«Воля народам і людині!», «Нехай живуть самостійні держави всіх поневолених народів!», «Смерть катам народів — Гітлерові і Сталінові!» — це гасла УПА, які стверджували, що Українська Повстанська Армія бореться за самостійність разом з іншими поневоленими народами. УПА закликала росіян, поляків, білорусів, народи Уралу, Сибіру, Поволжя, народи Азії: узбеків, туркменів, башкирів, татар та інших кидати німців і переходити в її ряди. Видано листівки, змістом яких була історія даного східного народу, пояснення, за що веде боротьбу український нарід.
На ці заклики відгукнулись першими ті, кого волиняки вирятували від голодної смерти в таборах. Вони покидають господарів і масово зголошуються до УПА.
Ці самі люди писали відозви до своїх братів по національності, які перебували на українських землях в окремих, як допоміжні німецькі, військових відділах. Відділи ці зокрема виконували службу на залізниці, як охорона проти партизанки, вони допомагали випомповувати контингенти або ловити людей до праці. Такі відділи часто переходили на сторону УПА зі зброєю, а німецьких старшин роззброювали або стріляли. Літом 1943 р. була в УПА велика кількість бійців чужої національности. Штаб УПА творить з них окремі національні відділи, якими командують їхні ж старшини. В боях ці відділи визначались особливою завзятістю.
По селах створено шкільництво. Діти почали знову ходити до школи. Шкільні інспектори зайнялися перевишколом учителів. Організовано театральні мандрівні групи. Театральні групи мали протинімецький і протибольшевицький характер, що дуже подобалось селянам. Особливо таким чином ширились повстанські пісні, яких співали навіть малі діти.
співали тоді у волинських селах.
По селах, в пам'ять поляглих борців, сиплять могили. Селяни вкладають душу в цю працю: роблять проекти могил, вибирають місце, навозять фірманками землю, гарно дернують, ставлять огорожу, зверху вкопують високого хреста. На могилі, звичайно, великий тризуб з написом «Слава Україні — Героям слава!» В Туличові теж, серед села навпроти кооперативи, зноситься така могила. В неділю з околишніх сіл зібралось багато народу, прийшло два рої стрільців з відділу УПА, які повнять почесну варту. Священик з села Вербично служить панахиду, співає хор. Після посвячення на могилу виходять промовці. Випав гарний день, люди вертаються додому. Стрільців комітет запрошує на обід. У всіх веселий настрій, дарма, що на столах немає горілки, яка заборонена в УПА. Прощаються і з піснею:
відходять. За ними біжать діти. На воротах, спершись стоять жінки, дівчата махають хусточками і плачуть.
Усюди по церквах відправляються служби Божі. Нарід ходить молитися. Святкують національні свята, влаштовують академії на честь Коновальця, Петлюри, Базару й інших. Читають журнали: «Ідея й чин», «Перець» тощо.
На залізничному шляху Ковель-Сарни загін СБ, під командою друга Гонти, заліг у вигідних становищах. Повідомлено, що з Києва везуть людей на роботи до Німеччини. Всі в напруженні чекають, нікому не вільно виходити з лісу, кожний на своєму місці, кожний знає, що має робити. Паротяг дихає чимраз ближче, йому треба тут сунути під гору. Локомотив рівняється з командиром Гонтою, який в кабіну локомотива кидає в'язку гранат. За хвилину — сильний вибух. Ми кидаємося до машини, друг Береза збиває термометер, з якого іде пара. Ще кілька ударів ломом по приладах і все окутано парою. Потяг став. Навколо стрілянина. Німецькі конвоїри, які їхали у переднім і заднім вагонах, виходять з піднятими руками, їх обшукують, кажуть рядком сідати в рові. Командир наказує відчиняти вагони, де сидять невільники. Всі — обдерті, чорні — висипали з вагонів. Один питає мене: «Хто ви? Ви зелені, напевно зелені, ви бендерівці?! Про вас у Києві багато оповідають». Жінки обіймають стрільців, цілують, плачуть. Командир дає наказ не гаятись, забираємо всіх і все, що можемо нести. Нам помагають визволені. Німців залишаємо в рові, попередивши, щоб не підносили голів, доки не відійдемо. Рушаємо в дорогу, їдемо в темряві, незнайомими дорогами, до найближчого села. Спереду іде місцевий селянин. Три рази ставали відпочивати, провіряли, чи хто не загубився. В селі усіх людей закватирували по господарях. На другий день, на майдані, зібрались визволені. Селяни-поліщуки з інших сіл чекали з фірманками, щоб забирати їх до себе. Командир Гонта записував імена. Селяни зобов'язалися цих людей переодягнути й прохарчувати, аж до відкликання.
Одного дня командир повідомив нас, що кілька чоловіка з його почоту мають від'їхати на вишкіл. Називає по псевдах, хто має їхати; мені також це припало. Дає грипси і з ними від'їжджаємо. По дорозі мусіли ми полагоджувати деякі справи в терені. На третій день приїхали. За селом, коло лісу, великий дім. Це школа. Далеко перед школою стоїть варта. Навколо обкопано стрілецьким ровом. Заходимо до приміщення. Нас розміщують у великій кімнаті, спимо на підлозі. Командир Гонта від'їздить, прощаємось. З'їжджається багато стрільців в різнім віці. На другий день з села привезли дошки, сокири, пили. Робимо ліжка, стільці, вішаки. В кімнаті стоять вже в три ряди ліжка, вішаки на зброю. Скрізь чисто, порядок. Ліжка позастелювані килимами сільської роботи. Вечером, в окремій кімнаті, сідаємо до вечері. До їди не беремось, аж черговий під старшина подає команду. Усі говорять молитву «Отче наш». Командант вишколу бере ложку, бажає присутнім «смачного», тоді беремо ложки й ми. По вечері, в коридорі слухаємо вечірній наказ. По наказі молитва: «Боже Великий», і всі розходяться. Хто на варту, а хто розбирається і спішить мити ноги. У великих цеберках налита холодна вода. Дижурний наказує кластися до ліжка. Інспекційний старшина перевіряє, чи у порядку розвішена зброя, складена одіж, чи чисто помили ноги (якщо у кого брудні, має за пару хвилин зголоситись з чистими ногами). Потім дижурний заповідає: «Нічна тиша».
Ранесенько будять вставати, схоплюємося, стелемо ліжка. На свисток усі вибігають у самих лише штанцях і чоботях на подвір'я, на руханку. По руханці збираємося, виходимо на молитву. Потім денний наказ, і снідання. Поснідавши, частина — на варту, решта до кляси. Отримуємо зшитки, сідаємо за шкільні лавки. Нам викладають історію, географію, топографію, ідеологію, безпеку, теоретичні предмети до полудня, а по полудні ідемо зі зброєю до лісу на практичні зайняття: кулемети, міномети, підкладання мін.
Іноді буває перерва в науці, — викликають дати поміч до поблизького села, де червоні бандити грабують населення. З такої виправи часом вертаємо з втратами. Друзів ховали на кладовищі. Зі села сходились люди. На Поліссі нарід релігійний. Дівчата на вишитих рушниках помагають нести труну. Ставлять високого хреста, вбирають могилу вінками, насаджують барвінок і інші квіти.
Не постереглись, як прийшло Різдво 1943 р. Стрільці приносять ялинку, прибирають світлицю гіллям, дівчата, що працюють на кухні, дістають паперу, роблять прикраси на ялинку.
На Святвечір кожний поголився, почистив одяг. Привезли з села чисту білизну. Усі веселі, жартують. Дехто пише побажання до своїх рідних. Вечером, тільки зірка засяла над лісом, усі заходять до світлиці. Столи накриті білими скатертинами, на столах череп'яні миски. У куті дідух і ялинка.
Сьогодні услуговують дві дівчини, подають на стіл страви. Заходить командант вишколу і гості-старшини. Вітає присутніх словами: «Христос рождається». Говорить промову, говорять також гості-старшини. Починаємо колядку, нову повстанську, яку самі уложили:
Все нижче і нижче схиляються голови. Починають нові коляди: «Бог Предвічний народився», «Нова радість стала». Командант просить до вечері, бере ложку. На перше їмо кутю, це товчений варений ячмінь, без меду і цукру. На друге варена квашена капуста, на третє чорна кава з чорним хлібом. По вечері командант складає присутнім побажання. Оповідаємо один одному свої пригоди з дому, як то колись було на Різдво, Вже пізно, по півночі ідемо спати.
В цій школі учимось аж до нового 1944 року. Прийшов наказ: будемо здавати іспити... Усе заворушилось, треба готовитись. Іспити тяглись недовго. По іспитах складаємо присягу, В цей день приїхав командир Гонта, який поздоровляв нас, що ми добре здали іспити. У викладовій залі вже немає лавок. Заходимо, стаємо в чотири лави. На стіні золотий тризуб. Старшина говорить слова присяги, а ми всі повторюємо. По присязі, старшина кожному зокрема складає побажання. Виходимо на двір.
Настав час, коли ми мусимо роз'їхатись. В школі усі ми зжились між собою, не хочеться розділятись. Всі посумніли. Та прощаємось, як рідні брати, і вирушаємо в дорогу.
Осінь 1944 р. зустріла нас вже на східному боці фронту, в большевицькому запіллю.
Відділ УПА «Галайда», до якого я належав, під командуванням командира Скали, закватирувався в лісі біля села Соколя над Богом. В найближчих днях до нас долучився відділ Летуна та місцевий кущ і надрайонова боївка СБ. Тут, у цьому лісі, повинні ми були перебути найближчу зиму тому й узялись відразу до будування відповідних землянок, в яких ми перебули б не тільки час сніговій, але й період дошкульних осінніх сльот. Місце було для цього дуже пригоже і хлопці взялись з запалом до праці.
Але ми дещо злегковажили собі факт, що населення тутешнього терену під національним оглядом аж надто мішане. Звичайно, харчі треба нам було організувати в поблизьких селах. При тій нагоді помітили нас большевицькі сексоти, що їх несподівано багато з'явилось серед місцевих поляків. Вони й донесли до НКВД, що в лісі закватирувався відділ УПА.
У неділю раннім ранком донесла наша розвідка, що на наш ліс іде облава відділів НКВД. У нас заряджено негайно гостре поготівля: з усіх сторін нашого табору виставлено роями застави, в поблизькі присілки вислано розвідників, решта стала приготовлятись до бою.
Мій рій зайняв становище як застава на краю лісу, а мені доручено піти до недалекого присілка й розвідати про большевиків.
Сіріло. Без пригод пройшов я поле і присілок. Зайшов до першої хати і попросив хліба. Господиня відповіла привітно, що дуже радо дала б хліба, але не має, тому просить заждати на вареники, які вона швидко зварить. Я подякував їй за добру волю, вимовляючись, що мені ніколи ждати, бо на мене жде за селом товариш, і пішов дальше. Зайшов до другої хати. Господиня — полька, але поставилась до мене прихильно: вийняла зі сховку бохонець хліба, розкраяла його надвоє, подала мені половину, залишаючи другу половину для своїх дітей.
Коли я вийшов з хати, підбігло до мене п'яти-шестирічне дівчатко, донечка господині з першої хати, і сказало, щоб я скоро втікав, бо з-за Буга йдуть большевики. Це господиня українка з власної ініціятиви провела вже в міжчасі розслідження терену, спостерегла, чи довідалась, що з-за Буга надходять большевики, і негайно остерегла мене.
Я з успіхом повернувся в ліс і прозвітував ройовому. Він звинно видряпався на вершок найвищого дерева і став розглядати далековидом вказаний відтинок терену. На щастя, терен у цьому місці був досить відкритим і ройовий скоро ствердив, що інформація правильна. Негайно заалярмовано командування нашої частини. Наш рій відтягнено з надто висуненого становища й долучено до решти. Знаючи, звідки йтиме головний наступ большевиків, наше командування перегрупувало рої. Підтягнено кулемети. Ми залягли в нашвидку приготованих становищах, з готовими до стрілу крісами та скорострілами в руках.
Ми добре замаскувались в кущах, обсипаних пожовклим листям, що його саме пострушували зі себе дерева. Большевикам же треба було проходити від шляху чистим полем.
Поміж дерева побачили ми вкоротці розстрільну. Підходили поволі, обережно. Їхні гранатомети заграли, обпльовуючи наш ліс гранатами. Та большевики, видно, не припускали, що ми на самому краю лісу. Їхні гранати зі свистом пролітали понад нас і розривались у лісовій гущі. Ми не відповідали зовсім. Ждали.
А большевицька лава підсувалась розстрільною все ближче. Ось видно вже поодинокі постаті: пізнаємо, що це не звичайні фронтові частини Червоної Армії, але самі спецвідділи НКВД. Значить, — бій буде безпощадний.
У нас гробова тиша. Строгий наказ: видержати нервово і, не зраджуючи нічим наших становищ, підпустити ворога якнайближче. Щоб — не марнувати набоїв.
Большевицька лава на хвилину задержалася, а тоді починає з шаленим вереском бігти до лісу. «Вперйод!» «За Сталіна!» «За родіну!» — розлягається по лісі, як виття голодних вовків.
Вони вже зовсім близько. Вже можна розпізнати поодинокі обличчя!
Рука нервово дриґає на прикладі кріса...
І тоді — наш комендант вистрілює ракету, умовлений знак для відповіді.
Гримнула з кущів крісова сальва, заторохкотіли наші скоростріли. Большевицька лава хитнулась і, як скошений покіс, упала додолу: одні — вбиті, другі — ранені, інші — залягли. Як косою втяв вигуки «За Сталіна!», а замість них — понеслись стогони і зойки ранених.
Але большевицькі лави густі. Наш несподіваний і цільний удар з близької віддалі завдав їм великих втрат. Та вони тільки задержались, перемішались і, залишаючи своїх вбитих і ранених на місці, сунуть знову в наступ. Цим разом вже криючись, в лежачій поставі. На допомогу їм підсувається танкетка. Один з наших ройових зірвався, щоб відступати перед переважаючими силами, за ним ще кілька. Та їхні сусіди охопили їх за ноги, ті падають і, опанувавши свою схвильованість, займають знов свої позиції і б'ють по большевицькій лаві.
Большевицька танкетка врізується, між нас у кущі. Та ми приготовані й на зустріч з танками: танкетку вітають своїми гостинцями наші «панцерфавсти», приложені майже до самої стіни танкетки, і вона швидко втихає. Її загибіль приходить на очах наступаючих большевиків, і це їх міцно депримує. Їхнє командування вистрілює ракети-знаки по підмогу. Большевицька лава задержується нерішуче на місці.
Цей момент рішив використати наш командир. Подає наказ:
— Гранати!.. У наступ, на прорив!
Замість крісових сальв, гримають вибухи ручних гранат.
— Слава!...
І наші лави йдуть клином у наступ. Гранатами й багнетами промощуємо собі шлях. Нам помагає те, що ворог, наступаючи на ліс, розтягнув свої сили на велику довжину і тим самим послабив силу свого обруча. Розриваємо його в кількох місцях. В наші руки попадає два ворожі тяжкі скоростріли. Біля них вже наші скорострільчики: «пульомйоти» грають далі, але вже на обидва крила большевицької розстрільної.
Большевики здезорієнтовані. Більшість з них обстрілює ліс прямо себе. Ніхто з них не зважується схопитись і йти на допомогу тим, крізь ряди яких ми пориваємось. В клекоті боротьби вони не в силі зорієнтуватись, що ми всі пішли на прорив з лісу клином. Ліс клекоче таємничо відгомоном бою на його передпіллі, лякаючи большевиків, що леда хвиля на них піде в наступ повстанських частин теж з інших закутків лісу.
Ми щасливо прорвалися. Переглядаємо свої ряди. Прощаємо тих, що загинули в бою, — між ними й двох друзів неукраїнців: серба скорострільчика Мороза і німця, що залишився для нас Алєксом і тоді, коли навчився зовсім поправно говорити по-українськи. Наші втрати в порівнянні з кривавими втратами ворога — неймовірно малі. Та все таки — за кожен більший бій платиться кров'ю і життям...