуть.
Я боюсь його. Я боюсь його рогастих очей у червоних обідках. Це з ним мені боротися цілу ніч, аж до рання, аж до смерті — його чи моєї, душити його жилгзе горло, аж поки... Поки що? Поки він не скориться мені? Ні. Я не бажаю йому зла.
15 квітня: Нині на Ґрафтон-стріт налетів просто на неї. Нас зіштовхнув натовп. Обоє спинилися. Вона спиталася, чому я не заходжу, сказала, що ходять про мене всілякі чутки. Все це так, для заповнення часу. Спитала, чи пишу я вірші. Про кого? — спитав я. Це ще дужче її спантеличило, аж мені стало жаль, і я почувся негідником. Я тут же перекрив цей клапан й запустив той духовно-героїчний холодильний апарат, що його винайшов і запатентував у всіх краях Данте Аліґ'єрі. Затуркотів про себе, про свої плани. Посеред усього цього у мене, як на гріх, вирвався певний жест революційного характеру. Так ніби я жбурнув у повітря жменю гороху. Люди почали поглядати на нас. За хвилю вона потисла мені руку і вже на ходу висловила надію, що я здійсню усе, про що їй говорив.
Оце так дружні стосунки, правда?
Так, нині вона мені подобалась. Трохи чи дуже? Не знаю. Вона мені подобалась, і це якесь ніби нове почуття. В такому разі все решта, все, що я ніби думав, і все, що я ніби відчував, все решта, що було дотепер, насправді... Ех, облиш, чоловіче! Заснеш — забудеш!
16 квітня: Пора! Пора!
Чари рук і голосів: білі руки доріг обіцяють міцні обійми, а чорні руки високих кораблів на тлі місяця повідають про далекі народи. Простягнуті руки мовби говорять: «Ми самі. Йди сюди». А голоси їм вторують: «Ми — твій рід». Їх так багато, що повітря гусне, коли вони кличуть мене, рідного, готуючи в путь, б'ючи крилами запальної своєї палкої, небезпечної молодості.
26 квітня: Мати вкладає мій новий одяг з чужого плеча. Молиться за те, каже, щоб далеко від дому і друзів я спізнав, яке воно, серце, і що воно чує. Амінь! Хай станеться так. Я вітаю тебе, життя! Я рушаю на зустріч, у мільйонний раз, з дійсністю досвіду, щоби в кузні моєї душі кувати несотворену совість мого роду.
27 квітня: Прадавній отче, прадавній мастаче, будь мені до помочі нині і повсякчас.
Дублін 1904
Трієст 1914