— Мене? Але хто?..
— Гадки не маю,— Кенні ще був напівсонний.
З трепетом Майкрофт підняв слухавку.
— Алло.
— Девід Майкрофт? — запитав голос.
— Хто це говорить?
— Девіде, це Кен Рочестер з «Мірора». Мені шкода, що турбую вас так пізно. Вам не надто незручно, так, Девіде?
Майкрофт ніколи раніше не чув про такого. Його прононс звучав страшенно неприємно, неформальний тон був безпардонний і невчасний, а занепокоєння звучало явно нещиро. Майкрофт нічого не відповів.
— Виникла непередбачувана ситуація: мій редактор питає, чи можу я завтра також поїхати в турне, разом з нашим придворним кореспондентом. Сам я пишу для нашого додатку. А ви переїхали, Девіде? Це не ваш старий номер...
— Як ви дізналися цей номер? — спитав Майкрофт, ледь ворушачи зненацька одерев'янілими губами.
— Це Девід Майкрофт, так? З Палацу? Я почувався б повним ідіотом, говорячи про це з кимось іншим. Девіде?
— Як ви дізналися цей номер? — знову спитав Майкрофт; йому стиснуло горло, гортань пересохла, і він ледь вимовляв слова. Цей номер він дав лише секретарю Палацу, щоб дзвонили тільки в надзвичайних ситуаціях.
— О, ми зазвичай одержуємо все, що хочемо, Девіде. Тож я завтра долучуся до інших рептилій, якщо ви все організуєте. Мій редактор просто оскаженіє, якщо я не зможу вас переконати. А це ваш син узяв слухавку? Вибачте, дурне запитання. Ваш син навчається в університеті, правда ж, Девіде?
У Майкрофта остаточно пересохло в горлі, й він не міг вичавити жодного слова.
— Або колега, можливо? З кар'єристів? Здається, я розбудив його, витягнув просто з постелі. Вибачте, що потурбував вас так пізно ввечері, але ж ви знаєте — ці редактори... Мої вибачення вашій дружині...
Журналіст продовжував шкварити своє місиво з недвозначних натяків і сумнівних питань. Поволі Майкрофт відсунув слухавку од вуха й кинув на важіль. Так, вони знають, де він зараз. І знають, з ким він і чому. Після відвідин поліції моралі він усвідомлював, що таке рано чи пізно станеться. Він молився, щоб це сталось якомога пізніше. І він знав пресу. Там не задовольняться ним одним. Вони візьмуться і за Кенні, і за Майкрофтову роботу, і за його родину, і за його приватне життя, і за його друзів, і взагалі за всіх його знайомих — навіть відриють на смітниках усі помилки, колись ним зроблені. Хто не помилявся в житті? Та вони будуть безжальними, твердокам'яними, безкомпромісними, безсердечними.
Майкрофт не був певен, що витримає цей тиск, і ще менше був певен, що має право примушувати Кенні прийняти на себе цей тягар. Він підійшов до вікна і як слід оглянув темну вулицю, вишукуючи тінь а чи натяк на сторонні очі. Там нічого не було, нічого — принаймні нічого видимого, але довго так не триватиме — може, зміни грядуть уже завтра.
Кенні знову заснув як невинне немовля, не знаючи, що його тіло розметало простирадла, як це буває лиш у молодих. Вони двоє хотіли одного — щоб їм дали спокій, але це було тільки питанням часу: скоро прийдуть чужі та розлучать їх.
Уркгарт пізно повернувся з дипломатичних прийомів — і зустрів Саллі, яка чекала на нього, попиваючи каву з пластикового стаканчика й бесідуючи з двома детективами-охоронцями в їхньому так званому офісі: тісній кімнатці завбільшки з шафу, поруч з передпокоєм. Саллі сиділа на краю столу, спираючись на довгі красиві ноги, якими охоронці неприховано милувалися.
— Перепрошую, що заважаю вашій роботі, джентльмени,— роздратовано пробурмотів Уркгарт. Він зрозумів, що ревнує, але почувся краще, коли обидва детективи схопилися на ноги, явно знічені, й один у поспіху пролив каву.
— Доброго вечора, прем'єр-міністре,— привіталася Саллі. Її усмішка була широка, тепла, без натяку на нещодавнє непорозуміння.
— Ах, міс Квайн. Я й забув. Щось нове про соцопитування? — він спробував удати неуважність.
— Кого ти намагаєшся надурити? — пробуркотіла Саллі кутиком вуст, щойно обоє вийшли з кімнати.
Він звів брову.
— Якби вони повірили, що ти справді забув про побачення з жінкою, в якої фігура як у мене, вони б викликали до тебе людей у білих халатах.
— Їм платять не за те, щоб вони думали, а за те, щоб вони виконували мої вказівки,— роздратовано відповів він. Прозвучало це дуже серйозно, і це занепокоїло Саллі. Вона вирішила змінити тему.
— Отже, про соцопитування: ти на шість пунктів попереду. Але не квапся себе вітати: маю тобі сказати, що королівський вояж зведе твій успіх нанівець. Це буде ще той цирк — заламування рук і багато співчуття. Чесно кажучи, це не та гра, в якій сильна твоя команда.
— Боюся, що його величності до кінця тижня стане не до вояжу.
— Тобто?
— Його прес-секретар і близький друг, Майкрофт,— гомосексуаліст. Злигався з бортпровідником.
— Ну то й що? Це не злочин.
— Але, на жаль, ця історія щойно просочилася в пресу, і писаки, у своєму звичайному паскудному репертуарі, подадуть усе так, що краще б він і справді був злочинцем. Там не просто подружня зрада — схоже, його бідолашна дружина змушена була покинути хатнє вогнище після двадцяти років шлюбу через огиду до того, що він коїть. А ще є питання безпеки. Людина має доступ до різної конфіденційної інформації, до державної таємниці, перебуває у самому серці нашої королівської родини — й от на тобі: регулярно бреше під час стандартних перевірок. Він сам відкрив шлях для шантажу і тиску,— Уркгарт прихилився до стіни й натиснув кнопку, щоб викликати особистий ліфт нагору, в його помешкання.— І що серйозніше: він обманював короля. Нерозлучного друга, якого він зрадив. Якщо, звісно, ти не настільки жорстока, щоб припустити, що король усе знав і прикривав старого друга. Оце бруд.
— Ти натякаєш, що король теж...
— Я ні на що не натякаю. Це вже робота преси,— відповів він,— а вона — з певністю пророкую — ще до кінця тижня вчепиться в це зубами.
Двері ліфта гостинно розчинилися.
— Тоді навіщо чекати, Френсисе? Чому б не завдати удару зараз, доки король не почав свій вояж і не накоїв лиха?
— Тому що Майкрофт не більш ніж купа гною. А короля треба зіштовхнути не з купи гною, а з вершини гори, і до закінчення турне він буде саме там, на вершині. Я можу й почекати.
Вони ступили до ліфта — маленького й непрактичного, втиснутого в закапелок старезного будинку ще під час реконструкції на початку століття. Тіснота його голих металевих стін змушувала людей тулитись одне до одного, і коли двері замкнулися, Саллі помітила, як очі супутника спалахнули: в них була упевненість, навіть зверхність, як у лева у себе в лігві. Саллі може стати його жертвою або його левицею: бігти з ним у ногу чи дати себе зжерти.
— Є речі, з якими не варто чекати, Френсисе.
Ступати з ним крок у крок, триматися за нього, коли він скрадається до своєї власної вершини. Саллі перехилилася через нього до кнопок, і коли її пальці навпомацки знайшли потрібну, ліфт тихо зупинився між поверхами. Її блузка вже була розстебнута, й Уркгарт торкався пружної шкіри її грудей. Вона скривилася: він стиснув брутальніше, аж до синців, а поштовхи стали сильнішими — він хотів домінувати. Він досі був у пальті. Вона це дозволила, щоб заохотити і догодити. Він змінювався, уже не обтяжував себе стриманістю — можливо, був уже нездатний на це. Але, незручно затиснута в кутку ліфта, впираючись ногами у стіни, відчуваючи холод металу на сідницях, Саллі знала, що має зайти з ним так далеко, як зможе, так далеко, як він схоче: подібної можливості більше не буде. Такий шанс випадає тільки раз у житті, й вона мусить схопити його — хай навіть Уркгарт більше не каже «будь ласка».
Була четверта ранку, повна темрява, коли Майкрофт повільно виповз зі спальні й почав нечутно одягатися. Кенні ще спав, його тіло невинно змагалося з простирадлами, а рука обіймала іграшкового ведмедика. Майкрофт почувався більше батьком, аніж коханцем, керуючись глибоким і вродженим бажанням захистити молодшого. Він повинен вірити: те, що він робить, правильно.
Скінчивши одягатися, він сів за стіл і ввімкнув нічника. Йому треба світла, щоб написати записку. Він зробив кілька безнадійних спроб, які роздер на дрібні клаптики й кинув на купу. Як йому пояснити, що він розривається між любов'ю і почуттям обов'язку до двох чоловіків — до короля і Кенні, які тепер через нього опинилися в небезпеці? Що втеча — це саме те, що він і робить усе життя, і він не знає іншого виходу? Що він продовжить свою втечу, щойно скінчиться королівське турне, бо до катастрофи лишилося тільки три дні?
Купка подертого паперу все зростала, і врешті-решт він написав лише таке: «Я кохаю тебе, повір мені. Пробач». Так пафосно і так мало!
Він згріб обривки паперу собі у дипломат, клацнув замками якомога тихіше і надів пальто. Визирнув у вікно, щоб перевірити вулицю: вона була мовчазна й холодна — такі самі тиша і холод були у нього в душі. Так само сторожко він прокрався назад, щоб залишити записку на столі, де її знайде Кенні. Він поклав її на вазу з квітами — і побачив, що Кенні сидить у ліжку, роздивляючись валізу, пальто, записку, і потроху розуміння прояснювало каламутні зі сну очі.